Нині у Львівській політехніці працюють 362 докторів і 1313 кандидатів наук. По-різному йдуть вони до захисту наукових робіт. Термін підготовки дисертацій залежить від багатьох обставин. Це, зокрема, складність тематики, рівень і ставлення до дисертанта наукового керівника і консультанта, завантаженість науковця викладацькою і громадською роботою. Зрештою, неабияке значення мають стан здоров’я і сімейні обставини.
Чи треба поспішати із захистом дисертацій?
Звичайно, це престижно – стати кандидатом і тим більше доктором наук у молодому віці. В Університеті молодим ученим вважають людину віком до 35 років. Якось ректор професор Юрій Бобало після вручення черговій групі науковців дипломів кандидатів і докторів наук сказав із приємним здивуванням: «Часом складається враження, що я вручаю дипломи студентам-старшокурсникам...». Саме так і виглядає доктор технічних наук Віталій Ромака з кафедри прикладного матеріалознавства і обробки матеріалів Інституту інженерної механіки та транспорту. Він захистився у липні 2016 року, коли йому йшов 31 рік.
Нещодавно ми зустрілися з Віталієм Ромакою і попросили розповісти про його наукову траєкторію.
– Мій вибір вищого навчального закладу був цілком самостійним, – розпочав він бесіду – Але, звичайно, я радився з батьками. Мама моя Любов Петрівна – провідний науковий співробітник хімічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, а батько Володимир Афанасійович – політехнік, доктор технічних наук з кафедри захисту інформації Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології. У школі серед улюблених предметів, окрім математики, фізики, хімії, була, зокрема, інформатика. Думав про комп’ютерні науки. Але вирішив, що комп’ютер – це лише інструмент для досягнення якоїсь мети. Мама мені розповіла, які можливості може надати мені навчання на хімічному факультеті, батько говорив про переваги навчання у Львівській політехніці. Я обрав хімію. Закінчив навчання з відзнакою, вступив до аспірантури, достроково захистив кандидатську дисертацію. Через декілька років дізнався, що у Львівській політехніці є кафедра, яка займається новими матеріалами, їхнім синтезом і властивостями. Нині ця кафедра має назву прикладного матеріалознавства та обробки матеріалів. Очолює її доктор технічних наук Зоя Антонівна Дурягіна, науковий консультант моєї докторської дисертації.
– Отже, яка тема Вашої роботи?
– Вона має матеріалознавчий характер і перебуває на стику хімії і фізики: «Розвиток фізико-хімічних основ створення нових термоелектричних матеріалів з покращеними функціональними властивостями». Основне завдання полягало у тому, щоб показати можливість прогнозованого отримання нових термоелектричних матеріалів для прямого перетворення теплової енергії в електричну. Це перетворення ґрунтується на термоелектричному явищі Зеєбека.
– Чи буде Ваша робота мати якийсь «вихід» на виробництво, чи зацікавить вона промислові підприємства?
– Це – прикладна робота. В Україні є декілька компаній, в тому числі Львівське ПАТ НВО «Термоприлад» імені В. Лаха, які займаються виготовленням термоперетворювачів, зокрема термоелектричних. У Віденському університеті наша наукова група під керівництвом професора П.Ф. Рогля співпрацювала з австрійською компанією, яка займалася комерційним виробництвом термоелектричних матеріалів.
– Є дисертації, які накопичують і узагальнюють вже відомий матеріал. А є такі, що містять, якщо не прорив, то принаймні якесь ноу-хау.
– Ми показали, що, використовуючи методи квантово-хімічного моделювання, можна не лише прогнозувати фізико-хімічні властивості, а й те, чи існує принципова можливість створення такого матеріалу, яким буде його хімічний склад, яким буде оптимальний склад цього матеріалу. Фактично ми розробили методику і метод, спосіб оптимізації термоелектричних властивостей матеріалів. Ми поєднали як теоретичні розрахунки, так і експериментальні результати для пошуку оптимальних значень термоелектричних характеристик. І це доволі суттєво зменшує обсяг експериментальної роботи, заощаджуються матеріальні ресурси, тому що відпадає необхідність перебирати усі можливі варіанти, а сконцентруватися лише на тих, що можуть бути оптимальними.
– Де саме проходив захист докторської дисертації?
– В Інституті проблем матеріалознавства імені І.М. Францевича НАН України. При таємному голосуванні не було жодного «проти». Дискусія тривала кілька годин, було чимало запитань.
– А для чого дискутувати, якщо роботу визнано успішною?
– Якщо дисертація не надто цікава, то немає чого дискутувати і запитувати. Присутні уточнювали різні моменти дисертаційної роботи, цікавилися можливістю практичного використання результатів дослідження.
– Багатьох здобувачів лякає необхідність певної кількості публікацій у солідних наукових журналах.
– Це, справді, проблема для деяких українських науковців. Справа ця нервова, оскільки часто змінюються вимоги до публікацій. Але у мене проблем не виникало, бо я майже 10 років займаюсь обраною тематикою і мав достатньо публікацій за темою дисертації (2 монографії, 42 наукові статті, 17 патентів України) як у закордонних виданнях, які входять до наукометричних баз даних Scopus та Web of Science, так і у фахових виданнях України.
