Дорогі друзі, просвітяни, політехніки!
Уже сьомий день Україна бореться з московською навалою, яку послав на нашу землю маразматичний диктатор Путін. Навчена жити без честі й без правил, з оскаженілою злобою армія безумця градами, ракетами безупинно б’є по містах, лупить зарядами по житлових кварталах, дитячих садочках, аеродромах, сіє смерть, руїну, розпач. Безславні вбивці сатани!
І, на противагу орді, наше героїчне воїнство, мужні лицарі тероборони безстрашно боронять рідну неньку Україну. Ця страшна війна об’єднала весь народ ― від Заходу до Сходу, від Півночі до Півдня, ми всі ― одна велика Україна.
Але, панове товариство, ця війна в Україні не сьогоднішня, це предковічна війна цивілізацій: загарбників і ратаїв, дикого поля з полем обробленим, праці й творчості одних і звиклих до грабунку інших. Біснуватий фюрер торочить про один народ і водночас засипає своїх, за його ж словами, братів градами. А що «великий русский народ»? Поки що «безмолствует».
Для Путіна, який в останні роки аж надто захопився історією, мабуть, спеціально для нього написаною, цар Петро І і Сталін ― найперші історичні вчителі.
Так от, з праці мислителя і церковного діяча І. Огієнка: «В кінці 1698 року Петро І скаржився патріархові: «Священики у нас грамоте мало умеют. Ежели бы их… обучении послать в Киев в школы...» І далі: «Життя громадське в Москві завжди було цілком придушене. Вищі верстви громадянства під царем не мали жодної волі. Втікачі, що інколи бігли до нас в Україну від гніву грізного царя, розказували про своє підневільне життя і дивувалися, приглядаючись до вільної волі українського панства».
А тепер придивіться, що ж змінилося в російському житті, як розмовляв Путін із підлеглими на засіданні Ради безпеки в Москві 23.02, коли вирішувалося питання незалежності двох так званих республік ДНР і ЛНР.
Цей приклад і багато подібних історичних фактів свідчать про інакшість ментально-психологічного типу українця і типу московита, для якого обман і брехня стали найпершим видом діяльності. А ось ще деякі особливості московита. Коли Салтикова-Щедріна, знаного російського письменника, спитали, якою буде Росія через років так зо сто, він без задуми відповів: «Будет пить и воровать!»
Після переможної визвольної війни 1648―1654 років гетьман Богдан Хмельницький шукає політичних спільників. Через підкуп і хитрі обіцянки бояр для старшини вибір падає на московського царя. Переяславський договір мав регулювати відносини між Козацькою державою і Московією. І що ж? Переяславські статті писались і переписувались, а їх тексти й донині невідомі. За роздумами Івана Огієнка, які подано у творі «Вплив української церкви й культури на московську», після Переяслава в Московщині не було жодної ділянки життя, яка б не залежала від української сили. У Москві навіть утворилася вулиця Малоросєйка.
Козацька еліта вважала, що вищою культурою вона легко подолає Московщину. З України, Києва, зокрема з Києво-Могилянської академії, до Москви йшла церковна література, їхали найкращі співаки, хористи, музиканти та інший освічений люд. Усі реформи, які були такі потрібні в дикунській Росії, теж зробили українці. Ось як пише про цей період І. Огієнко: «І український вплив широкою річкою покотився на Москву, українці принесли з собою всю велику культуру. Він відбився на будівництві, на малюванні, на одежі… й навіть на самій російській мові…» Це ми їм допомагали, вчили їх, змінювали їхній вигляд. Вони навчилися користуватися європейським посудом, столовим приладдям, поодягали українські кунтуші, але ментально не змінювались, залишаючись жорстокими і хитрими ординцями. І щораз більше утверджувались у своїй імперській вищості.
Цю сторінку московської історії майстерно показала у драмі «Бояриня» Леся Українка. Талановито відтворили її на просвітянському вечорі студенти-хіміки Львівської політехніки, зробивши акцент на двох світах ― українському і московському.
Московський світ, здавалося, перемагав: після Полтави ми опинилися на конюшнях московських імператорів з їхніми заборонами нашої мови, культури, музики, театру. Але що більшим був натиск підкорення, то сильнішав опір, то могутнішою ставала непокора.
Життя народу, нюанси його духовних висот, його лицарський дух явив світові й усім нам Тарас Шевчкенко. Його слова «В своїй хаті ― своя й правда, і сила, і воля!» стали політичним дороговказом на віки. Власне за цю велику ідею героїчно стоять сьогодні наші захисники.
Щоб збагнути своє призначення у світі, ми мусили пройти через кривавий жовтневий путч, через втрату власної держави, через червоний терор, через дозволену «на часок» українізацію, пекельний Голодомор і тотальне знищення української інтелігенції ― Розстріляне відродження.
Чого вчать нас уроки історії? Чи здатні ми їх засвоїти? Хочемо вірити, що Україна вийде з теперішньої битви з новим досвідом, що відмінності між землями Великої України (а саме таку назву вона мала в Галичині) не стануть ніколи причиною для роз’єднання, бо ця страшна біда, яку приніс на нашу землю божевільний диктатор, бомбосховища, змучені хлопці, які з честю вийшли з бою, ракети, які б’ють по наших містах, по золотоверхому Києву, ще більше об’єднали нашу націю.
Віримо, що гасло «Слава Україні! ― Героям слава!» житиме віки.