Що ми знаємо про Харків і його архітектуру? Вона суттєво відрізняється від львівської — передусім великою кількістю прикладів конструктивізму, бруталізму, модернізму та постмодерну. Усе тому, що історично це місто було одним із головних центрів радянської архітектури. У нинішніх реаліях виникає особливе бажання позбутися всього «совєцького» посліду. Однак чи можливо це зробити, коли йдеться про архітектуру, яка дісталася нам у спадок?
Це запитання не є риторичним, а цілком актуальним. Його обговорювали під час зустрічі засновника художнього мистецького об’єднання «Хвиля», актора Миколи Набоки зі студентами кафедри візуального дизайну і мистецтва.
Микола зачепив важливу тему, цікаво подавши її — через презентацію та власний короткометражний фільм «Що нам робити з цими будівлями?». Ця кінострічка пропонує незвичний, а отже — мистецький погляд на харківські будинки. Метою було підсвітити те, яку роль архітектура відіграє в нашому житті, як вона впливає на нас і як ми з нею взаємодіємо.
Своїм корінням цей фільм сягає далекої Франції 2019 року. Там наш герой опановував рухи тіла у французькій школі фізичного театру Жака Лекока. Саме тоді доля звела його з майбутнім головним режисером стрічки «Що нам робити з цими будівлями?».
Тепер дещо про саму французьку театральну школу. Микола відвідував два курси. Перший — театральний, де слухачі вчилися грати, створювати вистави як актори, режисери та співтворці. Другий — експериментальний, своєрідна лабораторія вивчення руху, що має стосунок до цілого простору, бо досліджує тіло у взаємодії з простором. Навіщо ж цей курс? Потенційно це драма, а отже — театр. Це глибоке вивчення руху через різні методи: малюнки, колажі тощо.
— Це дає можливість підійти до руху через інший вимір, — пояснив Микола.
Джонатан Шауль — британець, який цілеспрямовано приїхав до школи Жака Лекока, щоб стати режисером. Там він активно взаємодіяв із Миколою.
— Він людина імпульсивна, його легко захопити чимось, а особливо дивними речами. В нього погляд — бачити красу в чомусь, що здається потворним чи незначним, — зауважив актор.
Микола став задумуватися про те, як британець сприйме наш архітектурний радянський спадок, крізь яку призму він його оцінить. Щоб трохи підвести його до теми, натякнути на ідею, Микола дав йому ілюстративну книгу, присвячену будинкам радянської епохи, авторів Олексія Бикова та Євгенії Губкіної. З цього й почала розвиватись ідея фільму з елементами того самого експериментального «руху».
Тема цих будівель у нашому суспільстві є доволі контраверсійною, і думки людей різнополюсні: «знести все» і «як їх позбутися, якщо це левова частка наших міст?». Фільм мав підсвітити проблематику цієї архітектури, можливо, запропонувати нову візію, дати розуміння, що це невіддільна частина міста. Тому будь-які пропозиції щодо руйнації будівель звучать справді божевільно.
Майбутній режисер Джонатан Шауль на півтора місяця приїхав до Харкова з ідеєю створити кінострічку, щоб дослідити, як ці оселі — великі просторові конструкції з певною динамікою та ритмом — впливають на тілесність містян.
— І потрапили ми саме в ту точку гострого суспільного діалогу про те, що робити з цими будівлями. Тому фільм і назвали відповідно, — розповів Микола.
Він розширив і поглибив значення цих будинків, метафорично назвавши їх цілим життям: для когось це спогади чи література, дитинство чи перша мова. Тож як вчинити з цим колоніальним спадком? Мабуть, його таки треба якось «перетравити»…
Джонатан обрав низку будівель, навколо яких вони втілювали свій задум демонстрації їхньої динаміки через рух. Оскільки як режисер він не міг одночасно займатись і стилізацією, і зйомками, тож запросив свого друга — кінооператора Луї Норіса, який спеціально прилетів з Лондона до Харкова задля цього проєкту.
Знімати фільм розпочали ще до повномасштабного вторгнення, тож на той час процес декомунізації ще не досягнув достатнього рівня.
— У фільмі лунає російська мова. Для мене це момент тригерний. Ми досить помітно скоротили показ фільму від початку «повномасштабки». Щоразу, коли я передивляюся його, мені це все більше ріже вухо, — ділиться переживаннями Микола. — Це даність того періоду, того часу.
Сам фільм, на перший погляд, своєю колоритністю наче нівелює радянську атмосферу. Це допомагає усвідомити, що модернізм і конструктивізм цих будівель — не більше, ніж тогочасна мода, яка була поширена і в інших країнах Європи. Виникають асоціації з Берліном 1980-х, де завдяки фільмам можна звернути увагу на такі самі брутальні урбаністичні пейзажі.
Як зауважив один з опитуваних, є радянське минуле, яке має стосунок до ідеології, а є радянське минуле, що стосується самого часу, періоду. Якщо уважно придивитися до будинків, навколо яких відбувалися зйомки, було б неправильно вважати, що це щось суто «совєцьке». Схожі архітектурні «явища» виникали в той самий час і в Англії, і у Франції. Отже, нічого радянського в цьому нема, це просто така епоха.
Кінострічка тривала не більш як 30 хвилин. У ній брали участь харків’яни, які ділилися на камеру своїми враженнями та спогадами, пов’язаними з цими будівлями. У перервах між «інтерв’ю» Микола та його товариш — актор Ігор Ключник — виконували, на перший погляд, доволі чудернацькі рухи. Це схоже на своєрідну імітацію форм будівель, біля яких вони й здійснювали ці просторові жести. До цього ще варто повернутися.
Усе це разом нагадує певного роду творче літописання — хроніку без прикрас. У фільмі лунають і різноманітні коментарі харків’ян, які не знімались у ньому, але завзято критикували дії героїв та самі зйомки. Цих моментів вирішили не вирізати, адже все-таки це «хроніка чистої правди».
Вернімося до тих «цікавих рухів» — як їх створювали і що вони можуть означати. Найперше Микола, дивлячись на обрану будівлю, намагався без жодних роздумів зобразити на папері те, що він відчував, коли бачив її форми. Можна було б подумати, що скетчі, які він тоді робив, схожі на закарлючки: криві лінії, зигзаги, кола, штрихування. Проте для акторів фізичного театру взяти ці знаки з паперу і втілити в русі — дуже навіть реально, хоча й звучить фантастично.
Підсумовуючи, варто зазначити, що цей фільм — талановита робота з глибоким підтекстом і цікавими ідеями. Стрічка не залишає після себе відчуття безнадії чи тривоги, навпаки — дає надію на те, що ми зуміємо вдало адаптувати цю архітектуру до сучасності, адже молодь уже починає це робити. Наші будівлі — не просто клаптик, що залишився нам у спадок від СРСР як тавро, а частина цілого історичного періоду, який неможливо викреслити. Тож, прийнявши й адаптувавши їх, ми зуміємо віднайти в них силу.
