Символічно в День вишиванки, 19 травня, відбулося вручення сертифікатів і підбиття проміжних підсумків розмовного клубу «Говорімо українською!». Проєкт реалізував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» в партнерстві з Департаментом освіти та науки ЛОДА. Заняття в клубі дали змогу внутрішньо переміщеним особам, а також усім охочим, удосконалити свій рівень знання української мови або цілком перейти на українську. Зустрічі розмовного клубу «Говорімо українською!» відбувалися двічі на тиждень на платформі Zoom. Усього проведено 15 дистанційних занять тривалістю по 90 хвилин у сорока навчальних групах.
Модератором заходу був Назар Данчишин, працівник МІОКу, кандидат філологічних наук, який також провадив заняття в одній із груп. Насамперед із вітальним словом виступила директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська, яка акцентувала на важливості української мови. Особливо нині, коли так багато людей виїхало за межі нашої країни, саме українська мова відрізняє нас від окупанта та є маркером нашої ідентичності.
– Як вишиванка є маркером нашої ідентичності, належності до України, так і мова ідентифікує нас із нашим народом, є нашим захистом, особливо тепер. Про все це усвідомлюють не тільки українці в Україні, а й за її межами. Донедавна їх у світах було 20 мільйонів, а тепер значно більше, бо, за даними ООН, понад 6 мільйонів людей покинули Україну. Всі вони добре розуміють, що варто говорити українською, бо це всюди відрізняє нас від окупанта. Адже мова – наша зброя, наш спротив і наш захист. Коли ми започаткували розмовний клуб, я подумала, що це мінімодель нашої держави. Спершу народилася ідея, ми створили концепцію, розробили програму. Але насправді це ще далеко не все, бо за розмовним клубом стоїть колосальна робота колективу: технічне забезпечення, практичне реалізування, робота великої кількості людей, які вкладали в нього свої сили та любов, – зазначила Ірина Ключковська.
Пані Ірина також висловила вдячність кожному, хто допомагав у провадженні занять та приєднався до розмовного клубу.
– Коли ми отримали 800 заявок, то зрозуміли, що нас є замало. Тоді до нас стали долучатися прекрасні волонтери, наші викладачі, які з великою любов’ю готувалися і провадили кожне заняття. Усім вам хочу висловити свою щиру вдячність. Насправді кожен працював немов волонтер, розуміючи, що перед нами наш освітній фронт. Ми не можемо взяти до рук зброю й піти воювати, але можемо тут боронити нашу державу. Дякую, що ви є такі прекрасні. Дякую слухачам і викладачам. Дякую кожному, хто до нас долучився й допомагав упродовж цього часу. Дякую вам, дорогі МІОКівці! – завершила свій виступ Ірина Михайлівна.
Від імені викладачів закладів вищої освіти до присутніх звернулася Галина Хлипавка – старша викладачка кафедри українознавства Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
– Я щаслива, що змогла долучитися до цього чудового проєкту, який організував МІОК. Дякую насамперед усім організаторам, а також усім учасникам моєї групи. Дякую за можливість чудового спілкування та можливість краще пізнати одне одного. Хоча всі ми дуже різні, але однаково любимо Україну. Ми хочемо жити в ній, прагнемо перемагати й розуміємо, що для перемоги та розбудови держави маємо утверджувати мову як кордон національної безпеки. А для цього нам потрібно мовою спілкуватися, і ми робили це з великим задоволенням упродовж майже двох місяців. У групах були люди з різних міст, різного віку та різних галузей діяльності: викладачі, бізнесмени, інженери, дизайнери, фінансисти, але найважливіше – всі вони щирі й відкриті люди, з якими кортить спілкуватися на найрізноманітніші теми, – зауважила Галина Хлипавка.
До розмови також долучився уповноважений із захисту державної мови, кандидат філологічних наук Тарас Кремінь. Він зазначив, що всі ми формуємося навколо наших цінностей, тому українська мова – наш форпост, бронежилет, наша конституційна основа. Пан Тарас наголосив, що проєкт МІОКу достойний похвали та оплесків, адже дав поштовх кожному сертифікованому слухачеві згодом відкривати свій розмовний клуб у межах рідного села, групи, житлового масиву й у такий спосіб поширювати українську.
