Читачу, цього разу пропоную тобі розповіді-враження про виступи команд ІНЕМ+ІНПП, ІТРЕ+ІГДГ, ІСТР+ІАПО. Хочу звернути твою увагу, що, як і минулого тижня, вони тематичні – комедійні, наративні та арт-хаусні.
Сюжетна піраміда
Спочатку була теза. І теза та була: «Non potes diligere aliquid plus quam status». Її заклали у фундамент ще задовго до того, як піраміду добудували.
На фундамент з тези поставили перший рівень – концепцію. Концепція була простою – історія про досягнення своєї мети.
Наступною після концепції став сетинг. Обирали його недовго. Ця історія заслуговувала собі середовище багате – древній Єгипет. А враховуючи, що Римська Імперія була дуже близько, фундамент з тези «Non potest diligere aliquid plus quam status» став логічно обґрунтованим.
Четвертим рівнем були персонажі. Для більшої достовірності вирішили взяти реальних історичних постатей. Звичайно, йдеться про Гая Юлія Цезаря, Брута, Птолемея та Клеопатру.
П’ятий рівень – головна героїня. Використання фемінітіву вже могло наштовхнути вас на думку, що ця роль дісталася саме Клеопатрі. І це припущення – правильне. Обличчя прославленої цариці було на всіх афішах до вистави. На них вона просто магнетична. Як же пов’язані з Клеопатрою слова: «Non potest diligere aliquid plus quam status»?
Верхівкою піраміди стали музика, танці, пісні – одним словом, атмосфера. Вона була епічна – на найвищому рівні.
Всі ці рівні гармонійно вплітались у сюжет. Він був надзвичайним. Клеопатра тікає з Єгипту зі своїми слугами, адже владу захопив її брат Птолемей. Щоб повернути собі країну, вона обіцяє Цезарю стати його дружиною, натомість прагне воєнної підтримки. Армія імператора визволяє Єгипет, але за спиною Цезаря вже будують змову. Про неї дізнається Клеопатра – і підтримує Брута. Під час весілля Цезаря отруюють, але цариця, замість обіцяного союзу зі зрадником, вбиває його та очолює Єгипетсько-Римську Імперію.
І вся ця закручена історія з несподіваними поворотами була б неможлива, якби її творці не заклали у фундамент ці слова: «Non potest diligere aliquid plus quam status». Напевно, вам цікаво, як вони перекладаються. Відповідаю: з латинської на українську це звучить так – «Немає любові сильнішої, аніж любов до держави».
«Боже, храни Сербію!»
Виступ команди ІТРЕ+ІГДГ мене відверто здивував… Хочу підкреслити, що це є повноцінна вистава, а не просто збірка смішних мініатюр. Така ж ситуація була минулого тижня з виступом команди ІКНІ+ІІМТ. Тобто у центрі всього виступу розгортається повноцінна історія, з початком і логічним завершенням.
Передусім хочу висловити вдячність тим, хто виступав – ви змогли розсмішити не тільки мене, але й всю залу. Жарти (а на них акцентували увагу творці) дійсно були добрими, хоча й відчувалася стара школа. Справа у тому, що запрошеними гостями команди були два ветерани «Весни Політехніки». На щастя, старий, хоч і перевірений гумор (наприклад, епізод про «Циганську тривогу»), був дуже вигідно поєднаний із комедією нового покоління (жарти про iqos).
Сам сюжет не вражає якоюсь новизною. Історію про людину, котра потрапила до незнайомої країни та намагається вникнути в її культуру, вже описували чимало разів. Проте ця вистава зовсім не була нудною. Її врятував сетинг – Сербія. Як казав капітан команди, пересічному українцю про цю країну майже нічого не відомо, тому вистава ставила собі за мету викликати інтерес до неї.
Але що ж я мав на увазі, коли казав про те, що команді ІТРЕ+ІГДГ вдалось мене здивувати? Річ у тому, що я не очікував від їхнього виступу нічого особливого. Їхня візитка була смішна, але не така винахідлива, як, скажімо, у вистави «АЕРОПЛАН». Тому, на жаль, зала була заповнена лише на половину. На мою думку, виступ цієї команди був на достатньо високому рівні, щоб заслуговувати на велику аудиторію.
Хочеться підсумувати, що команда ІТРЕ+ІГДГ зробила дуже правильний вибір: наголос не на сухому гуморі, а на історії. А саме цей критерій оцінки, врешті-решт, і є головним.
У Львові завжди дощить…
11.04.2019, двоє – фотограф і репортер – знову простували нічними вулицями Львова. Вологий асфальт блищав у сяйві ліхтарів. Фотограф наспівував якийсь етнічний мотив. Репортер крокував мовчки.
– Що, так сподобалася? – запитав останній.
– Що сподобалося? – здивувався перший.
– Та я про музику.
– Ну… так. Вона ж гарна.
– Та зрозуміло, що гарна, але ти мені скажи: навіщо вони її так багато вставили?
– Тому що це мюзикл. Вони ж не просто номери пісенні показували, як інші команди…
– Та це арт-хаус арт-хаусом, – перебив репортер.
– Ну, певною мірою – так, але в них й історія є. І отут вже пісні вирішують.
– Тобто?
– Ну, це як у «Ла-ла-ленді». Пісні – не окремі частини твору, а продовження сюжету, – пояснював фотограф.
– Ну добре… а останній сюжетний поворот?
– А що з ним не так?
– Як це? Вона ж утопилася.
Фотограф тільки хотів щось мовити, але репортер його спинив.
– Знаю, повчає дітей, що смерть – не вихід, а батьків – що треба входити у становище дітей, але однаково якось це занадто.
– Чому? Це елемент історії. Так, фінал трагічний, але хепі ендів вже й так забагато на цьому фестивалі. ІБІД і ІМФН просто зламали шаблон у якомусь сенсі.
– А знаєш, ти маєш рацію. Щось у цьому є.
– Авжеж, є. Тут тобі і розповідь цікава, і оболонка приваблива.
– Ти про танці?
– Так. І про пісні.
– І все-таки це арт-хаус, – задоволено сказав репортер.
– І так, і ні…
Двоє йшли по вологому тротуару. У нічних вікнах давно вже горіло світло. Один із чоловіків ішов мовчки. Інший же наспівував етнічну мелодію.
– Ну, добре, що хоч цього разу є про що писати, – сказав перший.
– І про що ж?
– Про те, як добре вони показали українську культуру, звичайно.
– А знаєш, що ще добре? – запитав спокійно другий.
– Що?
– Що дощ закінчився… Сподіваюся, його ще довго не буде.
– Та ні, – втомлено відказав репортер, – у Львові завжди дощить…
