У другу суботу вересня в Україні відзначають День українського кіно.
У рамках проєкту Львівської політехніки, присвяченому професійним святам, ми розповімо про досвід та життєвий шлях успішного сценариста українських фільмів та серіалів, випускника Політехніки – Ярослава Стеня.
Ярослав Стень уже шість років професійно займається сценарною справою та співпрацює з українськими продакшинами. У його доробку такі успішні проєкти, як: «Останній москаль», «Великі вуйки», «Село на мільйон». Також долучився до створення трилогії «Скажених весіль», які стали рекордсменами за касовими зборами.
– Пане Ярославе, чим ви цікавилися, скажімо, у дитинстві? Гадаю, що багато читали й дивилися фільмів?
– Коли був малий, то не дуже любив читати. Бо, для прикладу, мій брат перечитав усю домашню бібліотеку. Я любив щось творити. Мене цікавила власна творчість. У дитинстві любив спорт, також любив коментувати футбол та хокей. Коли ж по телевізору почали крутити «Санта-Барбару», то зацікавлення змінилися. Мені дуже сподобався персонаж Мейсон із цього серіалу. Він був адвокатом і я теж хотів таким стати. У школі запропонував вчительці біології цікаву схему, на яку мене надихнув Мейсон. Запропонував визначати «прокурора» та «адвоката». Якщо учень помиляється, то «прокурор» має пояснити, чому він неправий. А «адвокат» має захищати учня, мовляв, він мав на увазі те й те. Виходить один виступ і одразу три оцінки. Вчителька була молода та ініціативна. Тому практикували таку інтерактивну систему.
У школі виступав на різних заходах. Тоді були популярні «Маски-шоу». Під їх впливом у 9 класі створив свою комік-трупу. У школі збирали повну залу й це був для нас великий успіх. А вже в старших класах, то виступав у КВН своєї Новояворівської школи №1.
– Чому вирішили вступати в Політехніку?
– Мій брат, який старший від мене на два роки, вчився в Політехніці. Мої близькі двоюрідні брати також там навчалися. Тому те, що я буду у Політехніці, не викликало сумнівів. Питання було, а на кого саме вчитися? Так сталося, що в школі фізику не любив, а от хімію – так, навіть на олімпіади їздив.
Щоб вступити, треба було складати іспити із української мови, математики, фізики або хімії на вибір. Попередні роки був недобір на хімію. Думав, що це буде мій шанс потрапити в Політехніку легким шляхом. Але таких, як я, було багато, висока конкуренція – три людини на одне місце. Перший рік вчився на платній формі. Мав стимул. Через це – перший рік навчання був без КВН. Коли перевівся на державне, то мав уже більше вільного часу і почав виступати за збірну КВН Львівської політехніки. Була велика конкуренція потрапити на сцену. Закінчивши Політехніку, ще два роки виступав у КВН, а потім ще рік готував команду.
Політехніка та життя у гуртожитку зробили з мене справжнього чоловіка
– Що запам’яталося у період навчання? Чи можна сказати, що Політехніка значно сформувала вас?
– Раніше казали, що армія робить із хлопчика справжнього чоловіка. У 90-ті роки армія не дуже приваблювала, а тому вступали до вищих навчальних закладів, щоб не служити. Тому фактично життя у гуртожитку й навчання у Політехніці – справді зробили з мене міцного чоловіка. Загартували до життя. Цей період запам’ятався багатьма гастролями із КВН та великою кількістю друзів. Відверто кажучи, через велику кількість виступів, займався чим завгодно, але не навчанням. Але загалом вчився нормально. З іншого боку, нам, кавеенщикам, завжди було прикро за певну несправедливість. Бо в Політехніці було багато спортсменів, які також не дуже то й вчилися. Але всі викладачі їх виправдовували й допомагали. Мовляв, вони ж спортсмени і захищають честь університету. Але хіба ми не захищали? Викладачі відповідали, що з нами трішки інша історія… Тому, крім КВН, нам справді треба було готуватися і вчитися. Звичайно, що під час навчального року це було важко поєднувати. У мене була така тактика, що три місяці я займаюся тим, що мені подобається, а потім місяць сесії повністю занурююся в неї. Правдами й неправдами, з талонами й без талонів, але всі п’ять років провчився.
