Студентка четвертого курсу ІХХТ Наталя Савчин бігає з тренувань на пари і знову на тренування: зранку й увечері вона набуває майстерності як гандболістка, а поза тим вивчає все, що стосується харчових добавок та косметичних засобів. Грає за університетську команду (тренер – Валентин Літовцев) і львівську жіночу команду суперліги «Галичанка», входить до складу молодіжної збірної України, є кандидатом у національну збірну, при цьому пропущений навчальний матеріал надолужує сама й іспити складає на високі бали.
– Наталю, як гандбол увійшов чи, може, увірвався у Ваше життя, став хобі, якому Ви віддаєте стільки часу й уваги?
– Тато привів мене за руку на секцію гандболу ще в третьому класі. Тоді я паралельно займалась танцями, співала в хорі та плела бісером. Хороша команда, веселий тренер, турніри по всій Україні, численні медалі і грамоти невдовзі витіснили всі додаткові заняття – і я сконцентрувала всю увагу на гандболі. Тільки про навчання не забувала. А тепер гандбол для мене не просто хобі, а повноцінна робота.
– А чому тато вибрав саме гандбол, то були якісь його власні вподобання?
– Я родом з невеликого міста Городенка Івано-Франківської області, і в місцевій ДЮСШ нема великого вибору секцій. Та й мої батьки були в молодості гандболістами, тож я пішла їхніми слідами.
– Солодкий смак перемог і гіркота поразок. Чого було більше і як сприймали?
– Разом з командою Городенки ми посідали призові місця на всіх турнірах, найчастіше – перші. На одному з них мене й помітив тренер Василь Козар і запросив до ЛДУФК – з командою училища ми майже кожного року ставали чемпіонами України. А вже з «Галичанкою» спершу були п’ятими, потім двічі другими, цьогоріч посіли почесне перше місце. Та найщасливіші перемоги і болісні поразки були на європейському рівні. На жаль, не вдалось жодного разу пройти кваліфікацію на молодіжні чемпіонати світу та Європи. Але ми виграли студентський чемпіонат Європи, хоча були аутсайдерами. В європейському Challenge Cup два роки поспіль доходили до півфіналу і поступались. Незважаючи на невдачі, завжди потрібно рухатись далі, адже попереду ще багато перемог.
– Розкажіть докладніше про Універсіаду в Кореї: які були сподівання, які причини поразок і лише сьомого місця в турнірній таблиці, що запам’яталось – люди, якісь об’єкти (архітектурні, спортивні), організація?
– Корея стала 15-тою країною, в якій я побувала. Дуже вразила висока організація змагань, неймовірне студмістечко, яке заселила величезна кількість студентів. Здавалось, що на кожного учасника є по два волонтера-корейця, які були дуже привітними і завжди старались допомогти. Нам проводили екскурсії місцевим парком та парком рептилій. Також наша команда піднялась на гору заввишки 2 км, де знаходився храм. Трохи заважали насолодитись навколишньою красою погодні умови – сильний вітер і дощ. Ми важко адаптовувались до корейського часу, тому вночі спали по 3 – 4 години. Перша гра в нас була з командою-господарем Кореєю, яка зібрала багато досвідчених дівчат, що грають за кордоном. Можливо, ця перша поразка й зламала наш дух, бо ми не очікували такого високого рівня підготовки суперника. Крім цього, в нас тільки закінчився сезон української суперліги – нас зібрали за два тижні перед Універсіадою, ми не встигли награти нові зв’язки і комбінації. В той час інші команди мали чимало спільних турнірів. Причин поразок можна назвати ще багато, але ми розуміємо, що самі винні у лише сьомому місці (команд було 12).
– Що у гандболі є для Вас найбільш захоплюючим?
– Задоволення від гарно забитого гола чи вдало зіграної комбінації, а також неймовірна підтримка львівських фанатів, які приходять на всі наші домашні ігри. Ще подобається відчуття ейфорії від перемоги після фінального свистка судді, особливо, якщо це чемпіонат Європи чи світу.
– «О це відчуття, коли болить кожен м’яз; коли підйом по сходах – як сходження на Еверест; коли не сідаєш, а падаєш на ліжко. В такі моменти розумієш, що вдосконалюєшся лише завдяки важкій праці, і біль – це тільки маленька дрібниця» – пишете в соцмережах. Як таки вдається подолати почуття втоми?
– У мене майже нема вільного часу, тому часто виникає бажання кинути гандбол або навчання, щоб жити стало легше. Але одночасно розумію, що легше – це не означає краще і, відмовляючись від чогось, я руйную свої плани і мрії. Тому коли стає важко, особливо після болісних поразок чи безсонних ночей над курсовою, потрібно просто перетерпіти. В такі моменти мене завжди підтримують батьки, тренери, партнери по команді. Мотивуючі книги і фільми, розслабляюча музика і шоколад теж допомагають.
– Щоб стати успішним у спорті, зокрема, у гандболі, потрібно…
– Потрібно працювати над собою, ставити ціль і в жодному разі не відмовлятись від неї. Але самому, без допомоги батьків і тренерів, важко досягнути успіху. Тому я дякую Богу за те, що мене оточують такі хороші люди. Без них хтозна, де і як я б жила. Бо, незважаючи на всі чудові країни і міста, в яких я побувала, Україну і рідний Львів ні на що не проміняю.
