За його проектом на початку XX століття у нашому місті збудовано більшість будівель. Його знаменита фабрика славилася виготовленням кахлів та гончарства. До 100-річчя від дня смерті знаного архітектора, професора будівництва Львівської політехніки 2019 рік оголосили роком Івана Левинського у Львові. З цієї нагоди два дні тому у Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» відкрили виставку «Іван Левинський. Імпульс».
Покликання визначив у 12 років
Моя співрозмовниця, доцентка кафедри дизайну та основ архітектури Львівської політехніки Тетяна Казанцева проводить екскурсії та лекції, присвячені творчості Івана Левинського, організовує пленери на об’єктах цього будівничого, колекціонує архітектурні деталі, зокрема кахлі. Два роки тому вона створила віртуальний музей знаного львівського будівничого, який згодом переріс у проект «Архітектура Львова». У його рамках відбуваються лекції, екскурсії, пленери, присвячені львівській архітектурній спадщині, зокрема аспектам діяльності Левинського. Тетяна Казанцева мріє про приміщення для музею Левинського, у якому можна було б зберігати артефакти та демонструвати їх відвідувачам, проводити лекції і майстер-класи.
Іван Левинський по батьковій лінії належав до шляхетського гербу Сас. Уродженець Долини теперішньої Івано-Франківської області. Після смерті батька, директора народної школи, мама з дітьми переїжджає до Стрия. Через скрутне матеріальне становище сім’ї Іван Левинський у 12-річному віці пішов дякувáти, адже мав чудовий голос.
– Але за якийсь час він каже: «Ні! Я хочу вчитися у технічній школі». Уявіть собі, яке усвідомлене розуміння свого покликання у 12 років! – розповідає пані Тетяна. – Він їде до Львова, де вже був старший брат. Завершує тут Реальну школу і вступає на будівельний відділ Львівської технічної академії, наступниці Львівської політехніки. Вчиться на відмінно. По закінченні залишається працювати у Політехніці, стає її професором. І все своє активне життя віддано працює для нашого міста.
Про його кахлі знали у світі
Іван Левинський збудував сотні житлових кам’яниць. Його авторству належать усі визначні будівлі Львова: оперний театр, «Дністер», головний залізничний вокзал, різні інституції. Він був не лише архітектором, а й будівничим, менеджером, фабрикантом. Свого часу його фабрика будівельних матеріалів була найбільша у Львові.
– Я навіть не розумію, як людина тоді так багато встигала – без інтернету, без телефону, без машини. Він був закоханий у свою роботу, це було його життя. Жив поруч із фабрикою, не мав окремої вілли чи особняка, – акцентує співрозмовниця.
Чупринки, 58-а – «Фабрика кахлевих печей. Іван Левинський». Нині про неї нагадує лише монолітна керамічна композиція на фасаді. Поруч, на вулиці Здоров’я, діяла фабрика мінеральних і солодких вод. Теж власність Левинського. Ще одна фабрика, де виготовляли цеглу і дахівку, була на Шевченка.
Спочатку це була невелика двоповерхова споруда з устаткуванням та піччю до випалювання кахель, посуду, будівельних оздоб. Починало працювати всього п’ятеро осіб. Згодом Левинський залучив до фабрики професійних гончарів, ще за якийсь час – керамістів. Через п’ять років тут уже працювало 25 людей. На фабриці були млинки до мелення глини, паровий мотор, печі для випалювання. Тут виготовляли печі, вазони і вази, дахівку, цеглу, плитки, скульптуру. Найкращі сорти вогнетривких глин привозили з Чехії.
Поступово фабрика стає однією з найпотужніших у Галичині. У час її найбільшого піднесення продукцію виробляли в п’яти відділах: кахлярському; плиток до підлоги та стін; відділі посуду і декоративних ваз; дрібних керамічних виробів; відділі пластики. Це були незалежні виробничі підрозділи, а галицька преса називала їх: фабрика кахлів, фабрика будівельної майоліки, фабрика посуду тощо. Одна з найголовніших ділянок стосується виготовлення кахель, нічних гарнітурів, кахельних кухонь, опалювальних та декоративних камінів. Левинський започаткував традицію залучати місцевих архітекторів, художників, скульпторів до проектування оригінальних зразків печей, кахель, гарнітурів. Тоді на фабриці створили багато речей у традиційній західноєвропейській стилістиці та з елементами народностильових схем. Композиції печей мали надзвичайно високу якість.
– 70% будівель фабрики на Чупринки збереглося. Там тепер розміщені різні установи. Будівля помешкання – у дуже занедбаному стані. Жаль, що навіть меморіальної таблиці нема. Щоб відновити фабрику, потрібно чимало коштів. Тепер зі студентами ми почали проект – виготовляємо керамічне панно Левинського. Він любив свою майоліку (полив’яну кераміку), називав її своєю коханкою. 80% кахлів на фасадах львівських будівель – це кахлі фабрики Левинського. І якби їх почистити й помити – Львів засяяв би, – розповідає Тетяна Казанцева.
1885 року разом із Юліаном Захарієвичем (першим ректором Політехніки, будівничими головного корпусу) Левинський купує на Кастелівці велику парцелю (ділянку землі) для складу будівельних матеріалів. Відтоді почали забудовувати Кастелівку.
Утвердився як українець
– Що відомо про особисте життя Івана Левинського?
– Знаєте, ми забуваємо про те, що він мав горб, був маленького зросту, всього 150 см. Однак це не заважало йому провадити таке повноцінне життя. Це вкотре свідчить про те, що фізичні вади не мають жодного сенсу, якщо людина активна. Левинський мав сім’ю – дружину і двох дітей: Марію та Степана. Степан став відомим мандрівником, написав багато книжок, побував у Японії. На жаль, про нащадків не знаємо нічого.
– Яким був Левинський як людина?
– Культурним, надзвичайно інтелігентним. До всіх звертався «серденько». Тому і його так називали. Коли один із робітників фабрики взяв собі якийсь матеріал, а Левинський про це дізнався, то відреагував так: «Чого ж ти мені, серденько, не сказав? Я би тобі це дав».
– Архітектор працював у Львові до кінця життя?
– Розквіт діяльності Левинського тривав до 1910–12 років. Далі почалися суперечки в будівельному бізнесі, війна, окупація… Це підірвало здоров’я будівничого. Тому він попросив професора Тадеуша Обмінського заопікуватися його дітьми. Коли росіяни покидали Львів, забрали Левинського до Києва (так вони робили з добрими кадрами). Там він чітко визначився як українець, бо в багатьох є питання, чи Левинський – український будівничий, адже підписувався «Ян Левинський». Так, український, підтвердження того – його будівлі в українському стилі, кахлі з українськими орнаментами. А в Києві спілкувався з національно свідомими особистостями. І це додало йому національного усвідомлення. Однак згодом Левинському вдалося повернутися до Львова. Прожив неповних 70 років. Похований на Личаківському цвинтарі.
Отож, проходячи вулицями Львова, не забуваймо, хто був будівничим більшості споруд кінця XIX – початку XX століття.
