У Львівській політехніці відбулася надзвичайно глибока й емоційна подія — зустріч з відомим українським дисидентом, правозахисником, одним із засновників Української Гельсінської групи, колишнім політв'язнем, а нині — моральним авторитетом паном Мирославом Мариновичем.
— Дуже нам радісно і почесно, що сьогодні на зустріч із Мирославом Мариновичем прийшла така кількість людей. Ми розуміємо, який великий привілей — мати цю розмову в час, коли наше небо спокійне. Це завдяки нашим хлопцям і дівчатам на передовій, які боронять нас. Вшануймо їхню пам’ять хвилиною мовчання, — так зворушливо розпочала зустріч директор Міжнародного інституту освіти, культури і зав’язків з діаспорою Ірина Ключковська.
Після хвилини мовчання, яка запанувала в залі, до слова запросили капелана Львівської політехніки, голову Центру студентського капеланства Львівської Архиєпархії отця Юрія Остапюка, який очолив спільну молитву, просячи, щоб під час зустрічі «запанував Господь».
«Отче наш, що є на небесах…» — ці слова луною пролунали в серцях присутніх, створюючи духовну атмосферу єднання.
В.о. ректора Львівської політехніки Юрій Бобало відкрив подію словами:
— Минулоріч у цій залі ми зустрічалися з Блаженнішим Святославом, який ділився з нами досвідом перших місяців війни, коли в бомбосховищах Патріаршого собору у напівоточеному Києві панувала молитва і віра, яка транслювалася на весь світ і дарувала нам усім надію, що Україна вистоїть. Здавалося б, складно порівнювати різні історичні періоди, та не можна не помітити численні паралелі між сьогоденням і часом опору радянській окупації та боротьбі за незалежність України. Мирослав Маринович — постать, яка символізує незламність духу, стійкість, віру. Він — один із тих, хто дає нам переконання: ми не маємо права опускати рук. Пан Мирослав у минулому студент Львівської політехніки. Його життя — приклад жертовності та боротьби за Україну в умовах, коли здавалось не було ніякої надії на перемогу шлях — сім років концтаборів суворого режиму та п’ять років заслання, розбудова правозахисних інститутів, а з настанням незалежності України, активна праця з молодим поколінням українців, основана на формуванні високих духовних моральних і національних цінностей. Цей приклад ще раз доводить, що й ми не маємо права опускати рук і що саме від нас, а насамперед від вас, дорога молоде, залежить майбутнє України.
Привітала поважного гостя також новообрана ректорка Львівської політехніки — Наталія Шаховська:
— Це подія не лише для Львова, а й для всієї України. Пан Мирослав був студентом Львівської політехніки у 1967–1972 роках. Іще в ті роки він виявляв твердість духу. Через незгоду з компартійною лінією його переслідували, ув’язнили на 7 років, а потім ще на 5 заслали в Казахстан. Але він не зламався. Його приклад — це свідчення, як потрібно боротися за Україну… Мене особливо зворушила його цитата: «Найважливіше — змінити схему мислення. Нація не твориться за готовими кресленнями. Ми маємо самі створювати ці креслення для нового покоління». Ця подія є свідченням, що українська нація небайдужа до свого майбутнього і молоде покоління розуміє важливість національної самоідентифікації і вплив цього на розвиток та майбутнє нашої країни.
Ірина Ключковська пригадала, що особисто знала пана Мариновича ще з 1970-х:
— Пам’ятаю, як у домі Атени Пашко, матері Ірини, ми зустрічалися. Молодий, красивий чоловік сідав за піаніно і грав… Уже тоді була до вас повага, Мирославе. Але я пам’ятаю й інше — 23 квітня 1977 року. Страшна звістка: арештований Маринович. За що? За участь в Українській Гельсінській групі, за відкриті листи, за зв’язки з Лук’яненком, Руденком, Григоренком… Що стало вашою точкою неповернення? Ви могли жити, як усі. Що стало причиною вашого вибору?
— Ваше питання переносить мене в минуле. На третьому курсі мене викликали в перший відділ Політеху — сказали, що я поширюю антирадянські ідеї. Хотіли зробити інформатором. Я відмовився.
На п’ятому курсі мені запропонували квартиру, роботу у Львові — за умови, що працюватиму на них. Я вже знав тоді київських дисидентів. Моя душа була з ними. Я відмовився.
