У серпні 2025 року доцент кафедри української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки, кандидат філологічних наук Володимир Дяків взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції «Бойківщина-2025». Він досліджував народну християнську релігійність у системі календарної обрядовості зимового циклу — у межах індивідуального гранту Канадського інституту українських студій (CIUS).
Польові роботи від 4 до 24 серпня тривали на території Закарпатської Бойківщини (Мукачівський і Хустський райони). Цей регіон вважають одним із найважливіших етнографічних ареалів, однак чимало явищ його культури залишаються недослідженими, зокрема новочасні трансформації традицій.
Експедицію очолив доктор історичних наук, професор Ярослав Тарас. До складу групи ввійшли 11 науковців, які вивчали сакральну архітектуру, народні промисли, поховальну обрядовість, побут, медицину, вишивку та інші сфери. Дослідження здійснювали методами інтерв’ю, спостереження, замальовок, аудіо- й фотофіксації. Усі матеріали буде передано до архіву Інституту народознавства НАН України.
Участь Володимира Дяківа стала вагомим внеском у дослідження духовної культури Бойківщини та ляже в основу майбутніх наукових публікацій і багатотомного видання «Бойківщина».
Пан Володимир допоміг нам зануритись у своє сповнене магії дослідження бойківського краю, відкривши закулісся своєї роботи та поділившись цікавими історіями.
— Як би ви одним словом охарактеризувати Бойківщину після цієї експедиції?
— Автентичність. Попри всі сучасні зміни, які торкнулися побуту й життя мешканців цього регіону, у культурі бойків відчувається глибинна тяглість традиції. Вона виявляється в мові, молитвах, піснях, святкуванні обрядових дат. Коли потрапляєш у ці села, ніби переносишся в інший світ — сучасність тут співіснує з давнім, і ця справжність вражає.
— Що вас найбільше здивувало під час зустрічей із місцевими жителями?
— Насамперед відвертість і готовність ділитися знанням. Люди чудово усвідомлюють цінність власної культури, тож охоче розповідають про звичаї, обряди, співи. Навіть ті традиції, що вже фактично вийшли з ужитку, збереглись у пам’яті старших поколінь і передаються у формі оповідей. Відчувається щира відповідальність за те, щоб цей духовний і культурний спадок не зник.
— Чи є в народній християнській релігійності Бойківщини якісь трансформації, сучасні нововведення?
— Так. Традиційні практики — молитви, освячення води, культ храмових свят — залишаються в центрі релігійного життя. Водночас ми бачимо й нові елементи: створення молитовних груп у соціальних мережах, поширення друкованих іконок з паломницьких місць, появу спеціальних молитов за військових і за перемогу України. Це свідчить про те, що релігійність не є застиглою, вона реагує на виклики часу, органічно доповнюється новими формами.
— Які цікаві звичаї зимового календарного циклу ви б відзначили?
— Особливо вражають колядування з віншуваннями, які досі живуть у селах. Їх підтримують дитячі та молодіжні гурти, і це надає традиції нової життєвої сили. Також ми записали цікаві різдвяні оповіді про «живу шопку» в хаті: господар стелив сіно, а подекуди навіть впускав у дім тварину, щоб відтворити біблійний сюжет. Це не лише символічна дія, а й спосіб передати дітям і всім присутнім глибший сенс Різдва.
— Який найяскравіший момент досліджень ви зберегли у своїй пам’яті?
— Таких моментів насправді дуже багато. Але особливо щемливі — зустрічі зі старенькими людьми, які в розповідях повертаються до дитячих і юнацьких років. Вражає їхня пам’ять: вони пригадують деталі, які для нас здавалися б дрібними, а для них є живою ниткою, що поєднує з минулим. У цих історіях відчувається віра у свої традиційні переконання й у силу предків. Це чути навіть у тембрі голосу — в ньому закладений досвід поколінь.
— Народна обрядовість часто живе у піснях і переказах. Чи траплялися під час експедиції тексти, які ви досі пам’ятаєте?
— Так. Особливо запам’яталися різдвяні колядки з мотивами космогонії: «як світ сотворився», «як сонце сходить і місяць світить». Такі тексти нагадують, наскільки органічно уявлення про світобудову поєднувалися з християнськими образами. Це унікальне поєднання архаїчного й релігійного, що збереглось у піснях, вражає своєю глибиною та поетичністю.
— Як, на вашу думку, народна релігійність допомагає українцям сьогодні, під час війни, зберігати стійкість?
— Передусім через молитви, обітниці, посвяти. Люди щиро кажуть: «Бог з нами, ми переможемо». І ця віра стає для них духовним щитом, який допомагає вистояти навіть у найтяжчі дні. Релігійні практики не лише зберігають традицію, а й надають моральної опори, створюють відчуття єдності й підтримки.
— Чи змінилося ваше особисте бачення духовності після експедиції?
— Так. Я переконався, що духовність — це не абстрактне поняття, а жива щоденна практика. Вона виявляється у простих, на перший погляд, діях: коли людина перехреститься перед дорогою, коли освятить хліб на свято, коли згадає загиблих. У цьому відображається те, що формує внутрішню силу й неперервність духовного життя.
— Ваш проєкт фінансований міжнародним грантом. Чи помічаєте ви зацікавлення українською народною релігійністю з боку іноземних колег?
— Безперечно. Колеги з Європи та США вбачають у ній унікальний приклад взаємодії християнства з архаїчними пластами культури. Їх цікавить, як ці традиції не лише збереглися, а й функціонують у сучасному суспільстві. Особливо актуальним є питання, як вони виявляються під час війни, коли народна релігійність стає додатковим ресурсом духовної сили.
— Що б ви порадили молодим дослідникам, які тільки мріють вирушити у свою першу польову етнографічну експедицію?
— Йти з відкритим серцем і записником. Не боятися запитувати й водночас уміти слухати — навіть у мовчанні співрозмовника іноді є щось дуже важливе. Найголовніше — повага до людей: їхня розповідь завжди є частиною великої історії нашого народу. Якщо відчути цю відповідальність, то польове дослідження стане не лише науковим здобутком, а й особистим духовним досвідом.
