Романові Дзвоновському – 34 роки. Вісім із них він займається анімацією і працює в складній техніці stop-motion анімації.
Роман Дзвоновський родом із Івано-Франківщини. Він випускник Національного університету «Львівська політехніка». Здобув диплом магістра графічного дизайну.
Батько та брат навчалися у Львівській політехніці
– Романе, як опинилася у Політехніці і чи з дитинства цікавилися анімацією?
– У Львові я вже понад 16 років, але сам зі села Пациків, що поруч Долини. Мій батько вчився у Львівській політехніці. За освітою він архітектор. Тато та дідусь мали творчі нахили й мені теж передався їхній інтерес до цього. З дитинства любив щось малювати, ходив у художню школу. Хотів піти вчитися на архітектуру, але через страх до математики, пішов на дизайн. До речі, мій брат теж закінчив Політехніку, тому цей університет став для нашої сім’ї майже родинний.
Стосовно анімації, то в дитинстві, звісно, подобалися мультфільми. Але сказати, що тоді вже знав, що буду займатися анімацією, то ні. Це простіше говорити, коли виростаєш відповідному у середовищі. А я виріс у селі. Мав дефіцит того всього, як і дефіцит спілкування. Однак був у тому й позитив, бо коли потрапив у відповідне середовище, то через цей «голод» усе швидко схоплював.
Університет навчив бути більш відкритим
– Що запам’яталося, чого навчилися в університеті?
– У мене була проста мотивація – брати сповна від того, що життя пропонувало. Щоб не було якоїсь ностальгії, що щось не зробив, чогось не навчився. Навчання в університеті, життя в гуртожитку й усе довкола цього дало велике коло спілкування та знайомств. А це хороші можливості десь реалізуватися та знайти себе. У Політехніці навчився бути більш відкритим та комунікабельним. Бо в школі був трішки закомплексованим і важче було знайти спільну мову з людьми. А в часи університету – це чи не щодня нове знайомство. Також мені подобалося, що мав приязні стосунки з викладачами – в яких я викликав довіру.
Під час навчання мене цікавили не оцінки, а те, як знайти те, що подобалося. Предмети чисто для заліку не несли для мене чогось більшого. Але профільні предмети, такі як рисунок, макетування, проєктування – це те, що й зараз важливо для мене. Тоді виховував терпіння, зосередженість та акуратність, адже в ті часи більшість усього робили вручну. На комп’ютерах почали займатися лише десь від третього курсу.
Я часто хотів робити щось таке, не як всі, щось своє оригінальне. Тому моєю дипломною роботою була анімація. Нас цього не вчили, але її все ж освоїв. Тоді це був експеримент, хотів щось нове спробувати. Ця робота була дуже далека від того, що зараз роблю.
Займатися тим, що подобається
– Чим ви займалися після закінчення університету?
– Почав працювати від другого курсу. Спробував себе на різних роботах. Працював і на кераміці, де розмальовував сувенірну продукцію, і в кількох рекламних компаніях, а також три роки на телебаченні. Це був цікавий досвід. Працював у відділі графіки, робили різні заставки для програм. На телебаченні навчився робити багато всього, але не якісно і швидко. Мені така робота ніколи не подобалася. Я прихильник підходу, коли менше, але якісно. Тоді воно класно виходить і приносить більше задоволення.
Один мій друг навчив мене важливого правила, що треба займатися тим, що подобається. Так, воно може бути нестабільним у плані фінансів, але треба вчитися жити з тим. Саме оператор-постановник Олександр Поздняков надихнув мене не боятися займатися чимось своїм. З ним і командою чотири роки працювали над документальним фільмом у Карпатах «Жива ватра» – про вівчарів. Цей проєкт мав величезний вплив на мене. Я був асистент режисера, але також допомагав і зі зйомками, і згодом із монтажем. Так я втягнувся в цю індустрію. Спершу думав над роботою режисера чи оператора, однак зрозумів, що саме анімація найбільше подобається. Не пішов із кіно, але зайняв нішу, якою мало хто в Україні займається. Якщо так порахувати, то нас певно лише десь близько десяти людей якісно роблять stop-motion анімацію. Для прикладу, у Львові я нікого не знаю, хто такого рівня щось робить.
Олександр Поздняков вчився у кіношколі в Лодзі. Я теж хотів там навчатися. Але, коли дізнався про суми за навчання, то зрозумів, що не дам ради. Шукав альтернативу. У Любліні знайшов одну студію з анімації, почав туди їздити. Тоді я вже звільнився з каналу, деякі роботи брав як фрілансер. Відверто кажучи, я в Любліні так і не довчився. Але за рік взяв звідти все, що можна було взяти. Почав займатися улюбленою справою. Я зрозумів, що мені подобається робити щось своїми руками, а потім це знімати.