Потім стався інцидент у Києві. Я поклав квіти до пам’ятника Шевченку — і мене схопили. Просто за це. Вже тоді мені набридло. Коли кагебіст у Франківську сказав: «Хто не з нами, той проти нас», я відповів: «Добре. Я проти вас». Це була моя точка неповернення. Я звільнився від страху!
Серед присутніх була також дружина пана Мирослава — пані Люба, яка пройшла з ним увесь шлях: від арештів і заслань до сьогодення. Вона є авторкою книги «Мій Мирослав», яку рекомендували присутнім.
— А звідки у вас та стійкість? Тоді, коли вам пропонували співпрацю з КДБ, щоб полегшити ваш вирок — ви відмовилися. І тоді, коли вже в таборах вам пропонували співпрацю і шантажували, що не приходитимуть листи — ви й тоді не погодилися. І коли ви підписували листа на підтримку Джемілєва... І зрештою, навіть релігійне навернення в таборах було дуже небезпечним… І чи були моменти, коли здавалося, що ви зламаєтеся?
— Засадою, головним ключем до стійкості є той факт, чи ви вибрали свою долю самі, чи вона вас наздогнала, скажімо так. Це — ключ. Коли я прийняв рішення вступити до Гельсінської групи, розвивати її, то добре усвідомлював: буде арешт. Ми не знали, коли саме, та знали, що нас скоріш за все заарештують. І кожен обшук — ти думаєш: «А може це зараз?». Кожен виклик — «А може це вже?»…
А коли воно врешті-решт сталося — 23 квітня 1977 року — то перша думка була: «Ага, це виглядає отак». Я до цього був психологічно готовий. Тому не було зламу.
Один момент пригадую, коли можна було би очікувати від себе зламу, коли мене перевозили по етапу. Один наглядач витягнув мене з камери, завів у тамбур вагону, наставив на мене автомат. Стоїть напівпритомний: чи п’яний, чи під наркотиками — не знаю. І каже: «Я через годину уб’ю. Антисовєтчик…» — і матюки пішли.
Я стою перед ним, і розумію, що він справді може вбити, а потім сказати, що я зробив спробу втечі. Це робиться дуже просто. А я стою — і спокійно дивлюся. Мене потім вразив той спокій. Добре, думаю, якщо це — результат мого вибору, я готовий це прийняти. Розумієте?
Ірина Михайлівна пригадала ще випадок, коли пана Мирослава везли у «воронку» і через пророблену дірочку він побачив вулицю Києва: молоді хлопці й дівчата йшли, щебетали, сміялися.
— Я відчув тоді гострий жаль. І про цей випадок тепер завжди розповідаю воїнам, з якими зустрічаюся, бо вони приїжджають з фронту — а тут місто, все мирне, люди жартують, а вони там, на війні. Тоді, в тому «воронку», в мене була думка: «Боже, вони навіть не помітили, що я вже рік у в’язниці, а вони йдуть собі, сміються...» Та зразу прийшла інша думка: «Стій. Ти ж сам вибрав цей шлях». І заспокоївся.
Цей момент я дуже добре пам’ятаю. І тепер розумію наших воїнів.
Пан Мирослав також додав:
— Відповідальність іде від вибору. Якщо ви самі обрали свій шлях — ви йдете ним відповідально. Але це і колективна відповідальність — перед тими, кого ти поважаєш, хто з тобою був. Хоч ви й розділені камерою — але вони живуть у твоїй пам’яті. І зробити щось хибне — означає зрадити їх. А це дуже допомагає тримати себе. Бо ти — не один. Ти насправді завжди разом зі своєю референтною групою. Разом із людьми, яких ти поважаєш.
Ірина Михайлівна також попросила в пана Мирослава поради про те, як нам, переживаючи страшну нищівну війну, не озлобитися.
— Це дуже складне питання. Це одне з найголовніших питань, яке стоїть зараз перед українцями. Тому що, з одного боку, ненависть шалено виправдана. Коли ви читаєте про ті звірства, які творить російська воєнщина, серце заходиться, не витримує цього. І це все — не поодинокі випадки. За ці роки, що ми пройшли, це зібралося в один величезний гріх, величезний злочин перед людством — те, що відбувається сьогодні. І ненависть є природною реакцією людини. Природною — і в цьому небезпечною. Тому що ненависть — це емоція темряви. Це інструмент темряви. А ми хочемо бути стороною світла. Як та сторона бореться з темрявою?
