У Національному університеті «Львівська політехніка» вшанували пам’ять громадської діячки, поетеси, учасниці українського правозахисного руху, голови Союзу українок Атени Пашко. 10 жовтня цього року дружині В’ячеслава Чорновола виповнилося б 90 років.
Своїми спогадами про знайомство та співпрацю з Атеною Пашко поділилися її друзі, які через інтернет-зв’язок долучилися до заходу. Упродовж заходу присутні побачили чимало світлин з особистого архіву Атени Пашко.
Голова Світової федерації українських жіночих організацій Євгенія Петрова, яка мешкає в Торонто, зазначила, що ім’я Атени Пашко широко відоме далеко за межами України, зокрема в середовищі української діаспори:
– Поєднуючи в собі скромність і незламність, жіночу витонченість і надзвичайну силу духу, Атена Пашко стала частиною української історії. Вона добре знана і як дружина й соратниця В’ячеслава Чорновола, і як патріотка, учасниця українського правозахисного руху, багатолітня членкиня Проводу Народного Руху України, і як поетеса, організаторка демократичного жіночого руху після відновлення незалежності України й очільниця відродженого Союзу українок. Громадська праця та провідницька роль Атени Пашко відзначилися розбудовою відділів Союзу українок по всій Україні, сміливим долученням до процесу державотворення, відродженням духовності, захистом української мови, підтримкою національно свідомої української молоді.
Майже 30 років тому, виступаючи в Канаді на конгресі Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), Атена Пашко сказала: «Там, де була українка, там завжди був клаптик України. Там, де билося серце українки, там завжди витав український дух». Із цієї видатної українки варто брати приклад, як у найскладніших обставинах не схибити, не здатися, не зректися своїх поглядів і не зректися України.
Ідейним соратником Атени Пашко був і Мирослав Маринович – правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віцеректор Українського католицького університету у Львові. Долучившись до вечора пам’яті, Мирослав Маринович передав вітання присутнім від архиєпископа, митрополита Філадельфійського УГКЦ у США Бориса Гудзяка, який особисто знав Атену Пашко.
– Відзначу чудову назву заходу «Атена Пашко. Сила і ніжність», – наголосив Мирослав Маринович. – Саме цими рисами характеру запам’яталася мені Атена Пашко. У неї була незламна сила характеру, об яку обламалися зуби кагебістів, але при цьому вона не втратила ніжності й жіночності. Атена Пашко зуміла зробити найважливіше в дисидентському житті – обгородити свій ніжний внутрішній світ від підступів її карателів. Цю ніжність вона зберегла і передала її в поезію. Люди такого духовного гарту є рідкістю в усі епохи, нам бракує таких і тепер.
Уявити здружену і не надто численну громаду борців руху опору 1960–1980-х років без Атени Пашко неможливо. Її покликала за собою хвиля цього творчого руху, у ньому вона зростала сама і ставала опорою для інших.
Разом із чоловіком В’ячеславом Чорноволом вони пройшли через усе дисидентське життя усміхненими, натхненими, сповненими віри, що їхня боротьба потрібна народу. Саме Атені завдячую тим, що вона порятувала мене в дуже складний період мого членства в Українській Гельсінській групі, коли нас із Миколою Матусевичем запідозрили в тому, що ми нібито агенти КДБ. Тоді Атена Пашко запевнила інших дисидентів, що ця підозра є помилковою.
З усмішкою згадую приємний момент, коли у 1973 році в їхньому помешканні донька Іринка ще маленькою читала мені поезію.
З душевною теплотою згадала Атену Пашко та В’ячеслава Чорновола і почесна голова Світової федерації українських жіночих організацій Оксана Бризгун-Соколик, яка долучилася до вечора пам’яті з Торонто.
– Ми познайомилися з Атеною та В’ячеславом на конференції у Гданську в Польщі в березні 1990 року. Вони тоді вперше були за кордоном. Коли почали спілкуватися – відчувалося, що ми ніби давно знайомі. Згодом зустрілися знову в Польщі на Першому світовому форумі української діаспори, потім на конгресі у Канаді. А після першого авторського вечора Атени Пашко у переповненій залі Українського культурного центру в Торонто ми від офіційного «Ви» перейшли на дружнє «ти» – почали спілкуватися як друзі. До слова, вечір був надзвичайно успішним.
