Лекцію прочитала провідна зберігачка фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича Мар’яна Зубеляк. Захід розпочався зі вступного слова одного з організаторів заходу – голови правління УФОТО Романа Метельського. Він ознайомив присутніх із розкладом подій у бібліотеці на лютий та запросив охочих їх відвідати, а також своїми жартами зняв напругу, що виникла внаслідок повітряної тривоги, яка була перед лекцією.
Прозвучав запис симфонічної поеми Станіслава Людкевича «Дніпро», і до слова запросили спікерку. Мар’яна Зубеляк одразу ж пояснила, в якому форматі буде лекція і чому саме в такому: «Одного разу у музеї я мала дуже неприємну розмову: певна особа сказала, що Людкевич за «совєтів» мав усі привілеї і взагалі з нього зробили ідола. От про цього ідола та ці привілеї я б хотіла сьогодні розповісти».
Дослідниця виклала коротку біографію композитора: народився 1879 року в місті Ярославі (тепер це територія Польщі), мав молодшу на два роки сестру Олену. Батько учителював у народній школі, мати була дочкою священника. У сім’ї говорили польською, але співали українською, яку Людкевич старанно вивчав у гімназії.
Про навчання й музичні здібності Станіслава Людкевича лекторка висловилася лаконічно і влучно: «Він був геніальний самоук». Це дуже багатогранна особа, яку за значенням можна прирівняти до Миколи Лисенка, адже обидва композитори зробили величезний внесок в українську музику.
Станіслав Пилипович вступив до Львівського університету на філософський факультет, навчався за спеціалізацією «українська та класична філологія». З перших місяців навчання записався до Академічної громади – товариства студентів різних факультетів, які провадили культурну, освітню та політичну роботу серед населення.
Також Людкевич одразу приєднався до аматорського хору «Львівський боян», метою якого було передусім транслювати українську пісню та творчість українських композиторів. Саме завдяки цим студентам відбулося святкування 25-ліття літературної праці Івана Франка. Тоді ж сталася визначальна подія – 19-річному Людкевичу доручили підготувати музичну частину свята. Оскільки творів на слова Франка було мало, юний композитор написав оду «Вічний революціонер» та без освіти диригента легко організував виконавців і керував колективом. Після такого успіху за кілька тижнів на загальних зборах «Львівського бояна» Людкевича обрали другим диригентом, заступником Степана Федака.
Закінчивши університет, Станіслав Людкевич розпочав роботу над творами, які окреслили його майбутню діяльність. Перший звернувся до «Кавказу» Шевченка, над яким довго працював. Основною темою його творчості стала боротьба з гнітом, адже незалежно від національності та країни, в якій живуть, люди мають право на вільне життя.
Слухачі дізналися, що в 1903 році композитор став одним із засновників першого українського музичного освітнього закладу – Вищого музичного інституту у Львові. Згодом, у 1907-му, на два роки поїхав до Відня здобувати вищу освіту, а після повернення очолив Вищий музичний інститут у Львові.
Працю Людкевича перервала Перша світова війна – він був мобілізований, захищав фортецю у Перемишлі, потрапив у російський полон і відбував заслання в Казахстані. Там Станіслав Пилипович займався музикою та давав уроки гри на фортепіано.
Після звільнення повернувся до Львова, де хотів організувати цілу мережу філій Музичного інституту. Це йому вдалось, і 1937 року в 10 філіях уже навчалося 600 учнів та викладало 60 вчителів. У 1839 році на базі філій організовано музичні школи – вони мали бібліотеки, інструменти та приміщення, тобто були готові до відкриття. Людкевич став інспектором філій – впроваджував організаційні справи, надавав методичну допомогу та залагоджував конфлікти.
Мар’яна Зубеляк також розповіла про життя композитора в період Другої світової війни й події, що вплинули на його майбутнє, перелічила всі відзнаки Людкевича, навіть ті, яких він не отримав.
Після 1944 року Станіслав Пилипович перестав працювати музикознавцем, адже знав, що йому не дозволять писати так, як він хоче, а робити щось на замовлення бажання не мав. У принципових питаннях Людкевич чітко дотримувався своєї позиції: «Товариші, не можна повторяти те, що говорять зверху, – треба мати свою думку».
Слухачі лекції дізналися й про те, як важко в той час було зберегти свій музикознавчий фонд і якими наслідками це загрожувало. У цій справі композиторові допомогла його студентка Зеновія Штундер, та сама від цього сильно постраждала: жінку звільнили, і вона не могла знайти роботу, тож Людкевич записав на неї свій архів та будинок. Цього виявилося замало для того, щоб покласти край цькуванню, тому вони розписалися.
Зеновія присвятила своє життя вивченню постаті композитора, зокрема його творчості. Вона написала про нього таку монографію, якої немає про жодного іншого композитора. Після смерті Людкевича дружина хотіла перетворити його будинок на музей. Та це було можливо лише за умови, що вона покине приміщення. Жінка розуміла, що до архіву нікого підпускати не можна, тому з дому не пішла.
Пані Мар’яна розповіла про музей Людкевича, що діє нині у Львові, і запросила всіх охочих його відвідати: «Музей дуже скромний, адже ми хочемо показати, що композитор жив скромно, і відкрити вам побут, у якому панує атмосфера часів, коли він творив».
Також присутні почули цікаві й неочікувані легенди, пов’язані з композитором. А наприкінці лекції пролунали слова: «Отже, Станіслав Людкевич не ідол, а жива людина, зі своїми плюсами й мінусами».
Сама подія завершилася записом пісні «Тайна» у виконанні Марії Байко, музику до якої написав Станіслав Людкевич. Відвідувачі активно ставили свої запитання щодо постаті композитора, на які пані дослідниця охоче відповіла.
