Те, що в Інституті хімії навчаються цікаві і перспективні студенти, переконуюся не вперше. Декого дивує, чому ж вони не обрали популярні комп’ютерні спрямування. Однак студенти про це не шкодують.
Мій сьогоднішній співрозмовник – президентський стипендіат, першокурсник магістратури Тарас Василишин. Вступив сюди, бо «мав сім хімій на тиждень і дуже класного вчителя»
Органіка – це перспективно
Тарас вчився у медичній гімназії. Закономірно, що цікавився медициною, але коли постало питання, куди вступати, після спілкування зі студентами медичного вишу обрав той університет, де здорова атмосфера та добре ставляться до студентів. Пішов на хімічні технології. Усі в його сім’ї – батьки і старший брат – будівельники, до слова, випускники Політехніки. Тож коли на третьому курсі треба було обрати кафедру, тато сподівався, що син піде на ближчу до будівництва кафедру силікатів. Але Тарас мав інші зацікавлення. Перший пріоритет – органіка (подобалася більше, тому що складніша), другий – харчові добавки. Між двома суміжними кафедрами – органічної хімії і технології органічних продуктів – обрав першу. Його майбутня спеціальність – технологія харчових добавок та косметичних засобів. За нею можна працювати технологом харчової компанії чи підприємства.
– На мою думку, це перспективно, адже всі їдять, тому без харчових виробництв нам не обійтися. В Україні харчове виробництво, порівняно з іншими галузями хімії, доволі розвинене, часто за рахунок іноземних компаній або імпортерів, – пояснює Тарас.
Усі практики проходив на хлібзаводі. За два тижні встигав спробувати себе від лаборанта до головного технолога, долучався до процесів, починаючи з моменту випікання хліба до використання дріжджових концентратів.
– Моя спеціальність полягає у створенні харчових добавок (антиоксидантів, загущувачів, ароматизаторів, харчових барвників), які поліпшують технологію продуктів і косметики або надають їм кращих властивостей.
Прийшов до лабораторії – зацікавився наукою
Тарас запевняє, що від початку навчання у Політехніці нічим особливим не вирізнявся з-поміж студентів (вчився, щоб мати стипендію). А коли на четвертому курсі методистка кафедри сказала, що йому достатньо перескласти один предмет – і буде диплом з відзнакою, хлопець подумав, що, можливо, так і має бути, адже жодними дисциплінами, навіть непрофільними, не нехтував, активно долучався до різних олімпіад, конференцій, конкурсів…
Ще перед тим, наприкінці третього курсу, за порадою аспірантки Вікторії Ільчук почав працювати в лабораторії, у науковій групі під керуванням Володимира Самарика та Сергія Варваренка. Поставився до того як до доброї нагоди набути практичних навиків. Робота захопила, попри те, що частково розходиться з основним науковим спрямуванням і загалом спеціальністю (у лабораторії Тарас працює з полімерами). Очевидно, цей крок і спричинив наступний – рішення вступати до наукової магістратури.
Торік студент подавав документи на стипендію Кабміну, однак не отримав її. Цього разу шанси зросли, адже з’явилися публікації й тези у міжнародних виданнях. Думає про вступ до аспірантури – у Політехніці або закордонному університеті, аби набратися досвіду і підтримувати та розвивати (популяризувати, заохочувати, пропагувати) вітчизняну хімію. Свої наукові статті спершу присвятив вивченню поліестерів, тепер – гідрогелів.
Музика як хімічна реакція обміну
– Я творчий, намагаюся розвиватися всебічно. Співаю у «Гаудеамусі». На перших трьох курсах був членом інститутського профбюро, активно брав участь у «веснах Політехніки», спричинився до створення гурту «Дихай» і на початках був його учасником.
Поза Політехнікою Тарас є аніматором при церкві Покрови: пише пісні до заходів та таборів, навчає дітей грати на гітарі, а також співає у хорі. Його шлях до музики – особливий:
– Змалку батьки намагалися мене то до музичної школи віддати, то приватних вчителів наймали. Я пручався, як міг. А у підлітковому віці вже самостійно почав вчитися грати на фортепіано, потім – на гітарі. Опановував самостійно – за допомогою самовчителя та відеоуроків. І не раз пошкодував, що так впирався не йти до музичної школи. Тепер переконуюся, що те, чим нехтуємо, рано чи пізно нас наздожене в різний спосіб.
Тарас розуміє, що і наука, і мистецтво потребують багато часу та зусиль, тому поєднувати їх складно. Та наразі це якось вдається. Принаймні не перестає мріяти – ні про власну студію звукозапису, ні про те, аби здійснити важливе наукове відкриття.