11 грудня 2022 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» спільно зі Світовою федерацією українських жіночих організацій (СФУЖО) та Світовим конґресом українців провели Другий світовий форум українознавчих навчальних закладів «В освіті сила України!». У заході взяли участь високоповажні гості: освітяни та представники української дипломатії. Подія відбулася онлайн.
Вітальне слово з нагоди відкриття Форуму директорка МІОКу Ірина Ключковська почала з невтішних прогнозів Інституту демографії, за якими до 2030 року через війну в Україні залишиться близько 35 млн українців. На думку промовиці, така сумна цифра неодмінно спонукає до дій: «Завдання перше – перемогти. А нам, освітянам, – розбудувати таку систему освіти в Україні та за її межами, щоб ми всі разом працювали для інтересу України».
Наступним взяв вітальне слово ректор Львівської політехніки Юрій Бобало. У своїй промові він вказав на разючу різницю між першим форумом українознавчих навчальних закладів та невтішною реальністю другого: «У 2018 році Львівська політехніка була рада прийняти українських освітян з 36 країн. Це були шість днів активних дискусій, корисних майстер-класів та презентацій. Сьогодні ми проводимо другий світовий форум, і у фокусі нашої уваги, на жаль, виклики перед українською освітою і в Україні, і за кордоном, спровоковані війною». Свій виступ ректор завершив побажанням плідної дискусії.
З об’єктивних причин Форум не зміг відвідати заявлений у програмі гість – міністр освіти й науки України Сергій Шкарлет. Замість нього з вітанням виступив очільник директорату дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти Олег Єресько. Промовець підкреслив, що в умовах війни освітяни мусять берегти правду, яку через знищені українські підручники окупанти хочуть приховати, і продовжувати роботу для України: «Спираючись на досвід наших дітей, що поки вимушено здобувають освіту за кордоном (і скоро повернуться), і на ваші підказки, ми зможемо збудувати нове обличчя української освіти».
Начальниця Управління закордонного українства та гуманітарного співробітництва Міністерства закордонних справ України Інна Огнівець розповіла про плідну співпрацю МЗС України і МОН, завдяки якій педагоги за кордоном отримують актуалізовану інформацію щодо освітніх платформ та навчання за українською програмою. Свій виступ промовиця завершила побажанням: «Головне, що сьогодні об’єднує всіх нас – це необхідність зберегти Україну, мир і безпеку в нашій державі і Європі. Знайти спосіб, аби мир, як Богом дарована цінність, дістався у спадок прийдешнім поколінням».
З поважних дипломатичних причин до події не зміг доєднатися президент Світового конґресу українців Павло Ґрод. Замість нього з вітальними словами через відеоролик звернувся Стефан Романів, перший заступник президента СКУ й очільник українських громад Австралії. Пан заступник радісно відзначив багаторічну співпрацю МІОКу з Конґресом та висловив надію незабаром зустрітися знову.
Коло вітальних промов завершила Євгенія Петрова, голова Світової федерації українських жіночих організацій. У своїй короткій доповіді промовиця відзначила важливу роль діаспори у підтримці вимушених біженців: «Українські церкви, громади, молодіжні осередки та суботні школи є тим міцним форпостом у діаспорі, який протистоїть асиміляції, плекає любов до України, єднає і втримує українство». Пані Петрова також означила поле питань і викликів, відповіді на які освітянам в Україні та за кордоном варто шукати разом, зокрема і на Форумі.
Підбиваючи підсумки Другого світового форуму українознавчих навчальних закладів, директорка МІОКу Ірина Ключковська презентувала учасникам платформу Український освітній всесвіт як відповідь на запит освітян закордоння. За словами промовиці, цей проєкт був складним і довготривалим викликом для МІОКу, з яким інститут впорався. Пані директорка окремо подякувала творцям та ентузіастам Всесвіту: провідній фахівчині МІОКу Олені Мицько, яка очолила проєкт, педагогам Любові Любчик, Галині Барляк, Оксані Левицькій і Жанні Пасічник. «Український освітній всесвіт – це неоціненна база даних, де зібрано інформацію про перевірені українознавчі осередки, які не потрапили під вплив русского міра».
За програмою, після вітальних промов розпочалася панельна дискусія «Після перемоги: візія української освіти за кордоном». Подію модерувала Оксана Горда, кандидатка філологічних наук і старша наукова співробітниця МІОКу.
Наталія Пошивайло-Таулер, регіональна віцепрезидентка СКУ Австралії та Океанії, розмірковувала над питанням, які проблеми постають перед українськими батьками й дітьми, що вимушено перебувають за кордоном. Промовиця озвучила актуальні статистичні дані щодо кількості школярів, які опинились за кордоном, та їхні колективні виклики. Зокрема головними труднощами у вихованні юних українців є відсутність у закордонних школах предметів «Українська мова, «Українська література» та «Історія України»; наявність російськомовних закладів, які називають себе українськими, але де факто такими не є, і неможливість дітей грамотно застосовувати знання, здобуті за українською програмою, в абсолютно інших освітніх системах. На питання «Як посилити український освітній простір?» пані Пошивайло-Таулер дає низку пропозицій, зокрема на державному рівні сприяти українським освітнім осередкам.
До дискусії включився Олег Єресько. Він коротко розповів, як МОН працює над розв’язанням нагальних питань, зокрема – як в результаті літніх перемовин суботні та позашкільні заклади розробили низку проєктів, до яких запрошували українських переміщених школярів. Також представник МОН закликав освітян не поширювати приємну для російської пропаганди тезу, що нібито українські школярі за кордоном кинуті напризволяще. Це не так, і всі учні, які повернуться до України, зможуть продовжити здобувати освіту на рідній землі.
