Майбутній менеджер, пластун, спортсмен, а з початку повномасштабного вторгнення – воїн-доброволець. Сьогодні Богдан Пелих розповідає про себе, а також про свій досвід війни.
– Моя національна свідомість формувалася роками: вивчав історію, слухав українські народні та повстанські пісні, мій тато брав участь в обох революціях (Помаранчевій і Гідності. – Ред.), прадід воював. Коли в чотирнадцять років ти приходиш у Пласт, то спершу нічого не розумієш, але через національне виховання, патріотичний дух, дисципліну, участь у літніх таборах помаленьку, крок за кроком, розвиваєшся у відповідному напрямі. Я відпластував певний час, а коли подорослішав, то набрав десять діток у гурток і працював із ними, таборував тощо. Змалку займаюся спортом: кунгфу, біг, марафони, походи та біг у горах. До речі, на Говерлі був тільки двічі, оскільки серед мандрівників ця гора вважається «легкою», хоч і найвища в Україні.
– А чому ти вирішив вчитися у Політехніці на менеджменті?
– До Львівської політехніки я вступив у 2019 році, частково під впливом батьків (мій тато теж тут навчався). У звичайному режимі провчився лише перший семестр, потім почався карантин. Після другого курсу обрав вибірковий блок «менеджмент організацій». Отож на початок війни я був студентом денної форми і жодного стосунку до війська не мав. Перебуваю на військовому обліку, але на військовій кафедрі не навчався.
– Однак ти таки наважився йти воювати.
– Так я вирішив 24 лютого разом зі своїми двома друзями. Тоді ніхто не знав, що взагалі відбувається. Всі готувалися до того, що ворожі війська можуть дійти і до Львова, тому треба готувати партизанські загони, які будуть у вікні сидіти з РПГ і чекати на танки. Я був приємно здивований, коли побачив величезну чергу під військкоматом, зустрів там багатьох знайомих. Так я потрапив у стрілецький підрозділ ЗСУ. Там хлопці й чоловіки віком від 19 до 57 років, усі свідомі та патріотично налаштовані. Спочатку ми були десь два місяці у Львові, тренувалися, вивчали зброю, мали тактичну та фізичну підготовку, трохи стояли на блокпостах.
– А потім?
– Потім поїхали в зону бойових дій у Луганську область. Це було якраз на початку травня, коли безперервно тривали обстріли зі всіх видів зброї і звідусіль – зі землі й повітря. Вороги просто знищували село, хату за хатою. З часом ми звикли до постійних обстрілів. Тепер за звуком можемо встановити, від нас чи до нас щось летить і що саме. Вся моя попередня фізична підготовка виявилася дуже потрібною. Наприклад, бронежилет важить вісім кілограмів, плюс каска, вісім магазинів, активні навушники, коліматорний приціл і ще багато всього. З травня я на передовій – це Луганська й Донецька області. Відтоді вдома не був. Відпустки під час воєнного стану не передбачені. За ротацію ніхто нічого не говорить. Звільнитися можна тільки за статтею. В університеті я перебуваю в академічній відпустці.
– Які твої функції у місцях бойових дій?
– Разом із хлопцями здійснюю аеророзвідку. Зараз ми маємо більше дронів, ніж окупанти. І наші кращі. Але їхні дрони теж небезпечні, і нехтувати ними не можна. Керувати дроном не так просто – то не тільки взяти пульт у руки і все. Мусить бути взаємодія зі всіма підрозділами. Забезпечення в нас достатнє. Амуніція, одяг, їжа, заробітна плата – все є. Однак багато допомагають волонтери. Вони привозять нам автомобілі, рації, дрони, якісну форму тощо. На початку в нас було те саме озброєння, що й в орків, лише в разів тридцять менше. Добре, що ми їх стримали тоді. А далі пішла допомога Заходу, без якої війна була б зовсім інша. Наші вороги не чекали такого сильного українського спротиву. Ми їх усюди розбиваємо. Як наслідок, Київ, Суми, Харків відбили, Донбас і Херсонщину відбиваємо. Значну частину їхньої професійної армії ми вже знищили, хоча в цій війні техніка важливіша, ніж люди. Але, з другого боку, якщо нема піхоти, то й техніка нікуди не переміщається. Захопити території не так важко, проблемніше потім їх втримати. Місцевого населення в селах майже нема. Люди, особливо старші, надзвичайно втомлені війною. Є і молодь, яка не хоче покидати свій рідний край, каже: «Та нема куди їхати і ніхто нас ніде не чекає».
– Як думаєш, скільки все це ще може тривати?
– Не сумніваюсь у тому, що ми виграємо цю війну, лише питання – коли? Відігнати їх до кордону ми можемо, але там людей багато і техніка ще є. Ми не знаємо, як зараз ця війна закінчиться, чи це не буде просто відтермінування на декілька років, доки орки перегрупують свої сили і знову щось придумають. Тому я планую за першої можливості завершити навчання на менеджменті та вступити на військову кафедру, адже, вважаю, якщо така ситуація повториться, то крім бойового досвіду мені потрібні будуть теоретичні знання.
