Військовий журналіст Тарас Грень: «Мені подобається, що маю можливість долучитися до правдивої історії»

Кафедра журналістики та засобів масової комунікації
Тарас Грень

Навчання в Національному університеті «Львівська політехніка» є цікавим та багатоаспектним. Студенти не лише відвідують пари, готуються до практичних, проходять практику, а й пишуть курсові роботи і працюють над дипломними проєктами. Під час написання курсових, дипломних проєктів чи виконання домашніх завдань студенти спеціальності «журналістика» часто беруть інтерв’ю у відомих фахівців у своїй галузі. Це також один з ефективних методів детальніше пізнати обрану професію.

Другокурсниця кафедри ЖЗМК ІППО Катерина Мамаєнко, працюючи над курсовою роботою про професію військового журналіста, поспілкувалася з офіцером Збройних сил України, військовим журналістом і фотографом Тарасом Гренем.

Сьогодні професія військового журналіста надзвичайно важлива, адже завдяки її представникам ми дізнаємося оперативну й перевірену інформацію з гарячих точок. Військовий журналіст – це журналіст, який висвітлює хід бойових дій. Зазвичай він перебуває в зоні збройного конфлікту чи спілкується з його учасниками. Підполковник Тарас Грень є військовим журналістом видання АрміяInform. Під час розмови він розкрив особливості своєї професії, розповів про ризики та труднощі, які підстерігають журналістів у зоні бойових дій.

– Чому ви вирішили стати саме військовим журналістом?

– Коли я закінчував школу, то ще точно не знав, ким хочу бути. Мій батько – військовий журналіст, він офіцер, дуже досвідчений, і багато років працював у військовій журналістиці. Одного дня він узяв мене на полігон, після цього моя доля була вирішена – я вступив до військового училища. Це швидше був вибір мого батька, та я йому за це дуже вдячний.

– Військова журналістика на дев’ятому місці у списку найнебезпечніших професій. Якими рисами характеру і знаннями повинен володіти військовий журналіст?

– Передусім добре знати свою професію, вміти бути журналістом, не пропагандистом, не пресслужбовцем – це абсолютно різні види інформаційної діяльності, ще раз наголошу: бути журналістом. Це дуже важливо. А також знати все те, що має знати військовий, адже під час бойових дій носиш такий самий однострій, як і інші військовослужбовці Збройних сил. Треба бути готовим у будь-який момент взяти до рук зброю, прийняти на себе командування або замінити кулеметника тощо. Журналіст у зоні бойових дій завжди повинен бути до цього готовим та мати відповідні знання. І водночас потрібно вміти надавати першу медичну допомогу, організовувати систему оборони, рити окопи. Це таке поєднання військового і журналістського фаху.

– Чим військовий журналіст відрізняється від цивільного журналіста?

– Підготовкою. Військова журналістика була знищена однією з найперших у нашій державі. І досі не відроджена. Є намагання замінити поняття військових журналістів на пресофіцерів, на пресофіцерську роботу, на комунікації стратегічні, на ще щось, але військову журналістику, власне, як журналістську діяльність, не пропагандистську, не пресслужбову, а саме журналістську, знищено і досі не відроджено. Немає в нас факультетів, де б готували військових журналістів. Державі це не було потрібно, бо в нас військових засобів масової інформації небагато лишилося. Але треба готувати нові кадри на базі військових ВНЗ. Їх не потрібно багато, хоч би п’ять-вісім випускників щороку. Я мав уже звільнитись, я старий офіцер, та почалося повномасштабне вторгнення, і я не зміг цього зробити. Тому хтось має прийти на моє місце, хтось має працювати в інформаційному просторі. Це важливо, ми бачимо це й розуміємо, що фізичне вторгнення росії почалося після серйозного інформаційного вторгнення та підкорення українського простору. Щоб чинити опір, щоб не давати вторгненню більших масштабів, ми маємо це розуміти і протидіяти – а для цього потрібні спеціалісти. Військова журналістика дає змогу знати життя військових зсередини, бути там, де зазвичай цивільних журналістів не пускають. Якщо немає війни, то під час різноманітних навчань, тренувань – будь-чого – це можливість потрапити з військовими в якісь походи. Під час війни це можливість потрапити до найгарячіших точок, туди, де цивільних журналістів не беруть з огляду на питання безпеки, причому безпеки не тільки самих журналістів, а й підрозділів, тому що людина має розуміти й знати, що відбувається навколо під час бою і як діяти в разі небезпеки.

Також хочу наголосити, що не варто плутати військових і воєнних журналістів. Тобто журналісти, які працюють на війні, можуть бути від ТСН, «Високого замку», вони можуть бути фахівцями з висвітлення війни у будь-яких гарячих точках світу, не обов’язково в Україні. Але вони не є військовими. А є люди, які присвячують своє життя саме військовій інформації, вони хочуть стати офіцерами, військовими. Знову ж таки, не обов’язково, що військовий журналіст має стати військовим офіцером. Якщо людина військова, якщо людина служить, то це одне, а воєнний журналіст, звичайно, інше. В нас дуже багато цивільних журналістів, вони молодці – ризикуючи своїм життям, набували досвіду роботи на війні. Але треба пам’ятати, що жоден кадр у світі не вартий меморіальної таблички у виданні. Ну, це, звісно, круто, але все-таки життя – краще.

