Після початку російсько-української війни почалося справжнє відродження українського духу. Багато людей проймаються національною ідеєю, емігранти повертаються в Україну для того, щоб її захищати, а молодь висловлює свою позицію в проукраїнських постах у соцмережах або ж записується до лав тероборони. На фоні всього цього не варто забувати про значення української мови та літератури, яка теж вистояла гноблення східного сусіда.
Сьогодні розмовляємо зі студенткою другого курсу спеціальності «міжнародні відносини» Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки, учасницею 3-го етапу Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Шевченка – Лілією Горбачовою.
Уродженка Херсонщини з великою любов’ю до України ділиться думками про українську мову та враженнями від участі в конкурсі.
– Чи цьогорічний досвід участі в конкурсі імені Шевченка – перший для тебе?
– Від університету цьогоріч я й справді йшла вперше, проте в школі з сьомого чи восьмого класу постійно брала участь у цьому конкурсі.
– Ти родом із Херсонщини. Чи завжди ти розмовляла українською?
– Ні, спілкуюся українською лише з того часу, як приїхала до Львова, тобто останні два роки. До цього говорила українською лише в школі на уроках рідної мови, двічі на тиждень.
– Яка загалом мовна ситуація на Херсонщині? Чи багато людей там розмовляють українською мовою?
– Досі таких було дуже мало. Не знаю, яка ситуація станом на сьогодні, тому що через теперішні події люди переходять на українську. Але до 20 лютого більшість розмовляла російською і навчання в школах теж відбувалося саме так. Та зараз, бачу, українською стали частіше спілкуватися хоча б у соцмережах, якщо не в повсякденному житті.
– Можливо, ти хочеш більше розповісти про викладачів, які надихнули тебе взяти участь у конкурсі?
– На першому курсі я мала українську мову за професійним спрямуванням, викладала її Лілія Харчук. Надзвичайно позитивна та приємна викладачка, і я дуже вдячна їй за цей курс. Цього року вибіркову дисципліну, риторику, вела Оксана Микитюк. Доволі прямолінійна викладачка, але, тим не менш, дуже професійна. Їй я теж вдячна за цей курс і за підтримку, яку вона мені надавала протягом конкурсів та й протягом того семестру, коли ми разом працювали. Долучитися до конкурсу я хотіла ще торік, але якось пропустила цю подію, а цьогоріч уже її чекала.
– Які завдання бувають на конкурсі, і як ти до них готуєшся?
– Завдання на конкурсі ім. Тараса Шевченка – це завжди написання твору, пов’язаного з творчістю Кобзаря, або на основі його життя чи творчого шляху. Я не знаю, як до цього готуватися, бо це просто політ фантазії, там не згадаєш жодних граматичних правил. Хіба що багато читати, тому що все-таки доводиться писати твір. Читаєш тему, а далі просто мудруєш…
– Яка була найскладніша тема, на яку тобі доводилося писати під час конкурсу?
– Найскладнішої теми пригадати не можу, оскільки вони всі були актуальні й цікаві. Але на останньому етапі в лютому цього року змінилась трішки форма подачі ідей. Треба було написати не просто твір-роздум, а придумати проєкт книжки у вигляді коміксу. Тож мені не було складно пофантазувати, але змінилась форма, і довелося трішки більше подумати, як усе це оформити.
– Які призи ти отримала за участь у конкурсі?
– Після одного з етапів – декількох книжок. Це був «Кобзар», збірка поезій В. Стуса і одна книга іноземного автора – Лорана Гунеля. Також отримала диплом, подяку, університетську премію.
– Чи маєш ти улюблений твір Шевченка?
– Наразі не маю. Мені подарували «Кобзар», новісіньке видання, тому, можливо, коли перечитаю всі ці твори, знайду собі улюблений. Я просто читаю. Іноді захоплююсь, іноді знаходжу щось цікаве для себе.
– Можливо, маєш інших улюблених українських авторів?
– Улюблених немає, оскільки стараюсь охопити максимальну кількість різних – і сучасних, і класичних письменників. З останніх прочитаних – Юрій Винничук, Іван Байдак, Сергій Жадан та Ліна Костенко.
– В Україні багато років була дуже складна ситуація з мовним питанням. Чи вважаєш ти, що всі громадяни України повинні розмовляти українською?
– Я вважаю, що у побуті треба говорити тією мовою, яка до вподоби, якою людина хоче, на якій вона виросла або яку вважає для себе рідною, але при цьому всі державні події, уся документація, програми та концерти мають відбуватися державною мовою. Тож у побуті можна говорити будь-якою, ми нікого не принижуємо й не утискаємо за те, якою мовою розмовляємо. Але програми, телевізійні шоу, фільми – це все символи ідентичності України, і тому вони повинні бути лише державною мовою, щоб Україна асоціювалася в людей з її мовою, а не з мовою загарбника й окупанта.
