Провідний інженер-конструктор «Львівагромашпроекту», випускник механіко-машинобудівного факультету (тепер – ІІМТ) Львівської політехніки Віктор Стефанович поєднує інженерію з історичними реконструкціями. Університет поглибив його ще дитячі зацікавлення автомобілями, а тепер інженерна жилка впливає і на реконструкторське життя.
Постійний пошук нового
Трохи шкодую, що в Політехніці я не вчився так, як би варто було. Студенту потрібно вчитися, бо знання – це той фундамент, на якому ти потім побудуєш себе. Багато з того, чого нас навчають, ніколи не знадобиться в житті – факт. Але викладачі ж не знають, куди випускник згодом піде працювати, чим буде займатися. Щодо спеціальних предметів, то мені, наприклад, у роботі дуже багато з вивченого пригодилося. Університет навчив думати, шукати й знаходити те, що шукаю. Однак знання нічого не варті, якщо немає бажання й навиків.
Після закінчення університету, оскільки це були 90-ті й інженери не дуже були комусь потрібні, я пішов працювати помічником ремонтника на автосервіс. Через півроку став керівником. Після автосервісу потрапив на будівельну фірму, де освоїв складання кошторисів. Тоді знову мимоволі повернувся в Політехніку, бо фірма робила ремонти там і в інших вишах. Згодом разом зі знайомим відкрили власну будівельну фірму. Потім – автобусний завод. Було цікаво працювати, але підприємство занепадало. Звільнився і знайшов роботу у «Ваги Аксіс Україна» – виготовляв металоконструкції для ваг, доріс там до головного інженера. Врешті-решт потрапив на «Львівагромашпроект». Виготовляємо різну сільськогосподарську техніку, в мене є одна запатентована розробка – перистальтичний насос. Таких насосів, які мають електронну «начинку» й можуть дозувати хімію з широким діапазоном і точністю, раніше в Україні не було.
Інновації потребують вміння бачити можливості вдосконалення предмета, яких не бачать інші. Колега, який займається на фірмі електрикою, спілкується зі мною, і ми обмінюємося думками, як хто бачить свою і чужу частину роботи. А взагалі, перший інноваційний погляд може виникнути навіть у менеджера, та довести його до певного рішення може тільки інженер. Інженер-конструктор – це людина, яка постійно всебічно розвивається й шукає щось нове, не конче у своїй галузі знань.
Реконструктор – не актор
Реконструкція історичних подій і побуту з’явилася в моєму житті випадково: чоловік сестри моєї дружини не раз запрошував мене у Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять», проте я відмовлявся, допоки воно не почало знімати фільм «Вітовський. Шлях до волі» і знадобилися статисти. Я знявся в кількох епізодах як простий вояк-січовик. Тоді ще не відчув, чи хочу займатися реконструкціями, чи ні. І тут керівник Товариства, дізнавшись, що я – інженер, попросив відремонтувати їхній автобус. Допоки я ремонтував старі та зроблені під старовину авто (їх у нас 15 одиниць), поступово влився в колектив. Мої діти тепер теж ходять у «Пам’ять» – їм цікаво переодягатися в однострій і спілкуватися, а я керую однією з боївок (боївка – назва підрозділу в УПА).
Окрім автомобілів, у Товаристві зацікавила мене з технічного боку й зброя – використовуємо бойову, проте вихолощену, дозволену. Купуємо її в колекціонерів, у спеціальних магазинах, на аукціонах. Є зброя й речі, які «Пам’ять» знаходить під час перепоховань вояків. Так мені дали в користування гвинтівку, яка не стріляла, і я її довів до ладу.
Реконструкція – це не лише відтворення якогось історичного епізоду, це ще й проживання реконструктора в давньому побуті. Тож у таборі, де живемо, є копії чи оригінали речей того періоду, який відтворюємо. Та це – не театр, а реконструктор – не актор, усі його дії скеровані на те, щоб поринути в епоху минулих часів. Є багато заходів, які ми робимо лише для себе. Наприклад, щозими в лютому у Теребежах відтворюємо життя й боротьбу упівців з енкаведистами й гітлерівцями – два дні й три ночі спимо на вулиці, стоїмо на варті.
На сьогодні мені найбільше подобається Козаччина, півроку тому – Перша світова війна. Щодо одягу, то особливо імпонує форма січових стрільців. Це насправді однострій австрійської армії, з якого еволюціонувала форма німецька. Тому коли я йду в ній по вулиці на реконструкцію, то, буває, чую: о, німці йдуть! А коли пояснюєш, що ні, що у форми є певні українські ознаки, насамперед – чічка на кепі (круг, жовтий усередині й синій по боках), то люди дивуються. До речі, чічка з’явилася через те, що жінки шили такий знак зі стрічок і висилали воякам на фронт. Згодом форма змінилася, ввели мазепинки, на які теж чіпляли чічки.
Для наших реконструкцій найважливіше – достовірність. Тому використовувати пропіленові мішки та пляшки заборонено. Джерелом інформації стає спілкування й дискусії з істориками. Знайшов фото свого прадіда, який служив у австрійській армії – його форма ідентична тій, що ношу тепер я.