Молодіжні обміни — це не тільки про навчання чи подорожі. Це і про нові ідеї, які змінюють мислення, розвиток навичок і знайомство з іншими культурами. Наприкінці жовтня у Вроцлаві (Польща) стартував міжнародний проєкт «SQUID GAME: For Youth Critical Thinking Skills», який об’єднав учасників із шести країн: України, Польщі, Болгарії, Азербайджану, Туреччини та Сакартвело.
Протягом десяти днів (24 жовтня — 2 листопада) молодь розвивала критичне мислення, формувала навички медіаграмотності, розуміння принципів інклюзивного цифрового простору та протидії кібербулінгу. У межах проєкту учасники брали участь у симуляційних тренінгах, дискусіях і практичних завданнях, спрямованих на усвідомлення впливу онлайн-комунікації на суспільство, а також на формування відповідальної та безпечної поведінки в мережі. Програма була зосереджена на розвитку етичності, вмінні швидко знаходити рішення та емпатії.
Формат заходу був доволі нетиповий: організатори використали концепцію серіалу «Гра в кальмара», перетворивши її на таку собі освітню симуляцію. Учасники мали долати командні «виклики» під тиском часу, щоб перейти до наступного етапу гри. Завдання були різні, зокрема створення власного «онлайн-королівства» зі своїми законами та правилами й обговорення стратегії його захисту. Були й дебати на тему «Чи відрізняються права людей в інтернеті та поза ним?», а також багато завдань, спрямованих на протидію булінгу в соцмережах.
Львівську політехніку представляли четверо учасників: Павло Сьомко, Олеся Янків, Катерина Щептева та Ольга Пегитяк. Попри різний вік і спеціальності — від штучного інтелекту до зовнішньоекономічного менеджменту — усіх їх об’єднало спільне прагнення показати, що українська молодь є активною, мислячою та відкритою до світу.
Історії трьох українок
Сьогодні розповідаємо історії трьох учасниць, для яких цей обмін став чимось більшим, ніж просто освітнім досвідом.
Ольга Пегитяк — студентка магістратури за спеціальністю «Зовнішньоекономічна діяльність для менеджерів». Вона живе й навчається у Львові, вже взяла участь у понад десяти проєктах Erasmus+, програмі Global Volunteer, а також два роки працює в громадському секторі.
— Я люблю волонтерство, молодіжну діяльність і міжнародне середовище, саме тому є посолкою європейської молоді, адже всі ці складові чудово поєднуються в ініціативі, — каже Ольга.
Олеся Янків — студентка третього курсу програми «Системи штучного інтелекту» у Львівській політехніці. Вона поєднує навчання з роботою розробниці штучного інтелекту та журналістки, бере активну участь у волонтерських ініціативах і навіть веде англомовний розмовний клуб для студентів своєї кафедри. У вільний час дівчина любить читати, особливо науково-популярну літературу, та подорожувати, насамперед у гори.
Катерина Щептева — студентка четвертого курсу Львівської політехніки, навчається за спеціальністю «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». Вона зі Львова — тут народилася, виросла й стала амбасадоркою проєкту «Львів — Молодіжна столиця Європи 2025». Катерина представляла Україну в ролі тимлідерки й каже, що вирішила податися на проєкт, бо любить зустрічати нових людей і представляти свою країну на міжнародному рівні. Дівчина також пише вірші й вивчає іноземні мови, зокрема англійську, польську та норвезьку.
Неймовірні враження, досвід і виклики, з якими довелося зіткнутися
Про можливість участі в цьому проєкті дівчата дізналися завдяки «Молодіжній столиці Європи 2025»: Катерина — як амбасадорка, Ольга — від подруги, яка поділилася з нею цією новиною, а Олеся — з публікації в соцмережах. Як стверджують студентки, сам відбір був досить простий.
— Процес подання заявки та відбору був зовсім не складний. Спершу потрібно було заповнити форму, надати інформацію про себе й описати мотивацію участі, а далі — чекати на результати відбору. Якщо пощастило стати учасником/цею, то наступним етапом була коротка онлайн-зустріч учасників із представниками організації, що приймає, під час якої можна було дізнатися більше про проєкт і поставити запитання. Вимоги до кандидатів для участі конкретно в цьому проєкті були такі: бути відповідного віку — 16–25 років, розуміти англійську мову й бути готовими працювати, використовуючи її, — розповідає Ольга.