Пригадую, як запитала Атену про її незвичне ім’я. Вона відповіла, що так назвав батько, який перед її народженням повернувся із робочої поїздки з Греції.
Багато спільного – громадського і родинного – ми перебули разом із Чорноволами. Нашій дружбі не перешкоджав ні океан, ні інші обставини в державах, де жили, – розповіла Оксана Бризгун-Соколик.
Разом з Атеною Пашко працювала й Зоряна Білик із Музею історії релігії.
– Ми познайомилися наприкінці 1980-х років – час, коли народи взялися будувати свої незалежні держави. У Львові, на вулиці Франка, 15, працювало дивовижне жіноцтво. Їх можна було поділити на дві категорії: перша – за плечима яких роки концтаборів, праці у шахтах, на лісоповалах, друга – жінки, яким дивом вдалося уникнути радянських тюрем і які, незважаючи на втрату здоров’я, на те, що підставляли свої сім’ї, продовжували українську справу, зокрема, допомагали дисидентам, політв’язням, друкували самвидави. У тій другій когорті найяскравішою була Атена Пашко. Вона, попри все, передавала нам велику віру в Україну. Це була велика українка, яка присвятила своє життя українській державі, – зауважила Зоряна Білик.
– Цього року Союз українок відзначає три ювілеї, – поінформувала присутніх Ореслава Хомик, яка поряд з Атеною Пашко пройшла шлях побудови й розвитку Союзу українок і тепер очолює цю організацію. – У грудні виповнюється 100 років з часу установчого об’єднавчого з’їзду, який об’єднав жінок тодішніх Західної України і Великої України. Того ж місяця виповниться 30 років від першого з’їзду відновленого Союзу українок. Третій ювілей – це 90-річчя Атени Пашко.
Я мала честь побувати вдома у подружжя Атени та В’ячеслава. Це були незабутні дні спілкування. Після різних урочистих заходів до Атени Пашко часто підходили урядовці, президенти, українці діаспори, вона знайомила мене з ними. Її іменем названа вулиця в столиці, а також 134-й відділ Союзу українок у США, у містечку в штаті Нью-Джерсі. На Львівщині саме Атена Пашко познайомила мене з родинами Мариновичів, Калинців, Іриною Сеник, іншими дисидентами. У Києві ми разом вибирали подарунок на день народження Михайлині Коцюбинській. Пригадую, як пані Атена електричкою приїхала до нас у Трускавець на установчі збори весною 1990 року. Це була незабутня зустріч на вокзалі. А ще вона часто ділилася зі мною сокровенним, розповіла й про те, як В’ячеслав Чорновіл, повертаючись із відрядження, завжди дарував її улюблені жовті троянди.
Модераторка зустрічі – директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Ірина Ключковська – зауважила, що рівно 25 років тому в цій залі Львівської політехніки відбувся творчий вечір Атени Пашко. Ірина Ключковська показала збірку поезій Атени Пашко «Вірую», видану в 1994 році, з присвятою тодішньому ректорові Політехніки.
Зі щирою подякою за вечір спогадів звернулася до учасників заходу донька Атени Пашко – відома театрознавчиня, режисерка «Театру у кошику», заслужена діячка мистецтв України Ірина Волицька.
– Мало хто знає, але моя мама починала навчатися у Львівській політехніці, а згодом їхній факультет перевели в Лісотехнічний інститут, тож є певний символізм у тому, що ми сьогодні зібралися саме в стінах Політехніки. Дякую всім, хто ініціював та організував нашу зустріч, хто був разом із нами. У залі присутні й дружина Мирослава Мариновича Любов, донька дисидентів Івана та Марії Гелів Оксана.
Атена Пашко завжди зберігала відчуття оптимізму, була дуже сильною особистістю. Вона вважала себе щасливою навіть у найскладніших життєвих ситуаціях, була життєлюбкою. Щоб видати десятитомник В’ячеслава Чорновола, мама створила Міжнародний благодійний фонд, президентом якого стала. Вона працювала над виданням до шостого-сьомого тому, потім захворіла, а працю завершила сестра В’ячеслава Чорновола Валентина, – зауважила донька Атени Пашко.
На завершення вечора Ірина Волицька зачитала автобіографічну поезію Атени Пашко та подарувала Міжнародному інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою кілька примірників її останньої прижиттєвої збірки.
Світлини Наталії Павлишин
