Слушно стверджував Іван Франко, що «Пам’ять людська – це скарбниця, де зберігаються ключі до майбутнього через розуміння минулого». Саме тому в з невідступною і системною метою сформувати національну мовно-історичну свідомість, що єдина гарантує нам державну самодостатність і перемогу в московсько-українській війні, студенти Інституту будівництва та інженерних систем (групи БД-105, БД-107, БД-109), Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології (групи КІ-101, КІ-105), Інституту сталого розвитку імені В’ячеслава Чорновола (група ПТ-12), Інституту механічної інженерії та транспорту (група МБ-11) з ініціативи своїх викладачів, доцентів катедри української мови Зоряни Куньч і Лілії Харчук, упродовж осіннього семестру відвідали Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Студентів неабияк приголомшили нелюдські умови, в яких перебували ув’язнені, та методи знущання з українців. Вони зауважили, що історичні події особливо відгукуються в часи, коли ворог знову ступив на нашу святу землю, в часи, коли такий самий терор та окупація триває зараз на теренах України. Історія, на жаль, повторилася і стала сучасністю…
Діана Драганова: «Екскурсія до музею «Тюрма на Лонцького» справила на мене сильне враження. Це місце розповідає про важкі часи, коли будівля використовувалась як в’язниця різними окупаційними режимами. Пані Ольга, наш екскурсовод, цікаво і доступно пояснювала події минулого, я дізналася багато нової інформації про ті жахливі події, про умови, в яких утримували в’язнів. Музей дає можливість зрозуміти, через які труднощі пройшли люди в боротьбі за свободу. Велика подяка пані Ользі за чудову екскурсію та важливу роботу в збереженні історичної пам’яті. Слава Україні!»
Вадим Куфальський: «Відвідавши це місце, я відчув, ніби перенісся в ті часи, коли його використовували як в’язницю. Важко уявити, скільки болю і страждань пережили тут невинні люди, скільки наших братів і сестер зазнали мук лише через те, що вони українці. Ці стіни пам’ятають їхні історії, їхній біль. Я вважаю, що зберігати такі місця – це важливо. Люди повинні знати правду, розуміти, якою ціною українці та інші народи захищали свої права і свої ідеї. Це нагадування про мужність і жертви, принесені заради свободи, адже пам’ять про них має жити в наших серцях і підштовхувати до боротьби за справедливість».
Олег Тичинський: «Екскурсія до музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» у Львові справила на мене глибокі емоційні враження. У мені прокинулось давно пригнічене мною почуття емпатії до жертв, я відчув психологічний тиск стін цієї споруди, окроплених кров’ю найкращих українців. Було навіть страшно уявити всі жахи, скоєні в тій тюрмі. Це місце закликає до глибоких роздумів про цінність людського життя, справедливість і наслідки тоталітаризму. Екскурсія залишає відчуття важливости збереження правди про минуле, щоб такі трагедії більше ніколи не повторилися».
Юрій Гриб: «Місце для того, щоб замислитися про минуле та теперішні події... Зокрема, ми спостерігали атмосферу радянського минулого для українців, які мали власні погляди, дотримувалися своїх традицій, нещадне ставлення червоного керівництва та силових служб до звичайних українців. Стан будівлі також передає цю атмосферу. Музей інформує про страшні долі людей, які були замучені в цій в’язниці. Моторошне місце, де навіть стіни просякнуті стражданням та страхом. Слава Україні!»
Остап Дорош: «Місце, в якому зосереджено багато болю та відчаю, та частина нашої історії, яку треба знати, хоча волосся ворушиться від жаху, коли слухаєш екскурсовода. Моторошне нагадування про те, що, сподіваюся, незабаром назавжди відійде – як одні люди вважають себе вправі мучити і позбавляти життя інших на підставі політичної чи нацистської ідеології. Сумно розуміти, що люди були і залишаються настільки жорстокими, саме тому ми маємо робити все, що в нашій змозі, щоб такі трагічні події більше не повторювались. Слава Україні!»
Олег Терпиляк: «Музей «Тюрма на Лонцького» дає можливість більше дізнатися про тоталітаризм, репресії та їхні наслідки. Він допомагає людям зрозуміти трагічні уроки історії та розуміти цінності свободи, прав людини і демократії. Це не лише історичне місце, а й моральний орієнтир для майбутніх поколінь, щоб трагедії минулого ніколи не повторилися».