Якщо ми просякнемося ненавистю — ми програємо. Бо не буде різниці між нами і тою стороною, яка на нас нападає. Тому прошу вас усвідомити цю найголовнішу, може, формулу християнства: не впадаймо в ненависть, бо цим ми уподібнимося нашому ворогу і програємо свою правду.
Кажу це не лише на прикладі цієї війни. Кажу це на прикладі мого табірного життя. Чомусь так сталося, що прощальна розмова була з моїм слідчим і прокурором. Вони запитали, яку я мету ставлю перед собою, їдучи у табір. Я сказав: «Не озлобитися». Я не знаю, звідки в мене відразу це було. Я ще не був у таборі, але зрозумів головну суть цієї дилеми. І я тут дякую Богові, бо приїхавши в табір, побачив два зразки поведінки.
Це були упівці. Абсолютно надійні борці, але різні з точки зору ставлення до інших — до наглядачів. Один ненавидів їх. Він аж трусився, коли підходили наглядачі. Другий — спокійний, добрий, світлий, впевнений у собі. Бог мені показав ці два приклади — і сказав: вибирай. Я відразу собі сказав: «Ні, я не буду просякатися ненавистю». А повірте, що в таборі підстав для ненависті було чимало. Отже, я вийшов із табору, Богу дякувати, без цього почуття.
Потім, уже коли звільнився, у Києві прийшов до свого слідчого на зустріч (просто хотів його побачити) і не відчував до нього ненависті — як і до інших людей.
Моя формула така: я хочу перемогти це зло. І можу його перемогти тільки тоді, коли не буду впадати в ненависть. Але боротися з ним — боротися мушу. Це дуже важливо. Коли я кажу «не треба ненавидіти» — це не означає обійми ворога, це не означає забути. Ні! Боріться. Але боріться без ненависті, — наголосив пан Мирослав.
Одне з багатьох запитань стосувалося відмови Мирослава Мариновича від політичної кар’єри, попри добрі перспективи.
Пан Мирослав розповів, як після звільнення з таборів, вже в час перебудови чітко сформулював для себе, що саме хоче робити в житті.
— Це було не миттєве прозріння, а радше внутрішнє рішення, до якого привело розуміння глибинних причин наших проблем. Я тоді сказав: «Я не вірю, що народ, який має старі креслення в голові, може збудувати якісно інший будинок. Я хочу бути причетним до зміни тих креслень у головах людських». Це і є моя життєва місія. Я не прагнув вести за собою. Не вбачав себе пророком чи вождем. Адже міняти треба не натовп — а ментальні основи, спосіб мислення, і починати треба з себе. Як я тоді чесно визнав: «Я ж не Господь Бог. І на щастя».
Тепер, озираючись на своє життя, можу з вдячністю сказати: мені справді вдавалося бути вірним цій місії. Не завжди ідеально, але я залишався на тому шляху — шляху духовного й ментального перетворення. Розумію, що політика — це важлива справа, потрібна для змін у країні, і я не маю жодного бажання засуджувати тих, хто обирає цей шлях. Але це не моє, бо ніколи не відчував потягу до політичної активності. Так, я усвідомлював, що мій арешт, моє ув’язнення відігравали політичну роль. Але я не хочу бути політиком. Я завжди вірив, що справжні зміни починаються не з кабінетів, а з душ і голів людей. І тому я залишаюсь на тому місці, де вірю, що можу бути корисним.
На запитання директорки МІОК про те, що дала йому Львівська політехніка, Мирослав Маринович згадав слова літературознавиці Михайлини Коцюбинської, яка тонко вловила в його висловлюваннях щось характерне — не для гуманітарія, а для інженера:
— Михайлина Коцюбинська впізнавала в моїй мові схильність до точного мислення, до дисципліни мислення, яка притаманна не гуманітарним, а точним наукам. Ця дисципліна мислення стала основою не тільки в аналітичній роботі, а й у моральних і світоглядних рішеннях. І саме це, за словами Михайлини Коцюбинської, виділяло мене серед інших.
Навчання в технічному університеті сформувало у ньому структурованість, послідовність і внутрішню вимогливість до правди й логіки. Навіть у гуманітарній чи духовній площині, ці якості продовжували служити йому.
Присутні на зустрічі також мали можливість запитати в пана Мирослава те, що їх цікавило. В цілому ця зустріч стала уроком гідності та свідченням стійкості.
