Студент Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Володимир Шкринда з перших днів повномасштабної війни добровільно взяв до рук зброю і став на захист нашої держави. Молодий і відважний юнак, родом із Хмельниччини, майже рік боровся з окупантами, а свій останній бій прийняв на Донеччині. Про його теплу усмішку і добрий погляд, радість, яку він завжди випромінював, відвагу та мужність, які маємо наслідувати, розповідають кураторка й одногрупники.
«Володимир вступив до нас після закінчення ліцею, тому мав досить глибокі знання з профільних дисциплін. Він добре вчився, був розумний і старанний, відвідував заняття. На його похороні я побачила дуже багатьох людей, серед них були і військовослужбовці, і побратими, і командир. Усі згадували про те, яким добрим, свідомим, відповідальним хлопцем він був. Володя пішов воювати у 18 років, будучи ще студентом, маючи можливість жити і вчитися. Така хоробрість властива навіть не всім дорослим», – зауважує кураторка групи Марія Заєць.
Одногрупниця хлопця згадує, що Володимир був надзвичайно добрий, товариський, а водночас – сміливий і відважний.
«Володя був дуже добрим хлопцем, він випромінював радість, завжди вмів підтримати і заспокоїти. Ми познайомилися з ним, коли разом вступили до Політехніки. Нас поселили в одному гуртожитку, тому ми проводили час у спільній компанії, разом вечеряли. Володя завжди був готовий допомогти чим лиш тільки міг. Щоразу, коли треба було набрати води, він приходив до нашої кімнати і питав, чи нам з подругою часом також не потрібна вода. Якщо казали, що потрібна, то завжди допомагав її принести. Він був дуже вихований і порядний. Оскільки більшу частину часу ми навчалися дистанційно, то не мали змоги часто бачитися наживо, але багато переписувалися, обговорювали різні теми. Коли я дізналася, що Володя пішов воювати, то стала хвилюватися за нього. Раніше він ніколи не згадував про службу у війську, але такому рішенню я не здивувалася, бо Володя був дуже сміливий. Упродовж його служби ми мало спілкувалися, але, пригадую, коли писала до нього, він тоді перебував під Лиманом (Донецька облость), проте був у доброму гуморі, багато жартував… Ми повинні ним пишатися!» – розповідає одногрупниця Ірина Прендкович.
Ще один одногрупник Володимира – Денис Яценко – зазначає, що життя хлопця хоч і коротке, але гідне та шляхетне, а його загибель – героїчна.
«Ми познайомились у кафе навпроти головного корпусу, коли робили там лабораторні. Швидко знайшли спільну мову й розговорилися. Володя справив враження дуже веселої, відкритої, товариської людини, часто жартував і був готовий усім допомогти. На парах ми сиділи разом, а на перервах багато говорили, розважалися, він завжди був відкритий до розмови з усіма одногрупниками. Під час дистанційного навчання ми також підтримували зв’язок, але його рішення піти до війська стало для мене несподіванкою. Я знав, що Володя уже влаштувався на роботу, тому навіть подумати не міг, що він зробить такий сміливий і шляхетний вчинок. Про це я дізнався на онлайн-занятті, коли він пояснив, що не відвідує пар, бо перебуває на передовій…
Володя не на словах, а на ділі любив свою державу і віддав за неї життя. У нього я навчився мужності, відваги, а наших душевних розмов і довгих прогулянок Львовом мені завжди бракуватиме», – згадує Денис Яценко.
З Анною Ясинецькою Володимир познайомився ще під навчання в ліцеї. Згодом вони обоє вступили до Львівської політехніки та навчалися в одній групі. Дівчина розповідає, що з одногрупником було легко знайти спільну мову, він багато жартував, розповідав смішні історії й був душею компанії.
«Ще на першому курсі утворилася наша невелика компанія друзів, де ми тісніше спілкувалися і допомагали одне одному. Володя був дуже позитивний, завжди всіх заспокоював і казав не переживати. На першому курсі, під час дистанційного навчання, ми нечасто зустрічалися наживо, але через відеозвʼязок говорили про все на світі. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми сконтактувалися з Володею і вирішили разом з ним їхати зі Львова до Хмельницького, до своїх рідних. Коли чекали на потяг, кожен із нас говорив про те, що робитиме далі, і вже тоді Володя твердо вирішив, що вступить до лав Збройних сил України.
З початком війни всі ми постійно переписувалися, хвилювалися одні за одних. У березні Володя вже був у складі однієї з бригад, а за кілька днів склав присягу. Ми спілкувалися з ним, але він майже нічого не розповідав про службу, це було недозволено. Влітку ми дізналися, що його перевели на Донеччину. Я добре пам’ятаю нашу довгу розмову, коли він уже був на Сході. Ми говорили про все: його стан, емоції, відчуття. Було зрозуміло, що, як і кожному військовослужбовцеві, йому було нелегко, але навіть тоді він не втратив оптимізму, а телефоном усе жартував.
Сьогодні, коли згадую про Володю, перед очима – його усмішка. Він був дуже хоробрим хлопцем і навчив мене бачити світло навіть у найтемніші часи, допоміг усвідомити, що твоя теплота і щирість можуть допомогти комусь встояти в найважчі хвилини…» – ділиться Анна Ясинецька.
Підсумовуючи, староста групи, у якій навчався Володимир Шкринда, каже, що всім нам варто ще більше допомагати українським захисникам і ніколи не забувати, завдяки кому ми маємо можливість сьогодні жити.
«Володя був дуже активним, приємним студентом, завжди у позитивному настрої, добре вчився. Ми кілька разів збиралися групою на святкування Дня студента, то він завжди був у всіх поїздках. Ще у березні добровольцем пішов до ЗСУ, про це особисто мені написав. Я назавжди запам’ятаю його як світлу і дуже добру людину… Приклад його життя вчить, що треба ще більше допомагати армії й усім нашим захисникам і ні на мить не забувати, що саме завдяки сміливості та самовідданості таких людей, як Володя, ми сьогодні живемо», – каже староста групи Валентина Красноперова.
Володимир Шкринда – 2003 року народження, родом із смт Віньківці. Хлопець вступив до Львівської політехніки у 2020-му, після закінчення Хмельницького ліцею. Навчався за спеціальністю 126 «Інформаційні системи та технології», а з початком повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ.
Всією університетською спільнотою ми схиляємо голови перед подвигом нашого студента і розділяємо біль втрати з його рідними та близькими. Віримо, що світлі спогади, які він залишив по собі, житимуть у серцях кожного політехніка, а його чин, мужність і відвага ніколи не будуть забуті.