– Успішність будь-якого науковця значною мірою визначає і знання іноземної мови.
– Я закінчував львівську середню школу № 4 з поглибленим вивченням англійської мови (на даний час – Лінгвістична гімназія). У той час директором школи була Т.Є. Крупей, випускниця Львівської політехніки. Поглибили моє знання англійської та німецької мов два тривалі стажування у Віденському університеті. Зараз я веду лекційний курс «Технологія конструкційних матеріалів» для студентів-іноземців. Час від часу доводиться заглядати у словники, бо доволі часто одне слово має кілька значень залежно від контексту.
– Знаю , що Ви людина одружена. Дружина – хімік чи фізик?
– Вона медик, закінчила Державну медичну академію у Дніпрі. Коли готував докторську дисертацію, дружина звільнила мене від багатьох хатніх турбот. Маємо дворічного синочка. Народження дитини додало клопотів. Але це приємні клопоти, які додають наснаги для творчої роботи.
У розвиток теми
Тема своєчасного, дострокового і, звичайно, з дотриманням запланованих термінів хвилює багатьох науковців. Це багатогранна проблема. Поділитися своїми думками з цього приводу ми попросили людину з великим життєвим і науковим досвідом, доктора технічних наук Ореста Лозинського, який тривалий час очолював Інститут енергетики і систем керування.
– Оресте Юліановичу, я вирішив заглибитися у цю проблему з огляду на те, що один з наших професорів висловив думку про те, що у технічних науках не слід поспішати із захистом дисертацій. Мовляв, потрібен більший час для напрацювання експериментальної бази...
– Захист дисертацій у молодому віці, якщо йдеться про фундаментальні науки, розробку певних технічних проблем, можна тільки вітати. Але підхід до цієї проблематики, до кожної дисертації має бути індивідуальним. За прикладами, як кажуть, далеко ходити не буду. У нашому інституті захист докторських дисертацій у молодому віці (до 35 років) не є чимось винятковим. Саме у такому віці захистили докторські дисертації Сергій Щербовських, Андрій Куцик, Андрій Лозинський.
– Пригадую, у приймальній проректора з науки на стенді було представлена серед інших робота Андрія Лозинського. Йшлося про нейронні зв’язки у технічних системах.
– Цілком вірно. У той час з’явилися новий напрям, нові можливості реалізувати вже відомі принципи. Коли я ще вився в аспірантурі у мене була монографія вченого Розенблата «Принципи нейродинаміки». Але для того, щоб створити нейронну мережу, якісь квазі-логік-системи (так звані системи нечіткої логіки), треба було мати надпотужний обчислювальний пристрій. Великий поштовх для реалізації тих систем дав бурхливий розвиток обчислювальної техніки.
– Ви, очевидно, маєте певні думки щодо захисту дисертацій у радянський період.
– Буду говорити лише про природничі, технічні науки. Йдеться не лише про енергетику, а й механіку, радіотехніку. У радянський період, якщо між захистом кандидатської і докторської дисертації минало 15 років, то це вважалося великим успіхом. Не було скоростиглих дисертацій. Необхідно було створити якусь теорію, впровадити її, виготовити якісь пристрої, механізми, прилади. Треба було довести ефективність своїх робіт. У мене на час захисту були впровадження у багатьох металургійних центрах Радянського Союзу, 194 наукові публікації, майже 20 авторських свідоцтв.
– А який у Вас був розрив між кандидатською і докторською дисертаціями?
– 20 років.
– Що необхідно для того, щоб здобувачі вчасно захищали дисертації?
– Насамперед, дуже прискіпливий і уважний добір до аспірантури. До неї мають йти студенти, які з перших курсів були націлені на науку, які знають, заради чого вони йдуть до аспірантури.
– І все ж чимало здобувачів не вкладаються у заплановані терміни. Постійно наражаються на критику на засіданнях Вченої ради. У Вас траплялося таке, що Ви підштовхували науковців до прискорення захисту, чи запитували їх прямо: «Чого ти, друже, зволікаєш?».
– Траплялося. Але це було не підштовхування, а намагання допомогти людині. Може, бракує теоретичних знань чи експериментальної бази.
– Гадаю, що існує проблема надмірної кількості дисертацій, кандидатів і докторів наук. Не завжди кількість переходить у якість...
– Кількісні показники, зокрема, число науковців із науковими ступенями, – один з важливих критеріїв різноманітних рейтингів ВНЗ. Але без таких критеріїв наразі не обійтись. Тут доречно згадати слова Вінстона Черчілля: «Демократія – найгірша форма правління, але кращої людство ще не придумало». Попри це, на моє глибоке переконання, основним критерієм при оцінці рівня наукової роботи має бути кількість розробок, які впроваджені у виробництво, які мають попит у замовників, і ті фундаментальні дослідження, які дають поштовх для подальшого розвитку тієї чи іншої наукової галузі.