Цього семестру чимало політехніків здобули академічну стипендію Президента України. Серед них і Мар’яна Погорілець, яка навчається на четвертому курсі Інституту права, психології та інноваційної освіти. Про студентське життя, лайфхаки в навчанні та кар’єрні плани дівчини – у нашому інтерв’ю.
– Чому під час вступу ви віддали перевагу Львівській політехніці?
– Усе почалося ще у 2018 році, коли я опинилася серед тих, хто першим складав ЗНО після другого курсу коледжу (доти коледжі були легким способом оминути ЗНО, але здобути освіту, ще й за простішими правилами вступити до університету). Вже тоді, зрозумівши, що вступного іспиту мені не уникнути (з української мови точно), я стала готуватися. Склала тоді на неймовірний для мене 191 бал. І вирішила, що, маючи в запасі ще два роки перед університетом, можу складати щороку нове ЗНО й без зайвого поспіху готуватися лише до одного предмету за рік. А після практики на четвертому курсі й чотирьох місяців мук на роботі, яка мені зовсім не подобалась, я вирішила щось змінювати. Саме тоді, орієнтовно з початком COVID-19, я замислилася над питанням: до якого університету і на яку спеціальність вступити. Усі наполегливо рекомендували продовжувати навчання в Аграрному університеті за своєю спеціальністю, але я себе там не бачила – ні в Аграрному університеті, ні в землевпорядкуванні.
Вибрала кілька престижних університетів, включно з Львівською політехнікою. Дискутувала з викладачами коледжу, які були впевнені, що я не вступлю, що це дуже тяжко, і взагалі, навіщо мені це потрібно… Подавалась я у три університети, адже мріяла вивчати юридичну науку. Політехніку визначила другою пріоритетністю, але бюджетна форма навчання для мене була принциповою, тому зупинилася на Національному університеті «Львівська політехніка». Пам’ятаю, коли вступала, тільки починалися проблеми з коронавірусом, тож багато сильних абітурієнтів обирали навчальний заклад ближче додому й не подавалися до київських університетів чи в інші міста через дистанційне навчання та інші зрозумілі моменти. Тому не забуду свого захвату і навіть недовіри, коли мені зателефонували і сказали подавати документи на бюджетну форму навчання.
– Чому обрали право? Що стало поштовхом до вступу на цю спеціальність?
– Я вагалася, вибираючи здебільшого між трьома спеціальностями. Найцікавіше, що всі вони в одному інституті – ІППО: психологія, журналістика і право. Першою відсіяла психологію, бо я дуже емпатична й емоційна людина, тому, боюся, брала б проблеми людей надто близько до серця, через що нічого доброго не зробила б ані собі, ані їм. Між журналістикою і правом вибрала друге – через більший вибір напрямів роботи. Не сподобалось у суді? Запрошуємо до прокуратури. Не твоє? Тоді адвокатура має підійти. Нотаріус, слідчий, дипломат, юрисконсульт, виконавець, викладач – список можна продовжувати і продовжувати, щось точно сподобається. А ще в коледжі я мала добру викладачку права й обожнювала розв’язувати юридичні завдання, докопуватися до суті й доводити свою думку, підкріплену не лише словами, а й нормативно-правовими актами.
– Чи були певні очікування щодо навчання в університеті? Що сподобалось, а що – ні?
– Були перестороги, дехто з моїх знайомих переконував, що у Львівській політехніці вчитися дуже «дорого», а на саму згадку про бюджет просто посміхались і багатозначно казали: «Побачиш». Так от, я не побачила! Жодного разу не стикалась із ситуацією, в якій викладачі вимагали б від мене грошей чи чогось подібного. Я закривала всі предмети, всі курсові роботи, контрольні, іспити, заліки і далі за списком своїми силами. Над чимось треба було більше попрацювати, щось переробити, але викладачі йшли назустріч, тому як таких проблем з навчанням у мене не виникало.
Серед того, що сподобалося, точно ті викладачі, що горіли своїм предметом, проводили їх цікаво, акцентували на важливих деталях, вимагали від нас не просто заучування матеріалу, а вміння знайти його та правильно трактувати. Також я була дуже рада (особливо на четвертому курсі, коли ми стали навчатися в аудиторному форматі), що корпуси розташовані в самому центрі, на Князя Романа та Театральній.
