Вечір з нагоди 175-ліття з дня народження архітектора, за проєктами якого збудовано понад 200 церков у Галичині, громадського діяча, одного зі засновників кооперативного руху та різноманітних товариств, діяльність яких вивела на якісно новий рівень життя тодішніх галичан, відкрив слухачеві ще одне незаслужено забуте ім’я.
До організації вечора, окрім Науково-технічної бібліотеки, долучилися кілька спільнот: ГО «Центр порятунку культурної спадщини», Українське фотографічне товариство, Львівський фотомузей, організація «Україна і світ», зокрема, її членкиня Юлія Курилишин, Благодійний Фонд Нагірних, громади Стрия та села Гірне (батьківщини Василя Нагірного), а також Муніципальний чоловічий хор «Каменяр» (м. Стрий) та дитячий музичний колектив зі села Гірне. На захід прийшла прапраправнучка знаного архітектора, Юстинка, яка прочитала присутнім вірша. До слова, однією з правнучок Василя Нагірного була знана українсько-американська співачка Квітка Цісик. А ще одна його внучка, Христина Лев, яка проживає у США, кілька років тому заснувала Фонд, який збирає кошти на реставрацію церков в Україні.
Упродовж вечора ми почули історію життя та творчості Василя Нагірного, багато фактів з його життя. Яскравим доповненням, що додало заходу урочистості, стали виступи мистецьких колективів. Його ім’я, як і ім’я одного з його чотирьох дітей, сина Євгена, теж архітектора, було незаслужене затерте і забуте за часи Радянського союзу. Це робили свідомо, проте деякі дослідники таки знайшли матеріали про нього. Одним із перших був відомий український історик та науковець Василь Слободян. До відродження пам’яті про Василя Нагірного чимало доклався багатолітній директор Львівської національної галереї мистецтв, світлої пам’яті Борис Возницький. Архів Нагірних вдалося випадково врятувати від знищення і привезти до музею.
«… Опрацьовуючи архів, я для себе почала відкривати ім’я Василя Нагірного», – каже Юлія Курилишин.
Що ж відомо про Василя Нагірного? Він народився у селянській родині 11 січня 1948 року. Рано втратив маму, тому значну увагу його вихованню приділяла бабуся. Серед фотографій, знайдених в архіві, світлина хати, у якій ріс Василь, проте на сьогодні її вже немає. Хлопець мав великий потяг до знань, закінчив народну школу в Стрию, а потім пішов навчатися до Львова, у реальну школу. Заробляючи самостійно гроші, Василь вирішив вступити до технічної академії (сьогодні це Національний університет «Львівська політехніка»). Провчився там один рік. Під час навчання жив в одній кімнаті з відомим бібліографом Іваном Левицьким. Його обдуманим рішенням став переїзд до Швейцарії, оскільки обрав цю країну для навчання у федерально-технічній школі. З новим місцем проживанням хлопця застали й нові труднощі: грошей на проживання не вистачало. Він вирішує написати прохання до Народного дому з просьбою виділити йому стипендію. Оглянувши його документи, комісія прийшла до висновку, що «як немає удерження то нехай сидить дома». Проте удома Василь Нагірний не залишився, він дібрався до Цюріха та вступив на перший курс будівельного факультету Цюрівської політехніки, найбільш потужного в той час освітнього закладу в Європі. Згодом жив у Швейцарії, обіймаючи там різні посади, але таки повернувся до Львова, де активно долучився до громадського і професійного життя. Найбільше уваги зосереджував на архітектурі, проєктуючи дерев’яні і муровані церкви, зокрема у Новому Яричеві, Яворові, Славському, каплиці, громадські і приватні будівлі.
«Наш дивовижний народ як фенікс, його хочуть знищити, а він відроджується знову. В нашій історії було багато важких моментів. На шляху чергового відродження кінця ХІХ-го – початку ХХ століття одним із провідників відродження національного життя на теренах Галичини був Василь Нагірний», – зазначила Юлія Курилишин.
