У творчому доробку відомого українського архітектора Юрія Серьогіна — десятки проєктів, із яких майже половина реалізованих. Його архітектурні витвори — це стадіони, курортні готелі, спортивні та житлові комплекси, торговельні центри, магазини й навіть японський ресторан. Особливе місце архітектор відводить ідейним проєктам, як-от житло «Нові троглодити», Skytoptor, будівлі серії «Кавун», туристичні готелі «Курінь» та інші споруди, що нині милують око, і ще багатьом проєктам, які чекають на своє втілення.
Юрій Серьогін — автор винаходів, захищених свідоцтвами інтелектуальної власності, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури, лауреат премії А. Бойченка, заслужений архітектор України. Він заснував власне архітектурне бюро «Ю. Серьогін» у Києві, є членом Національної спілки архітекторів України та дійсним членом Української академії архітектури. Його архітектурне «его» надихає, запалює і спонукає творити. Сьогодні Юрій Іванович ділиться з читацькою аудиторією своїми здобутками й розмірковує над сучасною архітектурою та її розвитком.
— Юрію Івановичу, що надихнуло вас стати архітектором? Яким був ваш шлях до архітектури?
— Потребу розвиватися далі я відчув у 19 років. Напрям спортсмена-професіонала мене не задовольняв. Я шукав інші шляхи. Звернути на архітектурну «авеню» мене надихнула сестра. Вона закінчила факультет архітектури Львівського політехнічного інституту за десять років до того моменту, як я став себе шукати у професії, і з висоти свого досвіду переконала, що архітектурна освіта не лише забезпечує професійні знання, а й формує світогляд і вчить мислити ширше, а відтак відкриває широкий простір перспективи та дає той універсальний ключ, яким можна відкрити двері до найрізноманітніших професій і покликань.
Архітектурна освіта формує особливе мислення, яке поєднує точність фізика і чутливість лірика, дисципліну інженера і свободу митця. Вона навчає бачити цілісно, мислити масштабно й водночас помічати найдрібніші деталі. Саме ця універсальність робить її безцінною: з архітектурної школи виходять не лише архітектори, а й творці майбутнього в найрізноманітніших сферах. Пізніше життя підтвердило цей постулат: серед товаришів з моєї інститутської групи є дипломат, письменник, який видає книжки з власними ілюстраціями, дизайнери… Серед колег — виконроби, видавці, політики. Кожен із них довів, що архітектурна школа — це не вузька спеціалізація, а тривка платформа для творчості, лідерства та самореалізації.
Я ж вирішив присвятити себе проєктуванню спортивних споруд. Мені вдалось отримати скерування на роботу в столичне «Діпромісто» — архітектурну майстерню спортивних споруд. Я підтримував і розширював контакти зі своїми товаришами-спортсменами та Спорткомітетом, став спортивним суддею, активно поширював знання про різні види спорту, зокрема й про новітні, що зароджувалися безпосередньо на моїх очах.
— Хто був вашим учителем і натхненником у професії?
— Перші «майстерки» я проходив не в аудиторіях чи майстернях, а на вулицях рідного міста, розглядаючи його неповторні архітектурні творіння, які стали для мене першими підручниками. Ще одну школу архітектури подарував мені спорт: подорожі на змагання відкривали перед мною нові міста, нові стилі, нові архітектурні світи. Кожен виїзд був ніби короткою екскурсією, де я знайомився з культурою через будівлі, площі й вулиці. Справжні основи архітектури та архітектурного проєктування опанував у стінах Львівської політехніки, тоді — Львівського політехнічного інституту. Там я вперше відчув, що архітектура — це не лише філософія мистецтва, а й відповідальність перед людьми та містом. А моїми професійними натхненниками, можна сказати — кумирами, були Імре Маковец та Кензо Танге, які довели, що архітектура може бути не просто ремеслом, а мистецтвом.
— У 1960-х ви були студентом Львівського політехнічного інституту. Що тепер поєднує вас із Львівською політехнікою?
— Сьогодні мене з Львівською політехнікою поєднують не лише професійні, а й теплі дружні стосунки з колегами з Інституту архітектури та дизайну. Спільна робота над освітніми й творчими проєктами, участь у дискусіях і обмінах досвідом стали важливою складовою мого професійного розвитку. Окреме місце посідають всеукраїнські архітектурні змагання на найкращу дипломну роботу, які не лише стимулюють молодих фахівців до пошуку нових ідей, а й створюють простір для формування спільноти однодумців, де народжуються партнерства, дружба та нові перспективи для української архітектури.