З недоліків можу лише відзначити складну комунікацію з бухгалтерією. Щоб отримати довідку про доходи, треба їхати на вулицю С. Бандери, записатися й аж наступного дня забрати довідку, що для мене є великою тратою часу. Було б набагато зручніше отримати довідку на корпоративну пошту.
– Як швидко ви адаптувалися до студентського життя? Які були найяскравіші моменти?
– Адаптувалась я остаточно аж на четвертому курсі, адже тільки тоді ми вийшли на аудиторне навчання. Онлайн-навчання було просто імітацією студентського життя. Я була у своїй бульбашці, попри постійне спілкування в соціальних мережах з одногрупниками, ніколи не відчувала цього «вайбу» студентського життя й не розуміла, навколо чого ведуть ці розмови і чому я маю це так любити. Оскільки я зі Львова, всіх переваг чи недоліків гуртожитків теж на собі не відчула. І, попри те, що я не належала до охочих їздити в університет на пари, адже вдома чай з печивом доступні в будь-який момент, з початком повноцінного очного навчання моя думка змінилася, притому кардинально. Мені подобається формат практичних, лекцій, живе спілкування з викладачами та студентами, кілька разів ми навіть грали в настільні ігри на перервах. Найяскравіший момент виділити тяжко, але щирі емоції в мене викликали вступ на бюджет і здобуття стипендії Президента України.
– Чи багато зусиль доклали, щоб здобути стипендію? Чи є у вас лайфхаки для навчання, якими ви можете поділитися з майбутніми політехніками?
– Якщо говорити про стандартну чи підвищену стипендію, то здобути її для мене не було чимось надзвичайним – я вчилась, і її здобуття просто було похідним. Позиції в рейтингу мала різні: одного разу я була першою, але також була і 22-ю.
Щодо лайфхаків, то універсальних методів немає, мені не відомі якісь безвідмовні методики запам’ятовування інформації або того, як написати курсову за одну ніч чи знати відповіді на всі тести. Можу порадити лише старанно вчитись і не боятися комунікувати з викладачами, адже майже завжди вони були готові мені допомогти, підказати чи спрямувати. А також наполегливо раджу прожити це студентське життя, не ганятися за роботою та грошима, адже працювати ви будете ще довго, а вчитися лише 4–5,5 року, і воно того варте. Я маю з чим порівняти: коли знайшла роботу на третьому курсі, університетська атмосфера не зникла, але вона сприймалася зовсім по-іншому, здавалася не такою яскравою і повною. Адже, встаючи о шостій ранку, біжучи на роботу, потім на пари, відтак іноді знову на роботу, відчувала більше дискомфорту, ніж хотілося б.
– Що для вас означає здобути стипендію Президента України?
– Я хочу бути щирою: ніколи не ставила собі за мету отримувати стипендію Президента України. Я про неї знала, чула, але до ладу не розуміла, що й у якій послідовності робити. Вперше мене подали ще на початку другого курсу, але з однією публікацією я не мала шансів. Наступного разу я її все-таки здобула: публікацій вже було більше, одна з них англійською мовою, та й сертифікат проходження курсів у Cambridge мабуть відіграв певну роль. Стипендія Президента України – це не про гроші, а про титул. Цього семестру її здобули лише 335 студентів у всій Україні.
– Яким бачите свій професійний шлях після закінчення університету?
– Поки що так склались обставини, що я працюю англомовною вчителькою початкових класів у приватній школі. Робота складна, але цікава. Попри це, чекаю на диплом бакалавра, адже, згідно із законодавством, лише з ним я можу офіційно влаштуватися на роботу за спеціальністю.
Хочу пробувати. Не знаю, на якому виді юридичної діяльності я зупинюся. Впевнена, що, найімовірніше, це не буде нотаріат, бо він занадто для мене скучний. Колись мріяла про суддівство, але аж до 2023 року Вища рада правосуддя не працювала, тому в судах творився хаос і суддів не могли як призначити, так і звільнити. Тепер процес наче налагодився, та до адвокатури мене тягне більше, бо вона пропонує не лише розв’язання юридичних проблем, а й своєрідну незалежність у виборі клієнтів, часу роботи й більшу гнучкість. Також цікавлюсь ІТ-правом, адже ця галузь розвивається доволі стрімко і пропонує добру заробітну плату за порівняно невеликий обсяг роботи й обов’язків.
