Практика чи теорія? І те, і те важливе в сучасному навчанні. Поєднання обох цих складових зможе зробити зі студентів справжніх майстрів своєї справи. Проте вони самі віддають перевагу парам, де виклади більш прикладні й мають практичне застосування. Ось чому улюбленими викладачами для студентів стають ті, які допомагають зрозуміти майбутню професію зсередини, надихають різноманітними історіями з досвіду роботи та задають практичні завдання.
Саме такою є Параска Дворянин. Викладаючи загалом чотирнадцять років та безпосередньо у Львівській політехніці – понад шість, вона допомагає студентам не тускніти у великій кількості теоретичного матеріалу. На її парах із радіожурналістики можна відчути себе справжнім кореспондентом, а на дисципліні техніки мовлення Параска Дворянин ділиться своїм неоціненним досвідом у сфері журналістики та працює зі студентами над їхньою дикцією. При цьому вона не залишила свою роботу шеф-редактора ТРК «Люкс» та активно поєднує два процеси.
– Чи важко поєднувати роботу й викладання?
– Ні, абсолютно неважко. Цей процес дисциплінує, бо університет і студенти додають мені енергії, а отже, сили поєднувати непоєднуване.
– Як ви прийшли до викладання? Що підштовхнуло до цього?
– Дуже кумедна ситуація насправді підштовхнула до викладання. На телебаченні ми завжди брали студентів на практику, і я як шеф-редактор щоразу обурювалась, коли вони робили щось не так. Мені здавалось, що це елементарно. Як можна не вміти цього або не могти щось написати? І в один момент мій хороший знайомий сказав: «Та чому ти обурюєшся? Піди й покажи, як це зробити». І коли мені запропонували вести гостьові лекції, то я охоче погодилась. Пізніше ці гостьові лекції переросли у викладацькі за розкладом. Мені щоразу здавалось, що я прийшла на один семестр або ж щонайбільше на рік і швидко піду, бо вже була достатня кількість студентів, яких я навчила того, що вважала за потрібне. Проте викладацька робота дуже емоційна. Маю тісний емоційний зв’язок зі студентами, вони надихають мене. І мені настільки це сподобалось, що цей процес затягнувся на чотирнадцять років.
– Можливо, пам’ятаєте, як пройшла ваша перша пара у ролі викладачки?
– Я точно не пам’ятаю, чи вона була першою, але добре пам’ятаю тих студентів, які були в мене в першій групі. Вони настільки переживали, як я сприйму їх, а я переживала, як вони сприймуть мене. І була студентка, яка мала місію мене заговорювати. Вона завжди сідала за першу парту і постійно мене розпитувала: де я навчалась, де працюю, а хто я за гороскопом, коли я народилась? Я ніяк не розуміла, чому вона це все розпитує, якщо воно взагалі не стосується теми лекції. Пізніше вже збагнула, що це була така студентська стратегія.
– Викладаючи доволі довго, чи можете сказати, яка відмінність між студентами зараз і десять років тому? І в чому вона полягає?
– Студенти такі ж класні, як і їхні попередники! Насправді я дуже люблю студентів. Вважаю, що вони кращі за нас, оскільки кожне наступне покоління краще за попереднє. Мені дуже імпонує, що теперішні студенти чітко знають, чого вони хочуть. Особливо в журналістиці вони вже з першого – третього курсу більш-менш розуміють, в якій царині будуть працювати: чи на телебаченні, чи на радіо, чи робитимуть подкасти, чи будуть блогерами. Вони дуже чітко відслідковують тенденцію ринку праці. У них завжди багато запитань. Через це у нас цікаві дискусії на парі. Мені імпонує їхня цілеспрямованість, обізнаність, зокрема технологічна, тобто вони дуже круто орієнтуються в сучасних процесах, що відбуваються. Можливо, менше орієнтуються в політиці, економіці. Мені б хотілось, щоб студенти більше про це думали, бо на цьому базуватиметься їхня робота.
– Ви досить добре ставитесь до студентів, які ще під час навчання працюють за фахом. А чи працювали ви під час свого навчання в університеті?
