Це був ще один (хоч і маленький) крок до реальної європейської інтеграції. Учні та вчителі Академічної гімназії при Національному університеті «Львівська політехніка» проклали свої стежки до спільного європейського дому.
Упродовж трьох останніх років відбувається обмін учнями і вчителями між цим навчальним закладом і школою в місті Фюрстенфельдбрук, неподалік від Мюнхена. Нещодавно тут гостювала група учнів разом зі вчителькою Оксаною Андрушко, яка викладає німецьку мову. Діти жили у сім’ях німецьких учнів, а пані Оксана – у своєї колеги пані Доротеї Кунц.
Своїми враженнями від побаченого і почутого у Німеччині ми попросили поділитися учнів гімназії – учасників закордонної мандрівки Богдана Коржа, Василя Волинського, Наталію Антонишин і викладача Оксану Андрушко.
– Пані Оксано, очевидно, ваші обміни мають не лише пізнавальне значення, знайомство, так би мовити, у довільній формі, а й наперед обумовлені якимись спільними проектами?
– Так. Наш перший проект мав назву «Від коріння – до майбутнього». Наші німецькі друзі привезли зі своєї батьківщини квіти і висадили клумбу поблизу входу до нашої гімназії. Другий проект називався «Викорінені і пересаджені». Ми привозили рослини із Німеччини, висаджували у себе і спостерігали, як вони приживаються. Так виник ще один проект, коли ми перекинули символічний місток від рослин до людей. Йдеться про людей, яких у різний час виривали з рідної землі і пересаджували у чужий ґрунт. Це, зокрема, так звані остарбайтери – жителі України, яких примусово вивозили на роботи до Німеччини у час Другої світової війни. Ми розширили тематику своїх досліджень і зацікавилися долею вимушених переселенців з Донбасу, які через російську агресію змушені були виїхати у Центральну та Західну Україну. Таку ж роботу виконують і німецькі учні.
Богдан Корж:
– У Фюрстенфельдбруку завдяки Фонду Кестер-Гойслера, який гостинно приймав наші групи вже утретє, нам влаштували зустріч з німцем і німкенею, відомими у Німеччині режисерами. Вони наприкінці 90-х років минулого століття зробили фільм про українців, які були на примусових роботах у Німеччині, а потім повернулися до Радянського Союзу. За цим фільмом ми написали твір. Одна з наших груп готувала хліб з тирсою, яким у роки війни годували підневільних робітників. Наші учні також вели пошук через Інтернет німецьких підприємств, на яких працювало найбільше остарбайтерів. Виявилося, що це BMW і «Сіменс». На них працювало майже 150 тисяч осіб.
Оксана Андрушко:
– Як відомо, Німеччина найбільш поблажливо ставиться до емігрантів. Найбільше їх із Туреччини. Переважна більшість із них цілком нормально інтегрувалася у німецьке суспільство. Хоча ставлення до емігрантів неоднозначне. Не всі німці схвалюють гостинність канцлера Німеччини пані Меркель щодо біженців із Сирії, Іраку, Афганістану, деяких країн Африки. Ми брали інтерв’ю в одного сирійця, який кілька місяців живе у Німеччині. Дійшли висновку, що не всі емігранти тікають до Європи від війни. Цей сирієць, щоб потрапити до Німеччини, витратив 6 тисяч євро. Очевидно, він хоче безоплатно отримати тут освіту, налагодити якусь свою справу. Попри все це більшість німців налаштовані до біженців толерантно. Це, зокрема, засвідчили і вчителі, які опікувалися нами, – Елізабет Тоха-Рінг і Доротея Кунц. Під патронатом пані Тохи-Рінг є кілька сімей біженців. Вона підтримує їх і матеріально, і морально. Приїжджає до них на вихідні, витрачає на це багато особистого часу. Впродовж літа вона як волонтер безоплатно викладала біженцям німецьку мову.
– Чи знають німці про те, що робиться в Україні?