Також поіменно згадали всіх учителів, які провадили заняття. Їм подякували за наполегливість і відданість спільній справі. Уляна Буцяк, директорка Тейсарівської гімназії Жидачівської міської ради Львівської області й одна з учительок клубу зазначила, що була надзвичайно рада приєднатися до місії утвердження українського слова, та вкотре нагадала, що мова народу є визначальним чинником самобутності, національної свідомості.
Опісля модератор заходу зачитав імена та прізвища слухачів розмовного клубу, які отримали сертифікати. Ці люди з різних регіонів України й навіть ті, що були змушені виїхати за межі нашої країни. Старша наукова співробітниця МІОКу, кандидатка філологічних наук Оксана Горда звернулася до всіх слухачів розмовного клубу та подякувала їм за відвагу й свідомий вибір перейти на українську, адже це непросто, але дуже важливо. Вона також назвала людей, які отримають сертифікати. Далі пані Оксана передала слово своїй колезі, молодшій науковій співробітниці МІОКу Марії Лизак, яка акцентувала на тому, що кожен учасник, який приєднався до проєкту, готовий змінюватися і говорити українською. На підтвердження цього вона продовжила естафету вручення сертифікатів клубу.
Уродженець Луганщини Володимир Краснопольський, один зі студентів розмовного клубу «Говорімо українською!», поділився своїми враженнями від занять.
– На жаль, мій одяг не відповідає святу, бо моя вишиванка залишилася у Рубіжному. Але я впевнений, що наступного року зможу взяти участь у ході шанувальників вишиванок у рідній Луганській області. Хочу подякувати організаторам і особисто панові Назару Данчишину, який був викладачем нашої групи, за чудово організований проєкт. Мені дуже сподобалися структура та формат курсу: мовна практика, обговорення проблем історії й культури України. На заняттях панувала атмосфера доброзичливості та взаєморозуміння. Все це допомогло подолати мовний бар’єр, удосконалити знання української мови. Віримо в нашу перемогу. Слава Україні!
Ще одна учасниця розмовного клубу Ольга Омельченко з Одеси зазначила, що все своє життя спілкувалася російською, і всі її друзі, колеги та родина – російськомовні. Але жінка усвідомлює, що варто знати й говорити рідною мовою, оскільки проживає саме в Україні. Хоча пані Ольга ще робить помилки, та зізнається, що розмовний клуб допоміг їй позбутися страху і подолати психологічний бар’єр, який не давав змоги перейти на українську. Завдяки клубу тепер вона читає українські книжки, переглядає українські фільми й добре розуміє, що саме мова нас єднає.
Харків’янка Юлія Яременко, яка змушена була покинути рідне місто, розповіла, що є директоркою школи та вчителькою математики і їй дуже бракувало саме розмовної практики. Тож, побачивши слова «розмовний клуб», одразу вирішила приєднатися. Вона відзначила високий рівень організування та провадження занять, а також неймовірну команду людей, з якими хоче спілкуватися й надалі.
– Заняття спонукали нас вивчати рідну культуру, історію, звертати увагу на твори мистецтва й виходити із зони комфорту. Як внутрішньо переміщена особа, я можу сказати, що ці заняття мали і психологічну складову. Особисто мені вони допомогли переживати не дуже легкі часи, коли ти перебуваєш далеко від рідного дому й чуєш не зовсім втішні новини. Я шкодую, що цей проєкт закінчився. Якщо в майбутньому буде продовження, то неодмінно братиму участь, бо, слухаючи виступи викладачів, розумію, що мені ще є над чим працювати. Бажаю всім нам якнайшвидшої перемоги. Слава Україні! – по-нашому завершила Юлія Яременко.
Насамкінець продемонстрували відео, яке підготувала група Галини Сокіл – вчительки української мови та літератури зі села Сороки-Львівські. На відео її студенти продекламували вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Цікаво, що однією з учасниць є етнічна росіянка, яка вже 30 років проживає в Україні, але державною мовою стала спілкувалася завдяки розмовному клубу.
Підсумок зустрічі підбила Ірина Ключковська, яка ще раз подякувала кожному, хто долучився до розмовного клубу, і висловила сподівання, що незабаром усі його учасники зможуть зустрітися у Львові та поспілкуватися наживо.
– Я слухала всі сьогоднішні виступи, дивилася на ваші обличчя й відчувала: ось сіль української землі, ось справжні, сильні, вольові люди. Так, наші війська показують справжні чудеса героїзму, ними захоплюється цілий світ, але є ще люди-воїни, до яких належимо ми з вами, кожен на своєму робочому місці, бо разом ми також будуємо нову Україну.