– У нас було чимало практик. У деяких газетах доручали нам, студентам, на час нашої практики відповідати за випуск номерів і мати окремі шпальти. Пригадую, що після однієї з практик я залишилась ще на кілька місяців в одній редакції. Це був період своєрідного стажування, а не роботи. Це можна швидше назвати певним сумісництвом: я підпрацьовувала, тобто дописувала до багатьох газет, журналів. Під час навчання завжди потрібно було писати та публікувати свої матеріали, і це затверджували як практику за семестр. Офіційно працевлаштована я не була, тобто повноцінно навчалася п’ять років. Хоча ви маєте рацію: я позитивно ставлюся до студентів, які працюють, та зараховую їм ті напрацювання як практичні. Вважаю, що редакційний вишкіл нічим не гірший, ніж вишкіл університетський.
– З погляду журналістки і викладачки, які бачите сьогоденні проблеми у підготовці майбутніх журналістів?
– Зараз, звичайно, це пандемія і неможливість навчатись офлайн. Наприклад, складно викладати таку дисципліну, яку веду я, – техніку мовлення. Це ораторське мистецтво. Мені потрібно бачити, як студент дихає, як стоїть, яка в нього постава, як він вимовляє той чи інший звук. Направду дуже важко мені це зробити в режимі онлайн.
Ще однією проблемою є те, що в сучасному інноваційному світі студент отримує великі інформаційні потоки і не завжди вміє їх селекціонувати. От цього потрібно навчати. І за цим бажанням навчити ремесла важливо не загубити оцю базову складову: добре навчити студента, що таке політика, економіка, як ці процеси розвиваються. Я вважаю, що зараз є такий виклик. Ми стоїмо перед вибором: чи давати багато дисциплін, які власне спонукають навчити студента ремесла, а чи дати йому добру основу того, як функціонує держава та суспільство? І вже на базі цього студент, маючи авторський стиль, зможе добре писати.
– Як побороти студентам невпевненість перед великою аудиторією, особливо майбутнім журналістам?
– Є таке просте правило: «Не боятися». Є чимало інструментів, з якими можна працювати, тобто про те, як не боятись та не хвилюватись перед виступом, але для цього потрібно виходити та виступати, бути публічним. Завжди, звичайно, перший раз це дуже непросто, але на моїй лекції з техніки мовлення маємо кілька пар, де опрацьовує саме той момент: як не хвилюватись, як побороти хвилювання.
– Що ви порадили б зараз першокурсникам-журналістам, які лише вступили на цей шлях?
– Багато читати, багато займатися самоосвітою. Старатися зрозуміти процеси, які відбуваються зараз, завжди шукати їхнє підґрунтя. Також часто молоді люди хочуть бути успішними, читають успішні історії, але не завжди усвідомлюють, що за цією історією стоїть велика титанічна праця. Також не боятись запитувати. Запитувати в друзів, родичів, однокурсників, колег. Ми дуже часто уникаємо насправді такої розкоші як можливості порадитись. А назагал колективний розум – це дуже круто і коли не знаєте, як вчити, зберіть людей, яким довіряєте, і поділіться своєю проблемою.
– На завершення пригадайте свій найулюбленіший спогад, пов’язаний із викладанням у Львівській політехніці.
– Пригадую, що ми робили імітацію ток-шоу. Студенти мали розподілені ролі. Мені здається, що тема була соціальна, досить цікава. Були запрошені і духовенство, і студенти, і психологи. Мені дуже заімпонувало, як мої студенти підготувались до цієї пари. Вони навіть подбали про різноманітні відеонарізки, щобільше, прийшли одягнені відповідно. З одного боку, було дуже багато сміху, гумору і назагал кумедно. З іншого боку, я вийшла з відчуттям абсолютної вдячності студентам. Вони так серйозно поставилися до цього завдання, так вникли в нього, так перейнялися ним. Мені було дуже приємно, що я не просто читаю лекції, а вони слухають, тому що так є в розкладі. Була дуже приємна така співпраця і власне їхній вклад в таку нашу комунікацію.
