Другокурсниця кафедри журналістики та засобів масової комунікації ІППО Львівської політехніки Катерина Мамаєнко належить до тих студентів, які, обираючи заклад вищої освіти, орієнтувалися на кардинальні зміни у своєму житті. Дівчина мріяла формуватися в україномовному середовищі, тож із Кропивницького вирішила переїхати до Львова.
– Думаючи про здобуття вищої освіти, була впевнена, що хочу навчатися в університеті у Львові. Зі своїм танцювальним колективом неодноразово бувала тут, і мені завжди дуже шкода було їхати звідси. Я хотіла здобути творчу професію з можливістю поглиблювати комунікацію з людьми. У школі я брала участь у відеозйомках, писала сценарії, була ведучою різноманітних заходів. Також люблю фотографувати – вчуся цього через різні інтернет-ресурси, – розповідає Катерина Мамаєнко.
Від початку повномасштабної війни студентка активно стала цікавитися військовою журналістикою, відстежувати їхню методику роботи, вивчати особливості висвітлення матеріалів. Вона переконана, що журналіст має бути різнобічно розвинений, тому прагне випробувати себе в різних журналістських напрямах.
– За час навчання у Львівській політехніці неодноразово переконувалася, наскільки мені подобаються люди у Львові – дуже приємні. Звикла тут, ніби це моє рідне місто, навіть мінлива і дощова погода подобається. Єдине, до чого ніяк не звикну, – горбиста місцевість, – каже дівчина.
Катерина Мамаєнко змалечку професійно займається народними, класичними і модерними танцями.
– Мої батьки колись разом танцювали, тож я танцювала в тому самому колективі. Багато років п’ять разів на тиждень ходила на репетиції. Вступивши до Львівської політехніки, я пробувала також розвиватися у своєму захопленні в нашому Народному домі «Просвіта». Та, на жаль, через те, що студенти більше зайняті, репетиції не відбувалися регулярно. Тож стараюся освоїти різні напрями самостійно. Для мене танець – моральний відпочинок і можливість перевантажити свої думки, – пояснила Катерина.
У студентки особливе ставлення до Львівської політехніки. Каже, що тут не лише формується в обраній професії, а й вчиться комунікувати з людьми на різних рівнях.
– Для мене Політехніка – це насамперед люди. Я мешкаю в гуртожитку, а це – ціла історія. Мені спершу не дуже подобалося жити разом із кимось, та згодом звикла і навіть знайшла друзів. Потрібно було адаптуватися. Ми з танцювальним колективом часто їздили на виступи до різних міст, країн, у табори, тож не раз бувала поза домом. З 10-го класу навчилася детально сплановувати свій день, розписувати, що маю зробити. Зараз продовжую цю практику. Тому особливої адаптації до навчання в університеті в мене не було. Єдине – мусила переналаштувати себе після комфортних домашніх умов до необхідності ділити свій простір зі сусідами. Насправді ще досі цього вчуся. Та це чудова можливість краще зрозуміти себе і навчитися розуміти інших.