Оксана Винницька-Юсипович, почесна консулка Канади в Україні, докторка філософії, поділила свій виступ на три розділи: «Українська мова за кордоном VS руzzкій мір», «Українська мова за кордоном: протидія асиміляції» та «Українська мова за кордоном: інтегруємося в освітній простір Європи». У завершальному блоці своєї доповіді пані Винницька-Юсипович запропонувала діяти так: «Програми та освітні матеріали, за якими будуть навчатися українські діти мови, історії та культури, мають бути видані за вимогами держави, в якій будуть використовуватися; вчителі, які навчають і будуть навчати за кордоном, мають пройти педагогічну підготовку та акредитацію тієї країни, в якій навчають. В Європі це все можливо, де є конкретний меморандум, який діє у всіх країнах Ради Європи. Такий підхід означатиме, що діти отримають свідоцтво, сертифікат або відповідну оцінку та запис у документі, виданому загальноосвітньою школою країни, де вони навчаються. Таким чином навчання української та українською буде не щось периферійне, а інтегруватиметься в освітній простір Європи».
Регіональний віцепрезидент СКУ Північної, Південної і Західної Європи, голова Спілки українців Португалії Павло Садоха зосередив свій виступ довкола того, як русскій мір працює інституційно. У Європі він представлений фундацією «русскій мір» та державною агенцією «россотруднічєство». Через них здійснюється фінансування різних проєктів, завуальованих під «підтримку культурних потреб російських громадян за кордоном», а насправді підкуп пропагандистів та агентів впливу. Часом фінансування відбувається на рівні кафедр університетів, які внутрішньо впливають на думку громадян своїх країн. «Протидіяти цьому можна, підтримуючи зв’язки між українськими та закордонними науковими інституціями через відкриття українських кафедр». Також пан Садоха запропонував створити агенцію українського шкільництва за кордоном.
Віра Коник, регіональна віцепрезидентка СКУ Центральної та Східної Європи, відповідала на питання, як українським школярам уникнути потрапляння у русскій мір за кордоном. За словами промовиці, до російського вторгнення світ ставився до поширення русского міра толерантно, не вникаючи в суть процесу. У виступі пані Коник окреслила функціонування російськомовних шкіл в Естонії: у цих школах відзначають всі радянські та російські свята. Молоде покоління виховують ментально відокремленим від естонського суспільства. Є низка причин, чому батьки з України могли віддати дітей у такі школи, зокрема через власне незнання естонської мови та страх цькувань дітей в естонськомовних закладах освіти. Генерація українців, які народились у незалежній Україні, теж часто віддає дітей у російськомовні заклади. У Талліні створили дві українські школи, де навчання проходить за методом мовного занурення. У інших країнах ситуація різниться. У Молдові, на жаль, майже всі діти українських біженців скеровані у російськомовні школи. Після початку повномасштабного вторгнення низка європейських країн вирішили вплинути на російськомовні школи: ліквідувати їх чи змінити мову навчання.
Мирослава Керик, історикиня, соціологиня і голова правління Фонду «Наш вибір», зосередила свій виступ довкола питання «Які існують перешкоди для українського шкільництва за кордоном?». Половина українців зі статусом біженця у Польщі – діти, тобто особи віком до 18 років. 200 тисяч таких осіб закріплені у польській системі освіти, а інші мають можливість продовжувати навчання онлайн в українських школах. Через зруйновану інфраструктуру та проблеми з електропостачанням таке навчання для школярів є неефективним і проблематичним. Друга проблема: українські підлітки у Польщі ізольовані від своїх ровесників і друзів, це породжує психологічні труднощі. Рішенням для обох проблем є створення українських шкіл: це оффлайн-навчання за українською програмою та спілкування з ровесниками з України. Ще одне важливе питання – визнання стажу українських вчителів, які навчають за кордоном.
Освітянка, співкоординаторка освітнього проєкту «Разом», членкиня Управи Союзу українок Франції Любов Любчик коментувала процес фінансування шкіл та потребу школярів у культурно-патріотичному вихованні. За її словами, українська громада за кордоном – визначальний чинник збереження ідентичності. Якщо про ідентичність не дбають батьки, дитина автоматично випадає з українського освітнього простору. Охочих навчатись в українських школах багато, а місць немає. Українці у Франції мають робити все, щоб була змога прийняти українських дітей саме в українські школи. Українська школа Святого Володимира, де працювала пані Любчик, контактує з різними інституціями міста і Церкви. Спільними зусиллями вони шукають приміщення для майбутніх шкіл. За останній рік у Франції з’явилися нові українознавчі осередки, попри різницю у типах, вони мають бути українськими за змістом. «Якщо якісь школи називають себе українськими, але пропонують двомовне навчання, про них варто повідомляти у відповідні органи», – переконана промовиця.
Після панельної дискусії відбулася презентація «Створення мережі ресурсних інклюзивних центрів для освіти дітей українських біженців: на прикладі Португалії». Доктор технічних наук, професор кафедри напівпровідникової електроніки Національного університету «Львівська політехніка» Ігор Островський виступив із пропозицією створення інклюзивно-ресурсних центрів. Такі інституції відповідали б за психологічне консультування дітей та посередництво між португальською школою й українськими школярами.
Форум завершувався розмовами у рамках Світового кафе. Їх модерували, поміж уже згаданих промовиць Любові Любчик й Оксани Левицької, керівниця ініціативи «Вулик ідей. Клуб розумних дітей» (Німеччина) Олена Дубас-Чорнюк і керівниця Центру вивчення та плекання української мови «Зернятко» (Італія) Галина Барляк.
Усі важливі пропозиції, виголошені учасниками Форуму під час дискусії та в рамках світових кафе, увійдуть до Ухвали й стануть інструментами змін.
