У Науково-технічній бібліотеці Львівської політехніки з відкритою лекцією «Наша столітня. Російсько-українська війна з перспективи історії» виступив Володимир В`ятрович — знаний історик, громадський діяч та депутат Верховної Ради України. Упродовж заходу присутні роздумували над запитанням «Коли розпочалася російсько-українська війна?», аналізували історичні періоди, які пройшла держава на шляху до незалежності, та проводили паралелі між сьогоденням і подіями столітньої давнини.
Розпочав захід Володимир В’ятрович, зауваживши, що історія часто змушує нас повторювати пройдені уроки, та насправді багато речей стануть зрозумілішими, якщо поглянути на них через призму минулого.
«Усім відома фраза, що історія — це вчителька життя. Я ж додаю до цього вислову своє продовження: вона дуже сувора вчителька і часто змушує нас повторювати уроки. Направду, історикам важко жити в суспільствах, які не хочуть знати свого минулого. Адже багато речей, які сьогодні відбуваються, треба пояснювати через призму минулого, і тоді вони стануть зрозумілішими для багатьох.
Коли я запитую про початок війни, то чую різні відповіді. Але найчастіше люди згадують саме про 24 лютого, адже цей день найбільше вписується в наші уявлення про війну. Проте не треба забувати, що для сотень тисяч українців війна почалася ще вісім років тому, коли частину нашої території окупували і українці зі зброєю в руках почали стримувати цей наступ. Хоча мені здається, навіть ця відповідь, яка є глибшою та ближчою до істини, все одно не здатна цілком пояснити те, що сьогодні відбувається. Бо для цього треба ще більше заглибитися в історію. Наприклад, я вважаю, що ми можемо говорити про столітню війну, яка почалася ще у ХХ столітті, з першої спроби українців відновити свою незалежність. Саме в 1917 році проголосили Третій Універсал Української Центральної Ради, і фактично одразу після цього проти нас почали війну. Отож спробуємо зосередитися на цьому проміжку, щоб краще усвідомити, якою є наша столітня війна», — зазначив Володимир В’ятрович.
Упродовж заходу лектор аналізував різні історичні віхи, які пройшла Україна у своєму становленні. Війна, Голодомор, дисидентський рух, Гельсінська спілка — про все це уважно слухали присутні, яких зібралося дуже багато. Також обговорили причини розпаду Радянського Союзу та місце України в цих процесах.
«Дисиденти принципово відмовлялися від насильства, але, потрапивши в концтабори, зустрілися там з довголітніми в’язнями: бандерівцми, оунівцями, повстанцями, які сиділи вже десятки років. Від них вони набралися більшого радикалізму, тому в результаті цього симбіозу виник інший етап національного руху, який поставив своєю метою незалежність України. Саме національно-демократичний рух і привів до того, що Україна здобула незалежність у 1991 році, а загалом це й стало точкою неповернення для існування всієї радянської влади. Після здобуття незалежності наша столітня війна перейшла в новий формат — основні зусилля зосереджувалися на інформаційній кампанії проти України: музика, фільми, серіали, новини — все це мало бути російським. Ця система заполонювала наше інформаційне поле ще з 1990-х років. Крім того, велику роль відіграли проросійські політичні сили, які завжди були присутні в нашому політикумі й заважали Україні вирватися з російського полону», — наголосив історик.
Не могли оминути увагою і події 2014 року. Пан Володимир зазначив, що речі, які робила росія у 2014-му, мало відрізнялися від того, що відбувалося у 1917-му. Депортація, військові злочини, голод завжди були методами російської боротьби, люди просто не знали або забули про це, тому й не очікували, що окупація може обернутися такими жахіттями.
«Чому росії у 2014-му вдалося повторити ті самі прийоми, що й у 1917-му? Тому, що ми дивилися на свою історію через призму російських окулярів і не могли нормально її побачити. Незнання історії призводить до того, що ми не розуміємо, з ким маємо справу. Коли почалося повномасштабне вторгнення, для багатьох людей це стало шоком. Ніхто не вірив, що росія може так вчинити. А все тому, що ця держава підготувала ґрунт для того, щоб розгорнути війну. Чимало українців виявилися до неї морально неготовими, вони все ще вірили у якісь братні стосунки. Але якщо відкрити підручники з історії, то побачимо, що російсько-українські відносини — це завжди про протистояння, а не про братство.
Я живу в містечку Ворзель, яке поруч із Бучею, Ірпінем — населеними пунктами, які дуже постраждали під час окупації. І можу сказати, що багато людей, які на початках мали можливість евакуюватися, цього не робили, бо були переконані, що російська окупація — це не страшно. Вони просто не знали історії, не чули про жахливі військові злочини. Наприклад, мало хто знав про метод, який завжди використовує росія, — депортацію. Вона мала місце ще 30–40–50-х роках минулого століття, і сьогодні ми знову бачимо це в Маріуполі, Мелітополі, на всіх інших окупованих територіях, де діє російська влада. Люди цього не очікували, бо просто такого не знали».
Говорили під час лекції і про методи ведення російської війни, які не змінюються десятиліттями. Наприклад, такий метод тиску, як голод, використовували ще в 1932–1933 роках. Сьогодні російська федерація знову до нього вдається.
«Світ шокований тим, що росія готова використати такий метод тиску, як голод. Але якщо знову повернутися до нашої історії, то побачимо, що вона використовувала голод як зброю ще в 1932–1933 роках, щоб знищити будь-які можливості розвитку українського населення. А тепер згадайте, що робилося кілька місяців у Маріуполі, коли люди також страждали від голоду. Чи інший приклад: росіяни насильно мобілізують десятки тисяч українців з окупованих територій та відправляють їх на фронт. Це та сама тактика «чорної піхоти», яку застосовували ще в часи Другої світової війни. Тоді їхнім завданням було приймати на себе ворожий вогонь і в такий спосіб зменшувати кількість потраплянь в армію, яка йшла слідом. Через десятки років росія знову використовує тактику Другої світової війни. Історія дає нам можливість зрозуміти, яку війну ведуть проти нас, і це не назвати жодним іншим словом, як не геноцид. Голод, вбивства цивільного населення, депортація, у тому числі й маленьких дітей, — все це чітко передбачено Резолюцією ООН 1948 року про запобігання геноциду».
Присутні уважно вслухалися у слова промовця, а деякі частини його виступу підтримували гучними оплесками. На завершення голова Українського фотографічного товариства Роман Метельський вручив Володимирові В’ятровичу подячну грамоту за прочитану лекцію, а директор Науково-технічної бібліотеки Андрій Андрухів — книгу на згадку про цікаву зустріч. Не обійшлося і без ароматної кави, яку нашому гостю презентувала «Кава Старого Львова».
Насамкінець Володимир В’ятрович звернувся до всіх присутніх зі словами, які мають надовго залишитися в наших серцях та головах.
«Ми є учасниками війни, яка триває вже понад 100 років, але відрізняємося від попередників тим, що саме на наше покоління випала велика честь та відповідальність завершити цю війну. І ми можемо завершити її перемогою, адже маємо те, чого не мали ні Петлюра, ні Бандера, ні Стус, ані хто-небудь інший. Ми маємо неймовірну загальнонаціональну мобілізацію та підтримку цілого світу. Тому мусимо закінчити війну, адже якщо нам це не вдасться, то, на жаль, перекладемо її на плечі своїх дітей. Тож робімо все, щоб нашим дітям вже ніколи не довелося воювати».