Довгий час експериментував. Боявся це показати, бо мені здавалося, що воно ще не настільки класне та ідеальне, щоб сказати, що я це зробив. Тому багато років не показував широкому загалу свої роботи. Допоки друзі не сказали, що як не будеш показувати, воно й не буде добре йти. Тривалий час навіть не називав себе режисером анімації. Казав, що є декоратором чи ще кимось. Але ж насправді робив саме цю роботу.
Створив уже сотні анімаційних роликів
– І тоді ви відкрили свою студію?
– Не одразу. Пам’ятаю, одного разу батько приїхав до мене і зайшов у квартиру, то сказав, що це нагадує барлогу ведмедя. В якийсь момент це почало мені не подобатися, що там, де живу, там і працюю. Туди не заведеш клієнта, бо сусід, умовно кажучи, може в трусах на кухню піти. Так, зрештою, почав шукати приміщення для офісу. Поталанило знайти непогане, де в одній кімнаті був тату-салон, а інша – пустувала. Туди я й переніс свою студію.
– Скільки проєктів вдалося зреалізувати і чи мали вони якісь успіхи?
– Нещодавно якраз робив підрахунок – десь 30 проєктів, у кожному по 6–10 роликів. Для мене всі вони хороші, та деякі більше подобаються. Я творю комерційну рекламу. Фільм зробити дуже важко, треба мати хорошу команду, багато ресурсів. Тому здебільшого мій формат – це реклама. Була для бренду співочих шкарпеток, яку подав на київський фестиваль анімації, і здобув відзнаку журі за найкращу рекламу. В рамках цього фестивалю запросили дуже відомого аніматора Тіма Алена, який працював над створенням анімаційних фільмів голлівудського режисера Веса Андерсона («Острів собак», «Неймовірний містер Фокс»). Алан приїжджав до Києва і для сімох українців робив безоплатний воркшоп. Було дуже приємно, що потрапив у цю сімку. Це було дуже круте підвищення кваліфікації. Став впевненішим.
«Stop-motion – це не спринт, це марафон»
– Розкажіть про вашу роботу, як вона виглядає, які основні моменти?
– Це дуже складна робота. Stop-motion – це не спринт, це марафон. Тому тут ніколи не можна спішити. Треба спершу все продумати. Інакше часові і фінансові провали. Все починається з того, що потрібно придумати, або адаптувати ідею клієнта в якийсь сценарій. Далі – зробити сторіборд, тобто промалювати сцени. Це допомагає як аніматору, так і клієнту приблизно зрозуміти, що він може отримати. Потім із цього сторіборду формую аніматік – перший чорновий варіант анімації. Виходить свого роду комікс. Далі промальовую концепт: персонажі, середовище, різні деталі. Тоді вже відповідний департамент робить декорації, ляльки, починає їх виготовляти. Пізніше шиють костюми, склеюють декорації. Та в нас немає стільки спеціалізованих людей. На початках більшу частину всього робив самотжки. Зараз, при відповідному фінансуванні, намагаюся залучати підрядників.
Зйомка починається тільки тоді, коли ж все це зроблено і всі моменти затверджені. Виставляємо світло, камери, той чи інший кадр. У день можна зняти до трьох секунд плавної анімації, якщо робити в 24 кадри за секунду. Тобто, щоб зробити 30-секундний ролик із персонажами, загалом треба десь півтора-два місяці. Stop-motion – це дуже кропітка робота.
У майбутньому мрію зняти мультик про рідні краї
– Що найбільше подобається у вашій роботі? Чи плануєте зняти свій мультик?
– В анімації я спробував все. Весь цей процес знаю. Зараз найбільше подобається виробляти декорацій. Мене більшість знають, як художника-декоратора. Я виготовляю декорації в масштабах мініатюр.
Щоб зняти свій мультик, треба дуже багато ресурсів. Покладатися, що можу виграти якийсь гранд, звісно, можна, але для цього треба мати хорошу команду та хорошого бухгалтера. Наразі свої ідеї, як то кажуть, відкладаю в шухляду. Надіюся, колись почну їх реалізувати.
Режисери переважно творять на тематики, які їм близькі. Мені хочеться зробити про місце, звідки я родом, про цей зв’язок зі своїм минулим. До речі, у нас вдома є інтерактивний музей Центр спадщини Вигодської вузькоколійки. Для них спільно з батьком робив певні макети. Тата вже немає, але спогади залишилися, як і ці макети.
Також хочу далі розвиватися та шукати можливості, щоб стажуватися у майстрів анімації. Щоправда, маю великий мінус, бо поганенько знаю англійську. Однак маю ціль колись її добре вивчити.
