3 червня 2022 року на платформі Zoom відбулася подія, присвячена презентації творчого доробку Олени Пономаревої, кандидатки філологічних наук, викладачки україністики та міжкультурної медіації в Римському університеті Ла Сап’єнца (la Sapienza), фахівчині з лексикографії, дослідниці, публіцистки.
Розпочала подію Ірина Ключковська, директорка МІОКу, яка зазначила: «Ми фактично продовжуємо виконувати наше завдання. Ми відкриваємо для України особистостей, людей, які працюють для просування інтересів України в країнах свого проживання. Італія – це особлива країна. І тому просування українського наративу в країні, де ситуація є зовсім не однозначною – надзвичайно важливе. Адже для Італії як і для решти світу довгі десятиліття Україна залишалася так званою «terra incognita». І коли ми сьогодні ще раз, і ще раз, уже вкотре починаємо говорити про євроінтеграцію, то ми повинні добре розуміти, що для політичної, економічної євроінтеграції є ще одна дуже важлива умова, про яку говорять науковці – це культурна; той шлях, який був фактично перекритий на довгі роки».
Вітаючи учасників заходу, Лілія Жук, проректорка з науково-педагогічної роботи та стратегічного розвитку Національного університету «Львівська політехніка», зазначила: «Знаємо і високо цінуємо вашу роботу, шановна пані Олено, для поширення знань в італійському соціумі – країні, що займає особливу позицію у трактуванні сучасних подій. Тому ваша праця, зокрема створення та видання українсько-італійського словника й книги «Живі смолоскипи», мають величезне значення для просування інтересу України в італійських середовищах. Віримо, що незабаром після такої очікуваної перемоги ми не лише у віртуальному форматі зможемо зустрітися з вами, але й спільно реалізовувати важливі для обох країн проєкти».
Основні акценти у події зроблено на творчості дослідниці. Так, важливість українсько-італійського словника, як зазначив Віктор Набруско, президент Національної радіокомпанії України (1999–2010), заслужений журналіст України, доцент, кандидат наук, викладач у КНУ імені Тараса Шевченка, полягає у тому, що словники – це маркери, що визначають державність, націю, народ і зрештою є елементами державності. «Словник Олени Пономаревої – це та цеглинка муру української державності, яку ми всі разом вибудовуємо. Це не просто фактор науково-дослідного характеру, а це – явище, яке дає можливість нам ширше глянути на нашу сутність у гуманітарному просторі світу. Це своєрідний феномен інформаційно-культурного проникнення і захоплення нашого українського місця у світовому інформаційному просторі».
У своєму слові Павло Гриценко, український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України, дійсний член НТШ, закцентував увагу на «Живих смолоскипах», зазначивши: «Це дуже цікавий за задумом і за виконанням твір. З одного боку, за понад п’ятдесятирічну історію забуття Василя Макуха, Олена Пономарьова підняла цю постать знову і надала їй нового звучання і нового значення. Молоде креативне покоління сьогодні робить те, чого не зробили ані рухівці, ані Товариство української мови. Свідомий вибір, свідомий протест тих людей, які вже докричатися офіційно до можновладців щодо статусу української мови і щодо її перетворення в якусь декорацію, вони не могли. І принаймні таким протестом, ідучи на свідомий крок, вони привернули увагу спільноти до того, що так бути не може. І це попри те, що їм закривали роти, переслідували, поповнювали ними гулаги. Розумієте, ці факти, які описані, які є зафіксовані, засвідчують ще раз, наскільки ці кайдани накинуті українцям на руки, і ноги, і шию. Ці кайдани були тяжкими і не давали можливості найменшої не тільки ініціативи, а й будь-якого кроку до того, щоб реалізувати своє національне я, щоб відстояти свою українську мову і культуру, щоб відстояти історичну пам’ять. Ні, все було прописано за українців, яким залишалось долучитись і озвучувати те, що уже фактично було «затверджено». Пані Олено, дуже дякую за відновлення історичної пам’яті, за те, що порушили проблему вибору кожної людини на тлі значущості, вищого : мови, нації і, фактично, майбутнього».
Модерував подію і проводив інтерв’ю Назар Данчишин, кандидат філологічних наук, науковий співробітник МІОКу. Під час розмови Олена Пономарева розповіла учасникам заходу про становлення себе як філологині та науковиці, про переїзд до Італії та про викладацьку діяльність у Римському університеті Ла Сап’єнца (la Sapienza), про поширення української мови в Італії, про долання тиску на українську мову з боку російської славістики, про створення словника, про написання «Живих смолоскипів» та «Листів з Донбасу»:
«Моє основне завдання при створенні словника – це культурна присутність України в Італії, яку тепер можна побачити на книжкових полицях книгарень та бібліотек», – говорить про місію свого словника промовиця.
