Студентка кафедри журналістики та засобів масової комунікації Львівської політехніки Ангеліна Романюк та її родина надали прихисток у своїй оселі в Білій Церкві чотирьом сім’ям, які були змушені покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Рідні Ангеліни не лише надають тимчасовим переселенцям дах над головою, а й влаштовують для них свята, стараються допомогти розвіятися, провадять екскурсії містом…
– Ангеліно, як ви прийшли до рішення, що готові прийняти в себе абсолютно незнайомих людей?
– Уже на початку війни ми зрозуміли, що готові до будь-якого розвитку подій. Наше місто було в небезпеці, тож готувалися, що й ми можемо стати переселенцями. Але нашій домівці пощастило вціліти. Після обстрілів на півночі України, коли звідти почали втікати люди, ми якось випадково познайомилися з такими з Чернігова. Це були дві родини – одинадцятеро людей і кілька домашніх улюбленців: котики та собачки. Ми без вагань прийняли їх у себе. Адже в цій війні всі українці – одна велика родина. Ми відчували та проживали той біль спільно з ними. Вони приїхали до нас зі сльозами на очах, але ми з рідними намагалися робити все, щоб на їхніх обличчях з’являлися усмішки. Нам це вдавалося!
– Як ви провадили час разом?
– Між повітряними тривогами ходили спільно до парку, гуляли набережною, вечорами разом куховарили та співали українські пісні. У цей важкий час довелося бодай скромно відзначити, щоб піднести настрій, уродини одного з чоловіків. Ми вирішили приготувати святкову вечерю та влаштувати затишну сімейну атмосферу. Звичайно, про війну ніхто з нас не забував. Але намагалися жити так, щоб були сили боротися з ворогом.
– Чи відчували ви певні незручності?
– Жодних незручностей ми не відчули. Відразу стали однією родиною. Відчуття, ніби жили разом усе життя.
– Як ви ставитеся до людей, які в такий час підвищують ціни на житло в декілька разів?
– Я не вважаю, що це люди. Мені важко зрозуміти їхню позицію.
– Як родини, що жили у вас, відреагували на пропозицію журналістів зняти репортаж про їхній прихисток у вашому домі?
– Вони, на відміну від нас, не мали такого досвіду. Тому їм було важко, та все ж одразу виявили бажання. Хотіли, щоб кожен знав правду про події, які відбуваються в Україні, а ті люди, що теж були змушені покинути домівки, розуміли, що вони не самі.
– Що треба робити тим, хто перебуває у відносній безпеці, щоб наблизити перемогу України?
– Потрібно діяти, допомагати, об’єднуватися, не бути байдужими. Якщо маєте змогу – плетіть сітки, приймайте переселенців, волонтерте, працюйте, щоб підносити економіку країни. Діліться добром – це єдиний шлях до нашої спільної перемоги!