Богдан Корж:
– Вони знають, що у нас війна. Але інформацію вони отримують не завжди об’єктивну. Скажімо, коли збили малайзійський «Боїнг», офіційні засоби інформації повідомили про це обережно: мовляв, літак збила одна із сторін конфлікту. Я намагався донести до них реальну картину...
Василь Волинський:
– Я був сильно подивований, коли окремі перехожі на вулицях на моє запитання про Україну казали, що взагалі не знають такої країни.
– А що ви можете сказати про саму німецьку школу?
Василь Волинський:
– Це просто космос! Все виблискує, ідеальна чистота. Особливо мене вразив кабінет праці. Стоять дві машини BMW. Одна розібрана й одна ціла. Учні їх розбирають і збирають.
Оксана Андрушко:
– Я була просто зачарована їхнім кабінетом хімії. Якби у наших школах були такі, то значно менше наших учнів жалілися б, що не люблять хімії, і охоче би вступали в Інститут хімії та хімічних технологій Львівської політехніки або на хімічний факультет Франкового університету. У їхньому кабінеті все управляється пультом. Натиснув кнопку – і звичайний стіл трансформується у лабораторний стіл. Ще одна кнопка – подаються реактиви. Згори опускається умивальник, щоб помити руки після дослідів, потім піднімається.
– Цікаво, а як німецькі діти поводять себе у школі?
Наталія Антонишин:
– У нас як учні зайшли до гімназії, то вже з неї не виходять. У них заняття починаються о 7.50. Але за 15 хвилин учні збираються біля школи, обговорюють групками свої проблеми. У цій школі діти можуть обирати предмети поза обов’язковою навчальною програмою, як в університеті.
Богдан Корж:
– Я зауважив, що на перервах учні не є якимись тихонями. Чути крики, галас... Вчителі до цього ставляться спокійно, розуміють, що у дітей багато енергії та емоцій. А от на уроках – дисципліна, напружена робота.
– Яким транспортом ви добиралися до школи?
Богдан Корж:
– Я жив у родині Наталі Ротенфусер. У них – машина, мотоцикл і на трьох осіб – 5 велосипедів. Залюбки їздили з Наталі на велосипедах.
Наталія Антонишин:
– А я не мала такої змоги. Надто далеко від школи живе родина, де я мешкала. І на машині вони не могли мене підвезти, бо дуже рано вибиралися з дому. Для службовців у них робочий день розпочинається о 8 годині ранку, а на підприємствах, можливо, ще раніше. Я з німецькою подружкою добиралася до школи на автобусі. Їхні автобуси не до порівняння з нашими переповненими маршрутками. Водій привітно вітається з пасажирами. Поки всі не сядуть, не рушає. У них немає стоячих місць в автобусах. А от метро – переповнене.
Оксана Андрушко:
– У цій школі половина вчителів приїжджають на роботу на велосипедах. Усе місто розкреслене велодоріжками, водії машин вважають велосипедистів повноправними учасниками дорожнього руху.
– А тепер, друзі, розкажіть, як був організований ваш побут у німецьких родинах?
Богдан Корж:
– Як і у Львові для німців, так і для нас у Німеччині для кожного було виділено окрему кімнату. Німеччина багата країна, і люди там переважно заможні. Але німці дуже ощадливі. Комунальні послуги у них теж дорогі. Всюди лічильники: заходиш у кімнату – світло автоматично спалахує, виходиш – вимикається. Навіть хліб вони прагнуть купувати не білий, а чорний, бо він на 50 євроцентів дешевший. А можливо, це через те, що чорний хліб є більш дієтичним. І ми були доволі ощадливими. На кишенькові витрати мали від батьків на тиждень по 50 євро. Здається, такі суми мали інші наші учні.
Оксана Андрушко:
– Німці справді багаті, а багаті тому, що багато працюють і заощаджують у всьому.
На завершення хотіла б висловити сердечну подяку від себе особисто, нашої групи, колективу гімназії нашим колегам Елізабет Тоха-Рінг і Доротеї Кунц, Карен Фольфрум та Фонду Кестер – Гойслер за гостинність, насичену програму цього візиту і бездоганну його організацію.