«Словники такого обсягу не видавали в Італії стосовно менших мов, а тільки найпоширеніші: французька, англійська, іспанська. Це перший, можливо, словник, створений за нормами нового правопису. Завдяки ньому ми будуємо культурний міст між Україною та Італією, між Україною та Європою. Тепер українську мову не будуть плутати в Італії з російською, бо до цього такі речі траплялися», – інформує про особливості словника пані Пономарева.
Своїми рефлексіями від прочитання «Живих смолоскипів» поділилася Ангеліна Паращина, наукова співробітниця МІОКу: «Для мене «Живі смолоскипи стали текстом-уроком і текстом, який вчить. І говорячи про цей текст, який вчить, з літературознавчої перспективи, я б сказала, що це насправді дуже цікавий fiction, який дає нам кілька пластів-реальностей і кілька пластів-дійсності. Тому що з одного боку ми бачимо Жана-Поля Сартра, в реальності існування і екзистенції якого ми не сумніваємося аж ніяк, разом з тим ми маємо фікційних персонажів. Якщо ми подивимося на текст ще пильніше, то побачимо оптики двох Європ: це Європа Східна і Європа Західна. Але проблема в тому, що постає дуже важливе питання чи є можливість у цих них порозумітися, тому що Європа Східна постійно постає перед великими екзистенційними виборами і питаннями, вона виборює собі цю суб’єктність в умовах, де суб’єктність дуже часто заборонена. Вона має боротися проти інвазивної політики Радянського Союзу, а згодом російської федерації, коли ж західна Європа дає собі право і шанс на бунт, хоч почувається всередині доволі спокійно».
Сама ж авторка про «Живі смолоскипи» говорить так: «Цветан Тодоров говорив про різні часові відтинки для двох Європ, і аби їх подолати потрібно колосальна робота, для якої у західних інтелектуалів немає наснаги, тобто вони продовжують жити, в певному сенсі, в полоні тоталітарного мислення. Уже тоді у 1968-у вони не те, щоб не сприйняли, вони якось засудили дисидентів у Східній Європі. Протести на Заході для Західної Європи здалися грою, тоді як на Сході помирали насправді. Так само як це відбувається тепер. Немає нічого дивного в тому, що вільний світ завжди вагався і продовжує вагатися, коли треба допомагати чи ні повсталим проти московського режиму. Ми зараз боремося за те, проти чого повстав Василь Макух, проти колонізації України з боку Росії і він, дійсно, протестував проти вторгнення Росії, радянських військ, проти насилля, проти придушення свободи, за бажання кожної країни визначати самій свій шлях».
«Проблемою є ще й банальне незнання з боку Заходу – України, українського суспільства, культури. Ще на початку війни був дуже великий колективний шок, коли до нас зверталися з інтерв’ю, ми не встигали відповідати на запитання журналістів, але ставили питання, до прикладу: «Ви ж один народ! Чому ви воюєте?», або «А хіба українська мова відмінна від російської?». Тобто люди цього банально не знають. Але тепер в них є живе, щире зацікавлення Україною, тобто зараз є можливість заповнювати ці лакуни, якось ми перебираємо на себе цю місію. Інший чинник – це російські агенти, які «вкраплені» в італійське суспільство і працюють тут під видом громадських організацій, культурних організацій, часто книги про Україну пишуть саме ці автори. Вони – вбивчі для нас», – висловлюється промовиця щодо речей, які заважають просуванню українського в європейському середовищі.
Не оминули в розмові й поставлені до авторки питання про те, як може бути прокладений так званий місток між обома країнами чи не було бажання працювати в жанрі художнього репортажу, про проблематику дисидентства у сучасності.
Щодо майбутніх відносин між обома країнами, то Олена Пономарева переконана: «Україні самій треба більше працювати над цим. Італія, можу сказати, попри все на офіційному рівні, підтримує євроінтеграцію України. Коли ж Франція та Німеччина наразі займають трохи інакшу позицію. Тобто не можна тлумачити Італію як русофільську або українофобську країну, бо це не відповідає дійсності. Італійські кореспонденти працюють постійно в зонах війни ризикуючи життям. І вони подають об’єктивну інформацію, але ось це «російське лобі» знову ожило і створює ток-шоу про Україну, де беруть участь так звані фахівці з обох боків, які вкотре дезінформують італійське суспільство».
Дякуємо пані Олені та всім промовцям за таку цікаву розповідь! Віримо, що спільної мови України з Італією було досягнуто.
