Жіночий плач на зупинці звучить голосніше, ніж сирена, яка вперше зазвучала в місті Кам’янське 24 лютого 2022 року о 7 ранку.
Ми живемо в епоху інформації, активної суспільної взаємодії, шляхом використання соціальних мереж, тому задля того, аби повідомляти або дізнатись будь-що, достатньо лише відкрити свій смартфон. Але цим щоденним правилом я знехтувала лише один раз...
Той день не виділявся з-поміж інших абсолютно нічим, адже, прокинувшись рано-вранці, я почала свою щоденну рутину: кава, легкий сніданок і чомусь вирішила не відкривати новинну стрічку: хотілося провести цей ранок в роздумах. Умовно поділила теми для майбутнього диплому та почала аналізувати інформацію, виділену в своєму записнику. Але думки перервав телефонний дзвінок (так рано мені ніхто не телефонує, вся сім’я вдома), тому повітря наповнилось тривогою. Відчувши щось неладне, я взяла слухавку і чую: «Агнесо, ти розумієш що відбувається? Ти бачила новини? Ти знаєш, що почалася війна?!»
Той день у моєму місті Кам’янське у Дніпропетровській області не можна викинути з пам’яті. Збираючись на роботу, я не вимовила ні слова, виходячи з дому, не попрощалася з рідними. Їхала до команди журналістів, з якими працювала, та думала про те, що ми робитимемо. Біля автобусної зупинки є заправка «БРСМ». Там – шалена кількість машин, коло яких – і діти, і дорослі, і літні люди, і клітки з папужками, собаки. Побачене схоже на великий сімейний переїзд усупереч власній волі. Паливо скінчилось, і весь автопарк ринув шукати інші можливості заправитися та покинути місто якомога скоріше. Звісно, того дня паніка супроводжувала кожного: жінки плакали на зупинках, величезні черги коло банкоматів, продуктові магазини переповнені так, що охороні доводилось виводити на вулицю занадто переляканих і агресивних людей.
Спілкуючись з жителем Кам’янського Віктором Лябогою про події першого дня російської агресії та нападу на Україну, в його пам’яті одразу відгукується день окупації нашого міста під час Другої світової війни:
– Тоді я був ще малий, але все розумів, бо коли ти народжуєшся під час війни, то з дитинства знаєш, хто саме твої вороги. Вони не схожі на монстрів із книжок, з великими зубами та слюною з рота. Це звичайні люди, такі, як ми, але мають інший план на твоє майбутнє.
Протягом всього часу, від початку війни, я чула багато історій людей, які живуть поруч. Досі ми ніколи стільки не спілкувались. Вони ділились своїми враженнями від побаченого, говорили:
– У перші дні, міцно зачинивши двері своєї домівки, ми молились за всю Україну, а потім, коли ЗСУ дали міцну відсіч окупантам, ми встали з колін, поцілували дітей та дружин, зібрали свої речі й подались добровольцями.
Ця боротьба надихнула тисячі людей з мого міста перейти від плачу та відчуття болю до активних дій. З моєї вулиці є шестеро добровольців, з якими у мирний час ми сиділи за спільним столом, готували разом їжу та розмовляли про щасливе майбутнє України. Всі вони зараз розкидані по різних областях, найбільше з них перебувають у Київській та Харківській областях. Багато розказати не можуть, але щоразу говорять про силу наших людей, про допомогу, яку надають добровольці мирним мешканцям.
У Кам’янському наразі всі заклади харчування працюють у посиленому режимі, готують їжу для захисників ТРО міста, збирають харчі та кошти на допомогу ЗСУ; у школах жінки та діти плетуть маскувальні сітки. Боротьба та віра в краще майбутнє супроводжують кожного, а все, що вони роблять, викликає тільки почуття гордості й любові.
Я знаю, що кам’янчани стали сильнішими. Вони готові до кардинальних змін, адже ці зміни вже відбуваються. Кожен приймає нову реальність тільки з вірою у краще. До речі, більшість мешканців уже повернулися до своїх домівок, разом зі своїми папужками й собаками. Щоденна робота цих людей надихає. Звісно, війна змінює людей повністю, але ці внутрішні зміни пішли тільки на краще.
