Волонтерство – не тимчасова діяльність, а спосіб мислення та життя. У цьому переконаний випускник Інституту енергетики та систем керування Львівської політехніки Дмитро Черній. Ще школярем, а далі й студентом хлопець активно волонтерив, а від початку повномасштабної війни вже поєднує волонтерство з роботою. Допомагає переселенцям, шукає амуніцію та інші речі, які потрібні нашим бійцям. Дмитро розповідає, що на початках міг знайти для військовослужбовців дві-три аптечки чи бронежилети, а сьогодні вдається забезпечувати цілі підрозділи. Про те, як вийшов на такий рівень допомоги, чим волонтерство 2022-го відрізняється від волонтерства 2014-го, а також про найскладніші моменти війни розпитуємо Дмитра.
– Розкажи, як почався твій шлях у волонтерстві і що тебе до цього спонукало?
– Я почав волонтерити ще 2014 року, коли мав лише чотирнадцять. Разом із друзями ми збирали продукти, зокрема консерви, одяг. Так нам вдавалося заповнювати цілі автомобілі й відправляти на Схід. Мій тато був мобілізований у 2014-му, і саме він відправляв ті автомобілі, ми ж своєю чергою дбали про їх наповнення. Для цього організовували збір продуктів у школі, щотижня ліпили вареники. Згодом, щоб допомагати ще більше, ми вирішили створити громадську організацію. З цим питанням звернулися до міської ради, і тоді за нами закріпили людину, яка мала курувати нашу діяльність. Назвали організацію «Молодіжка», або, інакше кажучи, YouthActive. Ставши студентом Політехніки, я й далі волонтерив. Наприклад, на Форумі видавців – туди мене запросили відразу дві громадські організації: TІМ (Територія ініціативної молоді) і ЛМК (Львівський молодіжний клуб). З TІM я й досі співпрацюю, навіть певний час був головою культмасового відділу. Цікаво, що під час навчання я виконував такі ж обов’язки і в нашому профбюро. Взагалі моє студентське життя було дуже насичене, адже я грав у КВН, виступав на сцені, реалізував багато цікавих ініціатив. Сьогодні з радістю та ностальгією згадую ті роки.
– Чим відрізнялося волонтерство 2014-го від 2022-го?
– Насамперед своєю масштабністю. Сьогодні за це взялося надзвичайно багато людей, тож рівень допомоги, її обсяги значно більші, але й потреби також зросли. Гадаю, у 2014-му це не було так потужно, хоча, звісно, є люди, які в той час активно волонтерили й роблять це дотепер. Тоді все упереваж трималося на невеликих групах ініціативних людей, а сьогодні хоча б мінімально, та допомагати хоче майже кожен українець. Цю масштабність волонтерського руху я пов’язую також із тим, що у 2014-му люди мого віку ще тільки навчалися в середній школі. Натомість сьогодні молодь проявила себе чи не найактивніше. Ми маємо більше можливостей, енергії та сил. Якщо пройтися волонтерськими центрами Львова, здебільшого побачимо там людей мого віку. У 2014-му вони, як і я, були ще школярі, а тепер ми маємо змогу впливати на дуже багато речей.
– Згадай, яким було твоє 24 лютого. Що ти тоді робив і чи сподівався початку повномасштабної війни?
– Я мав плани на той день, було багато погоджених зустрічей, але вранці мене розбудила мама й сказала, що почалася війна. Для мене це не стало несподіванкою, адже морально був до цього готовий. Зранку я поїхав на роботу, і ми разом із колегами підготували три бомбосховища: позаносили туди стільці, продукти харчування, воду. На ніч я вже пішов волонтерити. Того ж дня спільно з друзями обдзвонив своїх знайомих, що опинилися за кордоном, багатьох родичів – усіх, хто міг би якось нам допомогти. Я знав, що до Львова почнуть приїжджати біженці, тому орієнтувався, що треба просити насамперед. Активна волонтерська діяльність, яка розгорнулася 24 лютого, триває для мене й досі.
– На чому ти зосередився передовсім, як допомагав?
– Десь на другий-третій день війни я приєднався до волонтерів в одній із районних адміністрацій Львова. Вони працювали цілодобово, біженці прибували мало не щохвилини. Крім того, я налагоджував комунікацію з людьми, які могли б постачати нам гуманітарну допомогу, а щонайважливіше – військову амуніцію. Вже в перші дні мої родичі в Португалії зібрали автомобіль із сімома ящиками військової амуніції. Це ті люди, яких я обдзвонював 24 лютого. У перші дні березня той автомобіль вже приїхав до України. Я розумів, що тепер нашим бійцям буде потрібно все, та найперше попросив збирати форму, берці, бронежилети натовського зразка. Завдяки волонтерству 2014-го я вже добре орієнтувався, якою має бути амуніція.
