Громадська організація «Інноваційні обрії України» під егідою Державної наукової організації «Інститут модернізації змісту освіти» провадили Всеукраїнський конкурс «Мій Шевченко». Участь у конкурсі взяли студенти Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Національного університету «Львівська політехніка»: Софія Тишківська (ФЛ-15), Христина Заблоцька (ФЛ-11), Тетяна Лесів (ФЛ-11). Керівник студентських робіт – доцент катедри української мови Оксана Микитюк.
Мета конкурсу – популяризація творчої спадщини Т. Шевченка, актуалізація його творчости у закладання духовних основ української нації, утвердження морально-етичних заповідей митця як важливого засобу консолідації суспільства, збереження інтелектуального потенціалу України, підтримка талановитої молоді.
Зі студентських есеїв, які були надіслані на Всеукраїнський конкурс «Мій Шевченко».
Софія Тишківська:
«Головна роль Шевченка в закладанні духовних основ української нації полягає в ідеї його творів. Він відображував прагнення українців до самовизначення, а вони наповнювалися почуттям національної свідомости.
Його поезії запалювали серця вогниками патріотизму, гуманістичних ідеалів, які сприяли формуванню національної ідентичності українців. Митець закликав до боротьби за права й свободи, рівноправ’я й гідности, яка допомогла народу усвідомити їхнє місце у світі.
Людина… Вільна й неповторна. Щаслива, що живу в період незалежности. Душа іскриться величними словами подяки за ті скарби, які передав Тарас Шевченко у майбутнє. Коли був кріпаком, його мудрість літала в блакитному небі, а в засланні – оберігала й зміцнювала. І незважаючи на це, він продовжував робити вагомий внесок у розвиток української літератури. «Катерина», «Причинна», «Кавказ» та інші твори, створені Шевченком, стали не лише шедеврами, а й символами національного відродження.
Слово… Плекаймо його, бо воно наповнило нас любов’ю до рідної Батьківщини. Цінуймо культурну спадщину, передану Тарасом Шевченком, адже свідомий українець – це той, який наповнений свободою, а свобода – це Україна».
Тетяна Лесів:
«Чому Тарас Шевченко такий відомий в усьому світі?» – таке запитання я поставила своїй шкільній вчительці, на одному з перших уроків української літератури. Її відповідь досі залишилася в моїй памʼяти: «Бо він – не проста особистість. Шевченко – велетень українського слова. Він митець. Він живописець. Він скульптор. Він мислитель. Він герой і символ України. Такі люди заслуговують на світове визнання».
Ця відповідь неабияк влучна, адже багато людей, навіть серед українців, помилково вважають, що Тарас Григорович є людиною однієї справи – письменництва. Але з відповіді вчительки, та й із самої його творчости ми розуміємо, що це абсолютно неправильно.
За життя Тараса цінували більше, як художника, ніж як поета. Шевченко створив понад 1400 картин, проте до наших днів дійшло лиш приблизно 800 робіт. Кобзар плекав любов до малювання автопортретів, їх у його альбомі є понад 30 штук. Якось його приятель Броніслав Залеський розповів, що поет малював свій портрет, дивлячись у відро з водою, оскільки це було єдине «дзеркало» під час експедиції в пустелі.
Шевченка бажання малювати появилося значно раніше, ніж бажання писати. Найраніший його малюнок, відомий під назвою «Погруддя жінки», датований 1830 роком, а отже Тарасові тоді було лише 16 років. З цієї юнацької роботи і розпочалася творчість видатного художника».
Христина Заблоцька:
«У «Заповіті» Шевченко в наказовому способі спонукає нас до боротьби за волю, за незалежність і правду: «...вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.» З цим гаслом ми свого часу вийшли на Майдан, і з ним відстоюємо нашу свободу сьогодні. Я переконана, що Тарас Григорович Шевченко є вічним нагадуванням про те, що національна свобода є невід’ємною частиною нашого існування.
Такі ж заклики бачимо й у поемі «Кавказ»: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» До слова, після деокупації Балаклії наші воїни виявили плакат із тими самими, такими незручними для держави-агресора, словами. Символічним є те, що жодні імперські триколори не змусять вічного Шевченка мовчати. Бо він, як і обіцяв нам: «…Я на сторожі коло їх Поставлю слово».
Протягом нашої історії ми не раз переконувалися, що слово Кобзаря здатне зробити українців сильнішими духом, об’єднати і підняти на боротьбу.
Та, мабуть, найбільше мене вразила його відданість Україні, яку він описав у таких рядках: «Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!» Чи є сильніші слова, щоб описати свою любов до рідного краю? Мимоволі ставиш собі питання: а якою є моя любов до України? Яка моя роль в житті моєї держави?
Хочу підсумувати словами, які стали символом віри в неминучу перемогу: «... І оживе добра слава, Слава України».