З таких пам’ятних моментів, то розповім один. Замдиректора Інституту по виховній роботі був моїм викладачем зі спеціальності. Я був упевнений, що за цей предмет можна сильно не переживати. Бо хто-хто, а Йосип Михайлович знає мої заслуги й мені поставить оцінку. Але не так сталося, як гадалося. Усім поставив, а мені не ставить. Я підходжу і питаю, що не так? Він каже, що КВН – це добре, але то таке, бо сьогодні є, а завтра немає, тому «закінчиш Політехніку, підеш на завод…». Я одразу заперечив, що не буду на заводі працювати. А він пояснив, якщо таки потраплю, то він не хоче, щоби з мене сміялися. Бо Політехніка – це серйозна установа, тоді другий найбільший ЗВО України. Він не хотів, щоб з мене і Політехніки сміявся якийсь дідо, який три класи закінчив. Йосип Михайлович сказав: «Ти ж хлопець не дурний, якщо можеш вивчити 50 мільйонів жартів, то що не можеш вивчити мій предмет?». Я підготувався і вивчив. Потім так склалося, що таки два місяці працював на заводі. Тоді й згадав слова Йосипа Михайловича. На заводі ставилися до всіх випускників, як до дурників, які купили собі дипломи. Але я проявив свої знання і навіть відзначився. Це був завод із вироблення пластикових виробів. На вихідні дні автомати вимикали. Кожного понеділка знову запускали. Був там один хлопець без освіти, який єдиний, хто вмів налаштовувати термопластавтомати. Щопонеділка всі чекали поки він їх налаштує. Я був останній у списку. Тоді подумав, невже я не запущу його сам? Доки дійшла моя черга, то сам налаштував. Таким чином став другий на заводі, хто вмів налаштовувати ці термопластавтомати.
Від КВН до «Скажених весіль»
– На заводі ви довго не затрималися і почали працювати в шоу-бізнесі. Розкажіть, як це було?
– Це була перша половина нульових( двотисячних) років. Робота на заводі важка, часті нічні зміни, не висипаєшся. З товаришами пробували виступати в нічних клубах. Пам’ятаю, що за один такий вдалий виступ, отримав чи не місячну зарплату, яку давали на заводі. Цей момент і став доленосний. Звичайно, я розумів, що то не постійні гроші, але виступати мені більше подобалося і цим хотів заробляти на життя.
Від 2003 до 2006, тобто три роки, був у КВН і мав підробітки в нічних клубах. У 2006 році, коли ми приїхали на фестиваль в Одесу, до нас підійшов сценарист Микола Куцик і сказав, що «95 квартал» хоче робити філії в усій Україні. Тоді дуже активно розвивався «Камеді Клаб», який робив свої філії. Тому кварталівці вирішили зробити конкуренцію. Тоді їм це не дуже вдалося і в Україні ця тема накрилася. У Львові ж навпаки, ми мали успіх. Три роки тим займалися. Щосуботи (крім літа) ми давали свої півторагодинні комедійні шоу-програми. Це 64 оригінальних програми. Ми виступали під брендом «95 квартал». Отримували хороші гонорари.
Далі був проєкт «Студія Магарич» – це концертна діяльність. Декілька великих телевізійних концертів у рік. Нас показували на львівських каналах. Це тривало від 2010 до 2015 роки. Паралельно Микола Куцик запрошував переїхати до Києва. Підтягував нас у сценаристи. Я почав писати програми, зокрема: «Зірка плюс зірка», «Людина року», «Я люблю Україну». Куцик готував проєкт «Останній москаль». Ми теж дистанційно писали сцени. У 2015 році я таки переїхав до Києва. Працював над другим сезоном «Останнього москаля». Наша львівська група з «Магарича» теж підтягнулася до Києва.
У Києві був невеличкий концертний період – «Шоу Юри». Згадали своє естрадне минуле, щоб отримати достатню творчу дозу «наркотиків». Бо, коли виходиш на сцену, то справді підсідаєш на це відчуття, яке манить, на цей адреналін. Але ми зрозуміли, що вже не молоді. Було важко та й це був крок назад у плані сценарної майстерності. Набагато престижніше писати повний метр, ніж виступи. Тому далі зайнявся суто сценарною справою. Були «Великі вуйки», долучився до «Скажених весіль». Зараз закінчили гарцювати над серіалом «Скажені сусіди» – продовження історії «Скаженого весілля». Серіал стартує у березні 2022 року і має 24 серії.
Сценаристи часто борються з «вітряками»
– На скільки важко бути сценаристом? Напевно, стикалися з такою народною думкою, що писати жарти – це легко й кожен зможе?
– Не буду казати, що писати жарти легко чи важко. Кожному своє. Коли грав у КВН чи в «Студії Магарич», то писав жарти і сам приймав рішення чи це смішно, чи ні. Вердикт давали глядачі. Якщо сміялися, значить робив усе правильно. Не сміялися, отже робив тоді аналіз над помилками і йшов далі. Така робота давала мені максимальне задоволення. У кіно ж здебільша боротьба з вітряками, як у Дон Кіхота. Ти маєш довести не глядачам, що це смішно, а продюсерам, редакторам, режисерам і так далі. Упереваж зіштовхувався з тим, що люди, які приймали такі рішення, не були дотичні ні до гумору, ні до жартів. Тому воно перетворилося в рутину й менше задоволення, хоча, правда, більші заробітки. Тут постійно воюєш із цими умовними вітряками. Насправді, моя основна мета – це вийти на рівень, коли ти сам вирішуєш чи смішно, чи ні. А результат оцінює лише глядач. У кіно важливо вміти обстоювати своє, але й не забувати, що ти лише частина фільму, тому й треба компроміси, шукати баланс.
Часто стикаємося з думкою людей, що писати жарти – це просто. Але, як і в кожній професії, професійний шлях до успіху – важкий. То як у футболі. Всі бачать досягнення Роналду та Мессі, але мало хто говорить про важкий шлях до цього. Є багато мільйонів людей, які теж мали потенціал, але так і не стали успішні. Люди схильні помічати лише успіхи.
