Історія – найкращий учитель. Такої думки дотримується третьокурсниця Інституту сталого розвитку ім. В. Чорновола Мирослава Скрипник, яка взяла участь у конкурсі «Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ятка».
– Як виникла ідея взяти участь у конкурсі?
– Цьому спонукало дистанційне навчання. Я чітко усвідомила, як події, що відбуваються останнім часом у світі, вплинули на наше життя та на туризм, зокрема. Раніше я вже робила презентацію, де представляла своє рідне село Гошів, що на Івано-Франківщині, відоме своїм монастирем. Згодом дізналася про конкурс «Зруйнована пам’ятка – втрачена пам’ятка» й одразу зацікавилася такою можливістю. Без вагань представила об’єкт, який не лише цікавий, але й доля якого для мене не байдужа. Всі знають про Гошівський монастир, але про знищену пам’ятку – лише одиниці. Декілька років тому у монастирі проводили розкопки і було знайшли фундамент ротондальної церкви, що є важливим історичним об’єктом, пам’ять про який, на жаль, давно втрачена. Саме тому на конкурсі я представила есе «Маніфест надії» а також плакат, на якому зобразила минуле, теперішнє і майбутнє цієї релігійної пам’ятки. Це доволі важлива тема для роздумів, адже потрібно вміти берегти історичні цінності як важливу частинку нас та нашої самобутності.
– Настільки тема важлива для вас? Які внутрішньо моральні орієнтири вона порушує?
– Для мене це надважливо, оскільки у житті я – активістка і завжди стараюся не триматися осторонь тих чи інших важливих подій. А розуміння того, що визначні пам’ятки – дорогоцінний скарб української землі, змусило мене задуматися про це ще більше. До наших днів збереглося багато унікальних архітектурних витворів мистецтва. Цей досвід минулого – безцінне досягнення наших предків. І забувати або нехтувати їх – означає визнавати себе людьми, які не знають, навіщо вони прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.
– Гошівський монастир. Що для вас означає це місце? Чи є у вас якийсь особливий зв’язок із ним?
– Для мене це справді особливе місце: там завжди добре. З ним пов’язано багато теплих спогадів та чудових моментів. Я народилася і живу в селі Гошів і ще змалечку разом із батьками приходила у неділю до монастиря на Літургію. А згодом почала співати тут у церковному хорі та стала членом спільноти «Марійська дружина» при монастирі. Також стала ще й дитячою аніматоркою на християнських таборах «Веселі канікули з Богом» та волонтеркою різноманітних заходів. Тому саме там я завжди мала змогу проявитись і реалізувати себе. Це місце, де завжди підтримують мої ініціативи і багато ідей ми реалізуємо досі.
– Що на конкурсі представили ви?
– Я представила дві роботи: плакат та есе. Вони стосуються Гошівського монастиря. Початкове його розташування – у підніжжі Ясної гори, в урочищі Чорний ділок. Перша згадка про це датована 1509 р.
– Як вам писалося есе?
– Я розпочала зі збору інформації: книги, інтернет-джерела, спілкувалася з ігуменом
Гошівського монастиря та отцями, які радо надали мені всю інформацію про розкопки.
Я старалася вкласти в текст не просто свої думки, а душу. Есе – це не просто клаптик паперу, так як фундамент – не просто каміння. Мені хотілося донести головну, дуже важливу істину для всіх, а саме: «Без минулого немає майбутнього». Тому так важливо – усвідомлювати значення дрібних камінців, з яких складається наша велична історія, замислюватися про цінність історичних моментів.
– Які ж результати конкурсу?
– На конкурсі було представлено 14 есе та 18 плакатів. На жаль, я не виборола призового місця. Але як учасниця отримала подяку та подарунок – книгу, але для мене головне – участь, а не перемога. Я неодноразово брала участь у різноманітних конкурсах і завжди роблю це задля мети, а не задля призів, і цей конкурс для мене – певний важливий вклад. Ми власноруч пишемо свою історію, майбутнє нас манить, теперішнє дає розуміння плинності часу і тільки минуле дає надію.