Анна Дремух: «Тюрма на Лонцького – це справжнє місце пам’яті, яке вразило і залишило глибоке враження. Музей розташований у будівлі колишньої в’язниці, де в різні періоди утримували в’язнів як нацистський, так і радянський режими. Те, що мені сподобалося, – це автентичність простору: збережені приміщення камер, інтер’єр, де все нагадує про трагічні події минулого. Дуже цінно, що тут не просто показують експонати, а передають історії реальних людей, їхній біль і страждання. Відвідування цього місця змушує задуматися над історією і цінністю свободи».
Софія Князь: «Екскурсія була цікавою та інформативною. Екскурсовод розповіла нам приголомшливі факти про це місце. Нас провели коридором, показали тюремні камери, кабінет слідчого, фотолабораторію. Мені сподобалась кімната, присвячена вишивці. Вразив той факт, що ув’язненим жінкам не дозволяли користуватися звичайною голкою. Для вишивання вони використовували риб’ячу кістку і створювали різноманітні візерунки на скатертинах, серветках, рушниках і сорочках. Перебування в цьому місці було для мене неприємним. Енергетика музею не є найкращою, оскільки переповнена хвилюваннями, страхами, непрогнозованістю майбутнього, очікуваннями вироків ув’язнених. Розуміння і усвідомлення їхніх переживань пригнічують».
Руслан Малярчук: «Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові – це місце, де розповідають про важкі події минулого століття. Тут можна дізнатися про репресії, які проводили нацисти і радянська влада на території заходу України. Експозиція музею зберігає оригінальні тюремні кімнати та документи того часу, що допомагає відчути атмосферу тих подій. Музей важливий тим, що вшановує пам’ять про жертв репресій і допомагає краще зрозуміти нашу історію. Особисті історії в’язнів роблять музей особливо зворушливим. Це місце нагадує нам про важливість пам’яті, щоб не допустити помилок у майбутньому. Автентичний інтер’єр особливо вразив, позаяк він передає всю жорстокість влади тих часів».
Антон Волос: «Музей «Тюрма на Лонцького» – місце, пам’ятка нашої важкої історії. Будівля з товстими стінами, вузькими коридорами, якими важко переміщатися, маленькими кімнатами, в яких тримали кілька людей одночасно, та з меморіальними пам’ятниками, розвішаними на стінах музею. Зайшовши всередину, нас зустрічає кімната, де нових в’язнів перевіряли на вміст заборонених речей та передавали пакунки для них. Через те, що тюрма вважалася слідчою, то облаштована була згідно з усіма нормами: міцні вікна, високі двері, приблизно кожні 2 метри стояли тривожні кнопки, а стіни настільки товсті, що в наш час через них неможливо з’єднатися з мережею. Якщо говорити про умови для життя, то краще сказати – від життя. У період радянської влади керівництво тюрми використовувало всі можливі методи, щоб отримати інформацію від в’язнів. Їх морили голодом, їжа була неїстівна, забороняли спати вдень, камери були маленькі. Коли ми проходили крізь вбиральню, мені здалося, що я досі відчуваю цей сморід. Крім цього жаху, їх ще катували, закатовували до такого стану, що вони були готові підписати що завгодно, піти на будь-що, тільки б вийти. Жахів було багато, але були кімнати, які вирізнялися своєю атмосферою. Перша – кімната з вишивками – розповідала, як люди вишивали на шматочках тканини зі свого власного одягу. На візерунках здебільшого були християнські постаті, а використовували як голку кістку гнилої риби. Друга, та що сподобалася мені більше за інші,– кімната з речами воїнів УПА. Мені подобаються речі, дрібнички, але з великою історією становлення цієї нації. Окремо треба сказати дякую нашому провіднику: без її розповіді місце не було б таким атмосферним. Підсумовуючи, зазначу, що це місце – дійсно історична пам’ятка, але сум і вагу, яку воно несе, не передати словами… Відчуваючи атмосферу музею, задумуєшся про ціну, яку люди віддали за країну, про яку вони мріяли, і про те, як вона мала виглядати в наш час згідно з їхніми мріями».
Погодимося з Ольгою Кобилянською, яка стверджувала, що «пам’ять – це наша совість, яка говорить мовою часу».