Компанія SoftServe, де я працюю, передала деякі свої офіси для біженців, тому я також допомагав з їх переобладнанням. На основній роботі працював щодня, а на ніч ішов волонтерити. Винятком був лише один тиждень у лютому, коли я попередив керівництво, що зосереджуся тільки на волонтерстві. Добре пам’ятаю, як мій шеф підтримав мене і відповів, що я краще знаю, де зараз маю бути і що робити. Після цього жив у такому режимі: зранку на роботу, потім повертався додому, відпочинок кілька годин, а тоді йшов у нашу районну адміністрацію волонтерити в нічну зміну. Кілька тижнів минуло саме в такому форматі.
– Що ти робиш тепер і чи змінилося волонтерство для тебе за три місяці війни?
– Моє волонтерство, очевидно, змінилося. Насамперед тепер я можу допомагати військовим значно більше, ніж раніше. Тоді як колись я брався знайти, наприклад, три-п’ять наколінників чи форму, то зараз до мене дзвонять і просять сто футболок, сто комплектів аптечок. Я працюю з цілими підрозділами. Не скажу, що є один напрям, на якому зосередився найбільше, адже я як брався за все, так і далі це роблю (усміхається). Ось, наприклад, нещодавно знайшов і передав ноутбук на передову, а перед тим автомобіль швидкої допомоги з Німеччини. Він повністю обладнаний, і його вже відправили до Миколаївської області. Військові самі зібрали на нього гроші, а я допоміг придбати і перевезти його. Звісно, виникли й нові труднощі, наприклад з амуніцією, бо діставати її стає дедалі важче. На початках її збирали, оплачували й передавали до України мої закордонні родичі, тепер багато резервів уже вичерпалося, треба постійно шукати нових людей, які будуть готові допомогти. Якщо порівнювати з доставлянням гуманітарної допомоги, то, поза сумнівом, працювати з амуніцією набагато складніше. Тут ти не можеш просто звернутися до людей і попросити, щоб вони зібрали для тебе речі, бо відразу виникають різні нюанси. Наприклад, продаж військової амуніції дозволений не в усіх країнах Європи, також значно довший час доставлення, ти можеш чекати на неї тижнями. І, звичайно, питання коштів – йдеться про великі суми, і на те, щоб їх зібрати, потрібен час. Є багато особливостей з перевезенням військових речей через кордон, треба підготувати чимало документів, а це нелегко зробити в умовах війни.
– Чи немає в тебе втоми від волонтерства?
– Волонтерство – це як марафон, спочатку бігли всі, поки могли, а тепер залишилися ті, хто бігтиме до самого кінця. Я впевнений, що сьогодні поруч зі мною люди, які вже точно не втомляться. Очевидно, був пік, коли ти міг легко знайти все, що потрібно, люди ділилися і віддавали останнє, сьогодні цього вже немає. Комусь набридло, хтось здався, є й такі, що вже просто не мають чим ділитися, у багатьох вичерпалися ресурси. На жаль, навіть чимало волонтерів втомилися від війни. Просто згадай, скільки нас було в адміністрації на самому початку…
– Може, люди просто повернулися до роботи?
– Я теж працюю… І разом з колегами ми ще й волонтеримо. Хоч би коли я прийшов з роботи, все одно йду до штабу.
– Що ж у волонтерстві найважче?
– Найважчий, мабуть, моральний бік, адже ти знайомишся з багатьма людьми і кожному хочеш чимось зарадити. Важко, коли військові не відписують тобі по кілька днів, переживаєш… Усі вони стають тобі близькими, ти до них прив’язуєшся. Щодо біженців – з ними також не завжди легко, часто відчуваєш їхню невдячність. Але є й такі, з якими знайомишся ближче, починаєш допомагати більше. Наприклад, я особисто опікуюся кількома сім’ями, часто ношу їм продукти, знаю, чого вони потребують найбільше.
– Що означає для тебе волонтерство?
– Це все, чим я сьогодні можу допомогти Україні, щоб наблизити перемогу. Я добре знаю, що роблю для цього все можливе, але якщо потрібно буде щось більше, то зроблю й це. Бо такий мій обов’язок.
– Що найбільше запам’яталося за роки волонтерської діяльності?
– Найяскравіший спогад – це коли хлопці приїхали з передової й сказали, що мій броник врятував чиєсь життя…
Дмитро ще може багато розповісти про кожен підрозділ, батальйон і бригаду, яким він допомагав, показати сотні фотографій амуніції, оптики, автомобілів, які передав для бійців, і прочитати кілометри повідомлень, якими обмінювався з кожним, хто звертався до нього по допомогу. Сьогодні він не воює зі зброєю в руках, але його фронт і його боротьба не менш важливі. І, вслухаючись в його слова та спостерігаючи за тим, що він робить, чітко розумієш: наші Герої мають за кого воювати, а нову Україну буде кому творити.