Якщо говорити про виклики, то тут думки студенток розділилися. Для Олесі найважчим було поєднати участь у проєкті з роботою.
— Найскладнішим для мене було щодня знаходити додатковий час на виконання своїх професійних обов’язків. На щастя, організатори поставилися з розумінням, тож цей досвід допоміг мені значно поліпшити навички планування та тайм-менеджменту. Я навчилась ефективніше розподіляти свої ресурси, працювати в умовах обмеженого часу й зберігати баланс між навчанням, роботою та відпочинком, — ділиться дівчина.
Натомість для Катерини найбільшим викликом стала сама дорога:
— Ми провели в дорозі майже добу через черги на кордоні. Це було доволі важко…
Ольга ж зазначає, що для неї викликом були публічні виступи:
— Не сказала б, що це щось велике і страшне, але я й досі не дуже комфортно почуваюся під час публічних виступів. Такі проєкти завжди є безпечним місцем для розвитку й експериментів, якщо дозволити собі бути неідеальним, тож у викликах я часто бачу можливості для вдосконалення.
На запитання, що запам’яталося найбільше, дівчата, не задумуючись, узялися розповідати атмосферні або смішні історії.
— Найбільше мені сподобалося знайомитися зі звичаями та традиціями різних культур, — каже Олеся. — Мені надзвичайно пощастило із сусідками по кімнаті — нас було четверо: полька, грузинка, азербайджанка і я, українка. Після насиченого дня ми ще подовгу не лягали спати — натомість пили чай і вели задушевні розмови про все на світі: від історичних перипетій наших країн та культурних традицій до побутових дрібниць, наших мрій і планів на майбутнє. Ці вечори стали для мене особливими — саме в такі моменти я по-справжньому відчувала цінність міжкультурного обміну та нової дружби, що зародилася між нами за цей час.
— Ми щовечора збиралися на кухні, обговорювали різні теми й культурні особливості, грали в ігри, танцювали, — додає Катерина.
А Ольга згадує один із найвеселіших моментів програми — коли учасникам дали змогу покерувати справжнім робопсом:
— Наприкінці проєкту ми побували на дуже незвичній локації, де мали змогу побачити робопса й навіть самостійно покерувати ним. Це був неймовірний досвід! Якось роботові дали команду «jump» — і він стрибнув просто на одну з організаторок, яка саме хотіла зняти з ним миле відео. Це було смішно й моторошно водночас) Думаю, в неї вийшло унікальне відео…
Цей проєкт не тільки про веселощі та знайомства — завдяки йому учасниці мали змогу здобути неймовірний досвід.
— Проєкт був спрямований на неформальну освіту через призму «навчання через гру». Однак саме такі неформальні проєкти допомагають ще краще — на практиці — зрозуміти важливі теми. Я здобула надзвичайно позитивний досвід, розвинула навички комунікації та спілкування англійською, — ділиться Катерина.
Ольга ж зазначає:
— В основі обміну лежало дослідження того, як цифровий світ та онлайн-ігри впливають на молодь і чи є прямий звʼязок між ним і реальністю. Десять днів ми працювали в командах, застосовували критичне мислення та навчались ухвалювати рішення під тиском часу — як це часто буває і в реальному житті. Тож окрім зазначених вище навичок я розвинула стресостійкість і активне слухання, що є надважливими для роботи в команді.
Український контекст у міжнародному проєкті
Дівчата також розповідають, що під час програми відчули щиру підтримку й глибоку повагу до України — як з боку менторів, так і з боку інших учасників. Багато хто підходив до них, щоб висловити солідарність, розпитував, як вони переживають війну, намагаючись краще зрозуміти ситуацію в нашій країні.
Особливо теплим і зворушливим був вечір культурної презентації. Коли представляли Україну — наші учасниці зірвали найбільше оплесків. Найщирішу підтримку вони відчули від команди із Сакартвело, адже наші народи добре розуміють біль і несправедливість російської агресії.
Розмови про Україну виникали часто, іноді зовсім неочікувано. Був один випадок, згадують студентки, коли під час брейнстормінгу дівчата з Болгарії взялися розпитувати про ситуацію в Україні та ділитися власним досвідом допомоги біженцям. Очевидні для нас речі ставали для багатьох чимось новим і болючим відкриттям.
— Тож, будь ласка, спілкуйтеся з іноземцями на цю тему більше, — закликає Ольга. — Розповідайте, що відбувається насправді, через що ви проходите і які зараз є варіанти підтримки України.
