Аполлінарій Островський до повномасштабної війни працював інженером кафедри геодезії Львівської політехніки. А 24 лютого 2022 року вирішив захищати рідну землю. Тепер він – старший лейтенант Збройних сил України, командир інженерного взводу.
Львів’янин, онук відомого політехніка, науковця й геодезиста Аполлінарія Островського. Свого часу вирішив здобути освіту в Київському національному університеті будівництва і архітектури, де опанував спеціальність «міське будівництво і господарство». Також там завершив аспірантуру.
– Під час навчання я вирішив вступити на військову кафедру. У моєму університеті її не було. Я знайшов, що на ній можна навчатися в Національному авіаційному університеті. Очевидно, тоді однією з причин такого рішення була можливість таким чином відкосити від армії. Тоді більшість моїх ровесників тим керувалися. І я не був винятком, – згадує співрозмовник.
Аполлінарій зізнається, що до 24 лютого і близько не планував пов’язати своє життя з армією. Хоча тема дисертації (про методичні основи застосування цифрової моделі рельєфу для вертикального планування) певною мірою пов’язана з його теперішньою роботою у війську. Підготував це дослідження, проте не захистив: виникли сумніви, чи наука – це його дорога. Повернувся до Львова, пішов працювати до Львівської політехніки, в Інститут геодезії. П’ять років був інженером кафедри, яку за життя очолював його дідусь.
– Але настало 24 лютого, і я подумав: по-перше, маю завершену військову кафедру. По-друге, трохи спортом займався, після Києва кинув курити, а за пів року до війни пробіг марафон – 42 кілометри. Кілька разів брав участь у велозмаганнях. То що не стягну ту армію? І хто, якщо не я? Отак пішов…
– Що було далі?
– А далі треба було об’єднатися з іншим колективом і з цивільного стати військовим та старатися приносити армії максимальну вигоду. Інакше ніяк. Так уже півтора року я служу. Перший військовий вишкіл мав у Старичах, а потім поїхав на Схід. Тепер служу у Слов’янську. Це прифронтове місто, за 27 кілометрів від лінії фронту. Бувають моменти, що починає набридати, хочеться додому. А от приїхав у відпустку – і за кілька днів уже тягне назад. Не можу тут довго бути.
– Чи освіта, яку ви свого часу здобули, знадобилася вам на війні?
– Так. Освіта допомагає. На війні потрібні люди з вищою освітою, які можуть сісти за комп’ютер, набрати потрібний документ, надати координати, вести документацію, якої дуже багато. Мені навіть місцями креслярська програма знадобилася. Також доводиться організовувати людей, виконувати замовлення, продумувати логістику, певні тактичні моменти, приймати рішення.
– Зважаючи на ваш досвід, як треба бути готовим до війни?
– Найперше – вміти переборювати свій страх. Важливо бути в добрій фізичній формі. Без цього довго не витримаєш. Також для військового значущий чинник – здоровий спосіб життя, адже зловживання алкоголем чи іншими речами не дає вчасно зорієнтуватися, прийняти рішення, діяти.
– Скільки часу, на вашу думку, мала б тривати підготовка до війни?
– Орієнтовно три місяці, але це залежить від того, до якої саме роботи. Коли йдеться про саперів – там мінімальна підготовка півтора місяця і є певні вимоги: відсутність тремору рук, добрий зір тощо. І знову ж таки у військового все зводиться до психологічної готовності, щоб у нього не виникало панічних атак у процесі акліматизації до цілком нових умов. Треба розуміти, що це справжня війна. Часто особа, яка потрапляє в ці умови, схожа на того, кого кинули у воду: тут або випливеш, або втонеш.
– Як наших воїнів сприймають місцеві мешканці?
– Загалом добре. Принаймні я наразі не стикався з ворожим ставленням з їхнього боку.
– Що потрібно нам усім робити тут, щоб якомога швидше перемогти ворога?
– Розвивати виробництво того, що потрібно фронту, зокрема дронів. Треба розуміти, що наука у воєнних умовах важлива. А хлопці, чоловіки мають бути готові з цивільних стати військовими й усвідомлювати, що все, що вони роблять у тилу, всі набуті знання, навички там їм знадобляться. Якщо говорити про мій фах, то наголошу, що геодезичні знання важливі на війні й можуть дати багато користі.
– Чого вас навчила війна?
– Комунікувати, домовлятися, спілкуватися, цінувати й далі боротися. Через війну я побачив усю Україну, побував там, де раніше не був і не знати, чи був би колись – у Донецькій, Харківській, Запорізькій областях… Я побачив там українців, за яких треба боротися. Це наша земля. І нікому не вдасться її відняти. Ми боремося, як звір, загнаний у глухий кут. І боротимемося до кінця.
– Про що найбільше мрієте?
– Зрозуміло, що про перемогу з якнайменшими втратами. І щоб після цього наша українська земля вже ніколи не знала війни. Колись я поставив собі запитання: чи є країни, де ніколи не було війни? Виявилося, є. Це Швейцарія, Ліхтенштейн, Мальта, Ісландія… Всього близько десяти країн. Тому хочу, щоб і в нас потім так було.
