У першу суботу червня традиційно коло головного корпусу Львівської політехніки зустрічаються випускники різних років, які після урочистостей розходяться до своїх колишніх факультетів, нині – інститутів.
Того сонячного дня на подвір’ї головного корпусу можна було побачити групи сивочолих людей, які радісно обнімалися, цілувалися, з гумором пригадували цікавинки зі своїх студентських літ, веселі практики. Дві найбільші групи формувалися із випускників електромеханічного факультету 1986 і 1991 років. Як згодом зізналися – цього року їх було вдвоє менше, ніж п’ять років тому. І на те були різні причини. Серед тих, зокрема, хто не зміг приїхати – Володимир Качан. Генерал-майор нині у гущі подій на сході України, тому із своїми однокурсниками міг бути хіба що подумки.
Чимало колишніх випускників зустрічаються не лише через кожних п’ять років. Так, Володимир Олексюк, голова циклової комісії електротехнічних дисциплін Ново-Волинського електромеханічного коледжу, викладач, у Політехніці буває щороку, бо тут навчаються його випускники. Валерій Сурков, – неформальний керівник оргкомітету зустрічей, читає лекції слухачам ІАПО. А ще займається улюбленою справою – реставрує ретро-автомобілі: разом із колегами «лікує» закордонні машини довоєнного і післявоєнного періоду. У вільний від роботи час «чаклує» і над своїм автомобілем 1958 року випуску. Захоплення додає йому наснаги, хоча фізично дуже втомлює, бо іноді деталі треба не лише відновити, а й ювелірно виготовити власноруч.
Не пориває зв’язків з інститутом і випускник 1991 року доцент кафедри електричних машин і апаратів Михайло Хай. Зустрічам із своїми колегами дуже радий, адже щоразу «враження незабутні, а студентські роки – найкращі. Чим більше часу минає від випуску, тим ми стаємо дружніші, більше розуміємо один одного». Чимало його однокурсників працює за спеціальністю, очолює колективи різних підприємств, працює у бізнесі, має свої приватні фірми. Контактує з ними часто, адже «у нас вчаться, або й закінчили інститут їхні діти чи внуки».
– Час летить дуже швидко, здається, недавно було 25 років після випуску, а вже й 30 є, – говорить Володимир Олексюк. – Ми змінюємося та найважливіше – завжди тримаємося гурту, незважаючи на те, що працюємо і живемо в різних містах. Упродовж багатьох років зустрічаємося із випускниками 1991 року. Це нас зближує, хоч і закінчили навчання у різні роки.
Романові Сидору, заступнику директора з навчальної роботи природничо-гуманітарного коледжу Ужгородського національного університету, не завжди випадає такий шанс, тож було приємно побачити своїх однокурсників, бо це «ніби знову повертаєшся у молоді літа, відразу згадуються і корпус, і навчальні аудиторії». З багатьма спілкується через Фейсбук, електронну пошту. Своїй альма матер бажає, «щоб завжди високо тримала марку, мала добрих студентів». А Володимира Кругляка, колишнього наукового співробітника НДЛ-92, доля закинула у Перемишль, де зараз живе з родиною. Саме він разом із Валерієм Сурковим займався пошуком і запрошенням своїх однолітків на чергову зустріч. Зізнається, що «за 30 років когось навіть побачив уперше». Леся Довгун, нині приватний підприємець, теж не перериває зв’язків з Політехнікою: в Інституті екології, природоохоронної діяльності та туризму ім. В. Чорновола навчається її молодша донька. Тож традиції продовжуються.
Декан факультету прикладних інформаційних технологій та електроінженерії Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя Володимир Яськів вважає, що «чим далі віддаляємося від відправної точки, тим з більшою приємністю згадуємо студентські роки, наших викладачів. Перебування в університеті, хоча й короткочасне, дає наснагу».
Наговорившись досхочу, всі зібралися в актовій залі головного корпусу, де перед ними виступили професори – колишній директор ІЕСК Орест Лозинський, завідувач кафедри електричних машин Василь Ткачук, доцент кафедри електроприводу Лев Костенюк. Ігор Кучабський, підприємець, подякував викладачам, які дали їм путівку в життя. Із сльозами на очах він згадав 20-річчя свого випуску і 50-річчя – батькового. Коли батько прощався із своїми однокурсниками, то в усіх бриніли на очах сльози: вони розуміли, що прощаються назавжди. «Студентська дружба – це на все життя», – підсумував він.
