Студенти Інституту архітектури та дизайну, Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій, Інституту гуманітарних та соціальних наук, Інституту права, психології та інноваційної освіти із доцентом катедри української мови Софією Булик-Верхолою відвідали Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Студенти поділились враженнями від екскурсій:
Діана Гаджієва (АР-105): «Тюрма на Лонцького – це не просто будівля, а символ репресій, страждання і боротьби за свободу України. Вона була слідчою в’язницею для політичних в’язнів у різні періоди окупаційних режимів. Тут утримували, катували та знищували тих, хто боровся за незалежність України. Польська влада, радянське НКВС та нацистське гестапо змінювали одне одного, але сутність місця залишалася незмінною – воно було інструментом знищення українських патріотів, інтелігенції, підпільників. Найкривавіші події розгорнулися в червні 1941 року, коли радянські органи НКВС розстріляли тисячі беззахисних в’язнів перед своїм відступом. Під час німецької окупації гестапо використовувало тюрму для переслідування українських націоналістів. Після Другої світової війни радянська влада знову зробила її осередком політичних репресій, де ламали долі людей. Сьогодні це музей-меморіал, що розповідає правду про злочини тоталітарних режимів і нескорений дух тих, хто чинив спротив. Темні холодні коридори, збережені камери та історичні експонати пронизані болем, трагедією і водночас щирою шаною до жертв. Тюрма на Лонцького – це місце пам’яті, нагадування кожному про минуле, яке не можна забути, щоб не повторити в майбутньому».
Соломія Беген (СТ-11): «Екскурсія справила на мене глибоке враження, оскільки у ній порушувалися теми репресій, воєнних злочинів та людської жорстокості. Спочатку нас ознайомили з історією тюрми: побудувала її польська влада, де тримала політичних в’язнів, у тому числі жертв політики пацифікації, а у 1936 році під час Львівського процесу під арештом у тюрмі перебували такі члени ОУН, як Степан Бандера, Катерина Зарицька та Ярослав Стецько. За часи польського панування у тюрмі було винесено 42 смертні вироки. Але 1939 року вона перейшла під владу СРСР. У часи радянської окупації у в’язницю
потрапляли люди, пов’язані з націоналістичним рухом, та ті, хто був проти нової влади. У цей час кількість ув’язнених більше ніж удвічі перевищувала допустиму кількість людей. Найбільше в екскурсії мене вразив момент, коли нам показали кадри з фільму, створеного 1941 року нацистами, що прийшли у Львів. На ньому можна побачити, як німецькі військові виносять з тюрми тіла закатованих радянською владою людей, яких на подвір’ї тюрми могли розпізнавати родичі».
Марія Гук (ФЛ-13): «Польська, радянська та нацистська влади використовували Тюрму на Лонцького для знищення тих, хто не погоджувався з їхнім режимом, хто йшов проти них, хто був просто не такий, як вони. Особливо страшними були події червня 1941року, коли радянська влада, відступаючи під натиском німецьких військ, жорстоко розстріляла понад півтори тисячі в’язнів. Сьогодні в стінах цього колишнього місця катувань та страти діє Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. Це унікальний заклад, який не лише розповідає історію політичних репресій, а й зберігає справжні свідчення тих страшних подій. Відвідувачі можуть побачити автентичні камери, кімнати для допитів, а також дізнатися більше про долі людей, які тут перебували. Особливо вражають архівні матеріали –
документи та фотографії в’язнів. Кожен експонат – це окрема історія страждань, боротьби та надії. Вражає також атмосфера місця: старі двері камер, сліди часу на стінах, вузькі коридори, які просочені відчуттям безвиході, страху та кров’ю наших свідомих громадян. Відвідання музею «Тюрма на Лонцького» – це не просто екскурсія, а глибоке емоційне переживання. Це місце змушує задуматися над історією, цінністю свободи, важливістю нашої держави та збереження пам’яті про жертв кривавих режимів. Це місце болю, пам’яті та нагадування про те, що подібні трагедії не повинні повторитися».
Іван Заворотюк (ФЛ-15): «Це місце відоме своєю трагічною історією та страшними подіями XX століття. Експозиція музею розповідає про те, як цю будівлю використовували різні окупаційні режими, а саме: польський, радянський та німецький. Цей музей зображає ставлення до українського народу, а також показує як нашу ідентичність намагались вбити. Особливо вражає трагедія 1941 року, коли під час відступу радянська влада вчинила масові розстріли ув’язнених. Камери тюрми залишились такими як і десятки років тому: холодні, вузькі, з похмурою атмосферою. Моторошно було стояти в місцях, де колись відбувалися звірства над людьми. А особливо боляче усвідомлювати, що це стосувалося твого народу, який просто прагнув свободи та самовизначення».
Марія Кусько (ЖР-12): «Це не просто музей, а місце живої пам’яті, яке розкриває темні сторінки історії України. Тут переплелися трагічні долі людей, які стали жертвами тоталітарних режимів, і кожен експонат, кожна камера, кожен коридор мовчазно розповідають про біль, страх і боротьбу. Щойно переступаєш поріг, відчувається особлива атмосфера – важка, гнітюча, але дуже правдива. Автентичні камери, сліди часу на стінах, збережені написи в’язнів на дверях змушують задуматися про масштаби репресій, які відбувалися тут у різні періоди ХХ століття. Вражають експонати, що свідчать про жорстокі
допити, нелюдські умови утримання і долі тих, хто вже ніколи не вийшов за ці стіни. Особливо запам’яталися історії реальних людей, які постраждали від польської, радянської та нацистської репресивних машин. Їхні фото, особисті речі, уривки листів викликають справжній емоційний відгук. Мене глибоко вразила експозиція про український визвольний рух і переслідування тих, хто боровся за незалежність. Ще одним важливим аспектом є те, що цей музей не просто зберігає пам’ять про минуле, а й дає змогу задуматися про сучасність. Тюрма на Лонцького нагадує, до чого можуть призвести репресії, тоталітаризм і байдужість суспільства. Це місце є символом не лише скорботи, а й незламності духу тих, хто не скорився. Цей музей важливий не лише як пам’ятка історії, а й як застереження для майбутніх поколінь. Він змушує задуматися про цінність свободи, людської гідності та необхідність зберігати пам’ять про жертв репресій та боротися за правду та справедливість».
Висловлюємо щиру подяку екскурсоводам – пані Христині Забуранній та пані Ользі Партиці, які провели незабутні екскурсії, за змістовні та емоційно наповнені розповіді, які залишили у наших серцях сильні враження та змусили замислитися над тим, через що довелося пройти українцям у боротьбі за свою незалежність, допомогли пізнати минуле, заохотили цінувати теперішнє та з гідністю та відповідальністю творити майбутнє.
