На сайті Білоцерківського національного аграрного університету 10 квітня 2025 року було оголошено результати Всеукраїнського конкурсу на кращий літературний твір, присвячений Міжнародному дню рідної мови. Цьогоріч серед переможців є політехніки: 2 студентки Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій, 1 студентка Інституту права, психології та інноваційної освіти, 1 студентка Інституту архітектури та дизайну Національного університету «Львівська політехніка».
У жанрі есе 2-ге місце посіла Марта Матвіїв (гр. ФЛ-15) за «Дар слова» та 3-тє місце – Катерина Зайцева (гр. ФЛ-15) за «Думки про солов’їну» (науковий керівник доцент катедри української мови Софія Булик-Верхола), а в жанрі оповідання 2-ге місце здобула Катерина Король (гр. ПС-115) за «(во)Скресати» (науковий керівник доцент катедри української мови Зоряна Куньч) та 3-тє місце – Анастасія Леськів (гр. АР-203) із темою «Марія» (науковий керівник доцент катедри української мови Мирослава Гнатюк).
На адресу конкурсу надійшло 93 конкурсні роботи з різних вищих навчальних закладів України. Метою Конкурсу було «об’єднати єдиною творчою мотиваційною діяльністю студентство, виховувати у молоді шанобливе ставлення до рідної мови та культури українського народу. Проведення конкурсу дозволило реалізувати такі завдання: пошук і просування талановитих юних особистостей, які мають історію до літературної творчості, власне бачення та бажання висловити свою думку на тему; створення соціально-важливого культурного продукту – інтерактивної мотиваційної збірки на тему шанобливого ставлення до рідної мови; сприяння розвитку мовленнєвої культури студентів, підвищення рівня їх грамотності та володіння українською мовою; забезпечення простору для обміну ідеями, думками та творчими доробками між студентами, які мають підвищений інтерес до української мови та літератури; формування позитивного іміджу української мови як мови культури, освіти, науки та спілкування».
27 жовтня 2025 року, в День української писемності та мови, відбудеться зустріч із конкурсантами, урочисте представлення Збірки творів та нагородження переможців. Студентські роботи є прикладом творчого підходу та умілого володіння словом! Оргкомітет був вражений креативністю, старанністю та талантом студентів, які зробили цей конкурс особливим, і побажав усім учасникам подальших успіхів, натхнення та нових звершень!
Пропонуємо два уривки з текстів переможниць в жанрі есе Марти Матвіїв «Дар слова» та Катерини Зайцевої «Думки про солов’їну».
«Як казав Іван Огієнко: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ». Дуже влучні слова задля розуміння того, ким ми є. А тепер наша черга будувати майбутнє Батьківщини та захищати мовну спадщину. Ми народжуємося, живемо та покидаємо світ з українською в серці. Це гомін душі, що лине крізь літа. Немає чарів без слів, проте ми ж їх і створюємо. Це наша доля, яку ми повинні плекати, як власну дитину. Це щедрий дар, який ми отримали для вираження себе. Коштовний скарб, де кожний звук – це небесний дарунок. У мелодіях серенад переливаються ноти спокою, у рядках віршів вбачається писемність слави та думи. Промінь, який накладає відбиток на згадку в минуле.
Не забуваймо нашої рідної, бо не буде нас самих. Памʼятаймо, яку ціну заплатили наші предки для її збереження. Цінуймо все, що ми маємо. Я нескінченно вдячна за можливість написання цього нарису і таким чином всією душею крикнути «СТОП» російській агресії на нашу землю. Берімо приклад із людей, які захищають наші особисті кордони, дякуймо їм за те, що були спроможні домогтися статусу державної для української мови, та глибоко шануймо тих, хто боровся чи бореться за майбутнє України як незалежної держави. Спасибі українцям, котрі возвеличують мистецтво, традиції, наш мовний всесвіт. Низький уклін героям, що дарують можливість жити у відносному спокої, мати можливість виспатися вночі, навчатися та працювати».
(Марта Матвіїв, «Дар слова»)
«Я народилася в місті кораблів, розпеченого повітря та незламного духу. Я виросла серед людей, які знають ціну праці та подвигу. І багатьом з них ми всі зараз завдячуємо своїм життям. Водночас це ті, хто в останню путь проводжають побратимів не тією мовою. Іншою. Тією, що просякнута смертю і брудом, липким, мов засохла кров на змученій землі. Одружуються державною, а сваряться зручною. Їхні діти навчаються українською, а вдома розмовляють іншою. Незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні, їм всім час від часу тривожно від протяжного завивання сирен, а засинати доводиться під гуркіт вибухів над головами.