– Для вас написання сценарію – це колективна чи індивідуальна праця?
– Ми, як вихідці з КВН, віддаємо перевагу колективній праці. Є сценаристи, які можуть сісти й самостійно написати чудовий повний метр. Я не з таких. Мені треба суперечки та дискусії, щоб у тому народити істину. До того ж, коли творча група збирається і читає одне одному, то воно звучить вже не так, як у голові. Ми слухаємо одне одного і правимо якісь моменти. Написавши сценарій, сценарист не завершує свою роботу. Адже часто таке буває, що в ході зйомок доводиться щось на ходу переписувати чи навіть під час монтажу щось міняти. Тому сценаристи присутні від перших слів сценарію до останніх букв у титрах.
Українці голодні на масове кіно, коли наситяться, можна думати про високу культуру
– Як би ви охарактеризували стан сучасного українського кіно? Є така думка, що воно зводиться до одноразової культури.
– Є багато думок, як прийти до максимально якісного українського кіно. Розповім один приклад, який часто наводить наш товариш Микола Куцик. Подумаймо про кіно з боку ресторанного бізнесу. Якщо людина голодна, а ти її ведеш у шикарний ресторан, де дають на тарілку кілька шматочків високоякісної кухні, тоді так, воно буде смачне, але людина не насититься. Ходити в дорогий ресторан треба тоді, коли ситий. Поки ми не наситимо нашого масового глядача різним кіном, то важко говорити про високу культуру. Українських фільмів має бути багато настільки, щоб глядач сам почав думати про якісніший вибір. Бо, коли ти голодний, то не перебираєш і не бачиш різниці. Тому поки рано думати про якісь високі матерії.
Другий момент. Є певна група людей, які себе назначили українськими митцями і лише вони «знають», як знімати українське кіно. А все, що роблять не вони – це на їхню думку низькопробне, погане, фільми для «бидломаси». Вони прямо так і кажуть, не вибираючи слів, одразу вішають ярлики. Але насправді, якщо говорити про популярність та самоокупність, то більшість цих самоназваних мистецьких та патріотичних фільмів, вони ледь збирають мільйон гривень, коли у них держава вкладає десятки мільйонів. «Скажене весілля», «Дзідзьо Контрабас» такі фільми є самоокупні й люди про них знають. А чому знають? Бо є ще один великий нюанс, який називається піаркампанія. У масові фільми вкладають гроші у рекламу, щоб люди йшли в кінотеатри. А у ці мистецькі – майже не вкладають, бо завідома знають, що з фінансового боку – це провал. Тому віра в своє кіно теж дає результат.
Ще раз наголошу, моя думка й думка нашої групи – поки не буде масового українського кіно, яке наситить населення, доти не варто дуже вкладатися у щось більше.
– Яким був ваш найкращий кінопроєкт ?
– Найкращий ще не вийшов. Він десь у процесі. «Останній москаль» був мегауспішний, але я розумію, що то лише початок, лише вчився. «Село на мільйон» теж мало успіх, я там головний автор. Але розумію, що не все склалося так, як задумав. У березні вийдуть «Скажені сусіди». Це один із прикладів того, на що буду рівнятися далі. Бо все зробили так, як хотіли. Загалом у планах нашого колективу зняти своє кіно, щоб ми весь цикл могли закривати. Створюємо свій продакшин. Тому у планах – розширитися від авторської групи до повного циклу.
У сценариста нерви мають бути залізні
– На завершення, щоб ви порадили молодим людям, які хочуть творити кіно в Україні, але чи то не мають відповідної освіти, чи перейняті якимись страхами, пов’язаними з цією непростою справою…
– Перше, що скажу, якщо хочете бути сценаристом, то знайте, що, можливо, воно й добре по грошах, але це сильний удар по здоров’ю. Якщо ж таки твердо вирішили стати на стежку сценаристки – то бережіть здоров’я! Нерви мають бути залізні. Це дуже важке ремесло, якого треба постійно вчитися й вдосконалювати свої вміння. Дивіться багато фільмів, багато читайте, їдьте на семінари, слухайте розумних людей і їх поради. Це реально не проста праця, яка не завжди належним чином оцінюється. Тому легко точно не буде. Але сценаристика та світ кіно загалом приносить дуже багато задоволення, особливо, якщо ви фанат цього мистецтва і своєї справи. Бо, якщо для вас вся справа у грошах, тоді успіху воно не принесе. Тоді вже краще йдіть у футбол, там більше заробляють.
А про освіту… Я приклад того, що можна було вивчати хімію, працювати в КВН і в підсумку стати сценаристом повнометражних фільмів. Не варто боятися змінювати напрямок роботи. Мало того, ті, хто прожив важкі 90-ті, то бачили й лікарів, що працювали мулярами. Українці – універсальний народ. Американець втратить роботу – життя закінчилося. Українець втратить роботу – знайде ще три нові. Перекваліфікація у нас в крові.