– Які маєш плани на майбутнє? Чи бажаєш пов’язати його з творчістю або ж чи маєш якісь інші мрії?
– Наразі не знаю, як говорити про мрії. Мені просто подобається навчатись на моїй спеціальності, проте цілком імовірно, що, можливо, я й не пов’яжу майбутнє з нею. Але поки що я отримую задоволення, і це є моїм пріоритетом, оскільки всі дисципліни, які ми вивчаємо, актуальні й цікаві. До того ж хотілося б, щоб мій майбутній фах був творчим, і задля того, щоб творчості було трішки більше в моєму житті, я й беру участь у конкурсі ім. Шевченка.
– По переїзді до Львова чи чула ти якісь місцеві діалектизми, значення яких не розуміла?
– Звісно, чула такі західноукраїнські діалектизми, оскільки я вчила українську мову за підручником і знала лише її чисту літературну версію. Але більшість нових друзів, які з’явилися у мене після вступу до університету, із Західної України, тож вони часто використовують слова, яких я раніше не чула. Я зупиняла їх, просила пояснювати, що означають ті чи інші слова. Друзі згодом мені навіть влаштовували бліц-опитування по західноукраїнських словах, і тепер деякі з них присутні в моєму мовленні. Пройшов час, я до них звикла і тепер використовую.
– Можливо, можеш згадати декілька таких слів.
– Коцик, слоїк, пироги, баняк… На Херсонщині ми не послуговуємося такими словами.
– Як, на твою думку, можна популяризувати українську мову й літературу?
– Зараз буде хвиля українізації після безпосередньої окупації, тому що багато хто розплющує очі на те, що відбувається насправді. Також соціальні мережі є важливим інструментом популяризації української мови. Раніше багато блогерів, навіть тих, хто в побуті розмовляли українською, вели свої соцмережі російською. А вплив соціальних мереж на молодь дуже великий. Тобто всі пости в тіктоці та інстаграмі зараз я веду українською. Мої друзі теж на неї переходять. Важлива й сучасна література. У мене самої українська література довгий час асоціювалася тільки з класичними творами й тим, що вивчали в школі, літературою ХVII-XIX століття, і не всі з них були до вподоби учням та студентам. Як на мене, шкільна програма була надто гнітючою й не мала різноманітності творів. Але зараз щодня з’являється багато цікавих творів у різних жанрах та стилях, і кожен може знайти для себе автора до вподоби. Тож потрібно поширювати ідею про те, що є й інші твори, не тільки класичні й сумні про те, що в Україні все погано, але й сучасні – про нас і про наше буття зараз.
– У чому полягає важливість таких конкурсів, як, наприклад, конкурс ім. Шевченка?
– Студенти й учні можуть показати свої здібності й знання з української мови, пофантазувати на цікаві та креативні теми, висловити свої думки й бути почутими. Насправді на аркуші мені зазвичай буває навіть легше висловити свою думку, ніж під час розмови, тож такі конкурси дуже допомагають самовираженню молоді.
– Чи є якась цитата Кобзаря, яку ти вважаєш найбільш актуальною для сьогодення?
– «Борітеся – поборете!» Для мене ці слова зараз надзвичайно актуальні, актуальніші, ніж будь-коли досі.
– Де ти перебуваєш зараз і яка ситуація в цьому місці?
– Нова Каховка, Херсонська область. Не приховуватиму, ситуація дуже незрозуміла, і через обмежену кількість інформації стає ще страшніше. Та я вірю, що ми вистоїмо. Ми вже не раз доводили: українці – сильна нація, тож переможемо і в цій битві також.
Війна змінила життя багатьох українців. Найбільшими цінностями за останні дні стали воля, віра та мова. Навколо них наша нація об’єднується так, як не об’єднувалася вже давно, можливо, з часу здобуття Незалежності. На фоні війни ми починаємо по-новому розуміти світ і людей, а також заново відкривати для себе власну мову й літературу. І, як ніколи, важлива в процесі творення нової вільної держави українська молодь, а вона зараз найрізноманітніша: хтось, як Ліля Горбачова, намагається почерпнути щонайбільше зі сторінок книг, формувати й обстоювати свою думку, шукати креативних рішень; хтось займається музикою чи досягає спортивних вершин; а хтось боронить країну зі зброєю в руках. Ми переможемо у цій війні, тому що нами керує любов, тому що ми хочемо бачити свої міста цілими, а своїх рідних – живими.