Сучасний освітній процес вимагає значної мовної гнучкості. Я переходжу з мови на мову десятки разів на день. Українська – англійська – німецька – японська – інша, та-що-не-можна-називати, і так по колу. Уважно читаю дописи про мовне питання, дискутую в дебатному клубі, проте резонансу, якось, ні з ким не відчуваю. З початком повномасштабної війни я вимушено переїхала на захід України, а через два роки вже свідомо вступила до університету в Галичині. Я зустрічала безліч думок, радикальних і не дуже, вбирала інформацію, як губка. Проковтувала кожне зауваження в крамниці, кожен несхвальний погляд, коли на емоціях робила помилки. Бо я маю повагу до своєї країни, усвідомлюю контекст нашого світу і маю промовистий взірець людини, яка зламала власні страхи заради майбутнього, що сяє золотом пшениці під безкраїм небом.
Мова – це жива душа та голос народу, його зв’язок із минулим та вічний гомін предків, це відчуття належности та глибокої шани до людей, які полягли на своїй землі під звуки пострілів та зболені крики рідних. Тисячі змучених, закатованих голодом та зброєю віддали життя за свободу, за гідність, за майбутнє, де народ не знатиме кайданів неволі. Нестримне прагнення до незалежности пронизує всю історію України червоною ниткою, затягуючись смертельною петлею навколо шиї ворога. Патріотизм – це не святкове вбрання, а любов до рідного краю не згасає без пафосу дорогих вишиванок та солодкавих промов. Поважати – означає плекати мову, що творила нашу історію рядок за рядком, яка боролася, виживала та відроджувалася; наповнювати її змістом і передавати, мов вічний вогонь тим, хто прийде після нас.
Початок війни жорстоко зірвав завісу ілюзій та приніс болюче усвідомлення, що жити у власній бульбашці комфорту і безпеки вже не вийде. Реальність пробивається крізь щілини в найміцніших мурах, спираючись у незручний, але неминучий контекст. За рідну мову вбивали і досі вбивають українців: мовознавців, поетів, активістів. Їх ненавидять ті, хто бояться вогню правди. Але якщо ти виріс у зросійщеному місті, тобі й про це обов’язково нагадують. «Ну ж бо, розділи провину з ворогом, зізнайся у власній причетності до свого горя. Хіба твоє мовчання не стало тією ракетою, що зруйнувала твій дім? Хіба не ти сам дозволив цьому статися? Відчуй тягар відповідальности за своє спаскуджене життя і кайся». Війна – це той контекст, що об’єднує свідомих українців і випробовує нашу людяність, оголює сутність кожного, розставляючи все по своїх місцях: хто зраджує, хто бореться, а хто мовчки чекає, куди подує вітер. Толерувати «русскій мір» – це дозволити вкорінитися брехні, спаплюжити пам’ять тих, хто віддав життя за свободу. Це мовчати тоді, коли слово – зброя, а бездіяльність – співучасть.
Перемогти над власною духовною лінню, перебороти соціальні та поведінкові штампи та здолати країну-агресора в собі – це найскладніша, але найважливіша битва кожної людини, що точиться в думках, у словах, у поглядах, у щоденному виборі між страхом змін і свободою бути собою. Тисячі людей, які ніколи не чули рідної мови в дитинстві, не зростали серед її звучання, не писали нею перших слів раптом відчули її поклик у глибинах душі. Вони плуталися, виправлялися, червоніли від сорому, та все ж ішли вперед. Їхня вимова ще далека від ідеалу, у словах трапляються помилки, а замість чітких речень – лише ланцюг невпорядкованих думок. Але справжня цінність – у зусиллях, щирості та терпінні, що дозволяють пройти цей шлях. На превелике щастя, популярність та інтерес до української мови у світі стрімко зростає, хоча й причина цього страшна і трагічна. Важливо донести до кожного серця і кожної душі, що мова – це більше, ніж звуки і правила. Це знак солідарности та підтримки, жест поваги і тепла. Адже в кожному вимовленому слові оживає наша історія, бринить гідність і палає незламний дух.
Мова не терпить байдужости: або живе в серці, або блідне у забутті. Її можна занедбати, можна знехтувати, але тоді зникне не лише звук, а й цілий світ, витканий з історії, боротьби та любови. Вона – як сонце після довгої зими, як джерело серед спраглою землі, як теплі материнські руки. Як тільки приймеш її – вона поведе за собою, навчить бачити глибше, а відчувати тонше. У душі відгукуються слова Дмитра Білоуса:
Якщо з українською мовою
В тебе, друже, не все гаразд,
Не вважай її примусовою,
Полюби, як весною ряст».
(Катерина Зайцева, «Думки про солов’їну»)
