З початком повномасштабного вторгнення росії мільйони українців стали волонтерами. Кожен робив і продовжує робити свій хоч і невеликий, але вагомий внесок у перемогу нашої держави. Осторонь не залишаються і студенти Львівської політехніки. А історії волонтерства – це насамперед історії людей. Тож далі – про волонтерську діяльність одного з наших студентів, Юрія Жбадинського.
– Розкажіть, де ви волонтерите і в чому полягає ваша робота?
– Від початку війни я став нічним координатором у Сихівській адміністрації. Це в час комендантської години, коли ніщо не працює, тому від початку доводилося дбати про харчування волонтерів, про транспорт, який довозить біженців до місця поселення та про медиків (у разі екстреного випадку). Перед кожною зміною треба уточнювати кількість вільних місць, повідомляти про це координаторам вокзалу, супроводжувати приїжджих до місць поселення. Також моє завдання – розподіляти роботу між усіма волонтерами: хто сканує документи, хто реєструє людей, хто допомагає біженцям заповнювати анкети, хто відповідальний за їхнє харчування тощо. Коли були напливи приїжджих вночі, я телефонував у диспетчерську, домовлявся з водієм про перевезення людей з вокзалу і постійно був на зв’язку з медиками.
– Як відбувається поселення людей? Звідки вони здебільшого приїжджають? Яким чином розподіляють, куди кого поселити й на скільки часу?
– Поселення людей – дуже делікатна тема. Насправді не можу дати точної відповіді, звідки здебільшого приїжджають до нас люди, бо однієї ночі ми приймали потяги суто зі східних областей, другої – з Києва, також у нас були приїжджі з Одеси. Після того як люди приїжджають в адміністрацію, поліція перевіряє їхні документи. Далі вони заповнюють коротку анкету і відскановують свої документи. Працівник адміністрації фотографує ці документи і надсилає працівникам СБУ. Дивимося, де є вільні місця (окремо селять людей з домашніми улюбленцями, окремо – лише жінок так дітей, окремо – з чоловіками) та вписуємо в анкету місце поселення, даємо корінець з вказаною адресою людям. На цьому завершується процес реєстрації. На місці поселення людей зустрічають тамтешні волонтери. Здебільшого поселяємо у школах, спорткомплексах. Жити в таких місцях можна, допоки завгодно, проте люди не затримуються надовго, бо прямують за кордон.
– Ви багато часу приділяєте людям, яким довелось покинути свої домівки. Можливо, хтось із них поділився своєю історією.
– Це дуже важко, оскільки я як координатор спілкуюся з приїжджими і слухаю їхні історії, після яких по тілу бігають мурашки і на очах виступають сльози. Запам’яталась жінка Карина. Вона разом із дітьми втікала з Харкова. Коли вони вийшли з укриття і їхали на вокзал, якийсь будинок від ракетного удару почав обвалюватися, декілька цеглин потрапили на жінку, розбивши їй лице. В останній момент сідали в евакуаційний потяг і всі свої речі змушені були залишити на пероні. Син Карини, Даниїл, був у домашніх капцях. Вона з дітьми добиралася до Львова понад 20 годин, у повній темряві, без мобільного зв’язку, без жодного звуку. Прибувши, Карина сконтактувала зі мною, бо я в себе вдома приймав біженців. Жінка з дітьми довго не могли прийняти той факт, що вони вже в безпеці, тому вночі не спали. Під час повітряної тривоги дуже швидко збиралися і вибігали до найближчого укриття. Вони були замкнені в собі і не приймали моєї допомоги. Єдине, що попросили, щоб я домовився про транспорт до кордону з Польщею – вирішили їхати за кордон, адже не почувалися у Львові безпечно. Зараз Карина з дітьми в Німеччині. Вона влаштувалася там на роботу в одну зі шкіл, де навчаються її діти, Даниїл і Маргарита. Я час до часу контактую з ними. Кажуть, що й далі не можуть спокійно спати та їсти…
– Які маєте враження від волонтерської роботи? Чи плануєте продовжувати її?
– Мені подобається волонтерити. Звичайно, я робитиму це далі. Приємно відчувати, що те, що ти робиш, корисне й потрібне. Це також нові знайомства з однодумцями, допомога людям і загалом хороший досвід. У наш час волонтери потрібні, як ніколи раніше.