– Як порадите військовим журналістам готуватися до завдання в зоні бойових дій, щоб максимально швидко адаптуватися в новому середовищі?

– Насамперед отримати акредитацію в Міністерстві оборони. Зрозуміти, куди ти їдеш, і через Міноборони знайти пресофіцерів тих військових підрозділів, які там будуть, або пресслужбу, яка там буде. Ці всі дані нададуть або в Генеральному штабі, або в Міністерстві оборони України, адреси абсолютно відкриті в інтернеті. Після цього зв’язатися з представниками цих пресслужб, сказати, хто ти є, повідомити про отримання акредитації й запитати, куди можна вислати план твоєї роботи, що ти хотів би подивитися і термін. Відсилаєш – і, як правило, журналістам не відмовляють. Можуть відмовити тільки за умови реального ризику для життя. Після цього потрібно підготувати собі апаратуру, якої не шкода, яка буде застрахована, тому що, їдучи на фронт, треба розуміти, що ти можеш звідти вернутися без нічого, навіть без руки чи ноги. Тобто, це теж треба розуміти. І, звісно, розуміти, що ти можеш опинитися в ситуації, де в тебе не буде можливості поїсти, поспати, попити, тому взяти зі собою каремат, якийсь елементарний запас горішків, сухофруктів. Звичайно, хлопці ніколи не дадуть журналістові померти з голоду, завжди поділяться своїм пайком, але треба розуміти, що ти будеш їсти ту їжу, яка призначена для іншої людини.

– Яких, на вашу думку, помилок найчастіше припускаються військові журналісти у своїй роботі?

– Занадто віддані своїй роботі. Має бути бажання зробити цікавіше, краще від чогось, але й чітке розуміння своєї роботи, а військові журналісти, як правило, люди фанатично-воєнно-романтичні, я б сказав. Вони дуже захоплені своєю роботою. Я от дивлюся на своїх молодих колег в АрміяInform зараз – вони працюють від початку збройної агресії, під обстрілами, по підвалах на той момент працювали, але працювали 24/7 і далі працюють 24/7. Тобто в них цілодобові чергування, вони працюють в інформаційному просторі й цілковито віддані своїй роботі. А це призводить до професійного вигоряння.

Є ж дуже багато матеріалів, які не можна показувати, про які не можна писати…

– Так, але військові здебільшого таких помилок не роблять. У них є чітке розуміння, що ти можеш показати, плюс своя внутрішня цензура, знання документів, які регламентують роботу військових. До речі, цивільні також мають знати ПКІ – перелік конфіденційної інформації, це закон України. Будь-яка людина ним має керуватися, не тільки військові, а взагалі громадяни України. ЗВДТ – це перелік документів, даних, які не можна показувати. Все це військові знають, їм відомі причинно-наслідкові речі.

– З якими психологічними труднощами стикається військовий журналіст у зоні бойових дій і як з ними можна впоратися?

– Найперше, з чим стикаєшся, це з тим, що ти прийшов до військового підрозділу. Хлопці можуть воювати і стояти на смерть, а ти приїхав зробити матеріал, не важливо – годину там побув чи добу, ти поїдеш. Й от для мене було шоком – я зайшов у Facebook і дивлюся, а там коментар під моєю публікацією трирічної давності про командира роти 24-ї окремої механізованої бригади. Якийсь чоловік написав: «Відпочивай з миром, дякую за службу, брате» – щось таке. Це була абсолютно молода людина, я пам’ятаю, як готував цей матеріал. Він дуже тямущий молодий офіцер, на той момент випускник Академії сухопутних військ, який зібрав собі чудову роту, зумів зробити той колектив колективом, який точно знав, що в нього як робиться, керував, командував, грамотно організував оборону на Cвітлодарській дузі – тоді це було одне з найнебезпечніших місць... І розуміння того, що ти доїхав до місця написання матеріалу, та можеш написати матеріал про людину, якої вже немає. Був такий відомий у нас командир підрозділу з позивним «Баул». Я останній, хто записував з ним інтерв’ю, в мене лишилося відео з ним, його голос. Я просив передати (сподіваюся, що передали) відео й фотографії родині, яка мешкає в Ірпені. І ти розумієш, що ти останній, хто бачив його живим, ти останній, з ким він спілкувався, і, можливо, твої записи є останніми для родини загиблої людини спогадами про неї. І з цим треба жити. І кожного разу, як переглядаю фото, я дивлюсь і думаю: «Дай Боже, щоб усі ці люди були живі, здорові й непокалічені».

– Що вам найбільше подобається у своїй професії?

– Можливість бачити, що ти не один у цій державі, хто прагне жити саме в Україні. Можливість спілкуватись із великою кількістю людей з різними поглядами, з різним фахом, з різним багажем знать, але всіх об’єднує така гарна й сильна мета – жити в незалежній Україні. І можливість зібрати правдиві дані про історичний розвиток нашої держави. Журналісти роблять правдиву історію. Мені подобається, що я маю можливість долучитися до цієї правдивої історії.