— Справжній архітектор, на вашу думку, це…
— … людина, яка здатна відповідати за створені нею споруди перед професійною спільнотою, суспільством і законом.
— Як у професійній діяльності вам допомагає спортивне загартування?
— Спорт навчив мене витримувати надмірні навантаження, перетворювати поразки на цінний досвід і долати труднощі з внутрішньою силою. Завдяки цьому я виробив стійкість до несподіваних викликів і маневрів сильних світу цього, а також імунітет до чиновницьких підступів. Спортивне загартування стало для мене школою волі й уміння перетворювати перешкоди на можливості.
— Звідки ви черпаєте натхнення?
— Воно народжується в глибині підсвідомості — там, де вирують внутрішні емоції, оживає пам'ять і викристалізовуються мрії, або ж приходить згори як благословенний дар від Господа. Присутність окрилення не завжди можна пояснити логікою. Буває, натхнення несподівано спалахує в думці чи образі, а бува — визріває довго, проростаючи крізь досвід і спостереження, щоб у якийсь момент розбрунькуватися. Це магічне поєднання внутрішнього поклику і небесного дару, людського бажання і сили Божого благословення, що спонукає до творення.
— Серед ваших розробок є ідейні проєкти житлових будинків для тимчасових переселенців та реабілітаційних центрів для бійців ЗСУ, які були продиктовані часом і необхідністю. А як виникла ідея житла «Нові троглодити»? Чим вона цікава?
— Так, маю напрацьовані ідейні проєкти та концепції прихистків для переселенців, реабілітаційних центрів для поранених. Вони захищені авторськими свідоцтвами. А ідея житла «Нові троглодити» виникла не на порожньому місці. Колись, під час мандрівки Сахарою, я ознайомився з побутом племені троглодитів. Вони мешкали в норах, облаштованих у природних провалах пустелі. Такі поселення забезпечували їм захист від палючого сонця, піщаних бур і злих людей. Житло троглодитів справило на мене глибоке враження й закарбувалося в пам’яті. Несподівано цей спогад ожив, коли постало питання облаштування житла в суворих умовах — серед пустель чи за Полярним колом, де видобувають цінні копалини. Давній досвід троглодитів надихнув мене на створення інноваційних рішень для життя в екстремальних умовах XXI століття. Так народилась ідея житла «Нові троглодити». Її суть полягає у використанні котлованів, що залишаються після видобутку, як основи для сучасних житлових комплексів. Такі оселі можуть бути обладнані системами вентиляції, освітлення, водопостачання та навіть мати власні зелені зони. Новітні технології й будівельні матеріали роблять цю концепцію цілком реалістичною.
— Відомо, що попри архітектурне проєктування ви ділитеся своїм досвідом з початківцями в архітектурі, викладаючи в Київському національному університеті будівництва і архітектури. Розкажіть, яку дисципліну ведете та які теми досліджуєте у своїх наукових розробках?
— У КНУБА викладаю дисципліну «Архітектурне проєктування» для студентів третього та четвертого курсів, а також здійснюю науково-методичний супровід підготовки бакалаврських і магістерських кваліфікаційних робіт. Читаю лекції з тематики інновацій в архітектурі та містобудуванні, надаючи увагу сучасним тенденціям та інтеграції новітніх технологій у навчальний процес. У наукових публікаціях досліджую інноваційні методики, а також проблеми проєктування прихистків для переселенців, післяопераційних реабілітаційних центрів для військовослужбовців ЗСУ, стратегії відродження України, що охоплюють архітектурно-урбаністичні напрями, сталий розвиток і культурну ідентичність. Моя діяльність поєднує педагогіку, наукові дослідження та практику архітектурного проєктування, спрямовану на формування нової генерації архітекторів, здатних відповідати на виклики сучасності та працювати над відродженням країни.
— Ваші архітектурні споруди вирізняються серед інших своєю оригінальністю. Як народжуються ідеї?
— Створити щось оригінальне без опори на історію та сучасні напрацювання — практично неможливо. Архітектура завжди живиться запозиченнями, проте вони постають у новому баченні — переосмислені й пропущені крізь власне «его». Напрацьована роками методика діє безвідмовно. Коли народжується новий проєкт, вечір стає для мене часом роздумів — я обмірковую всю зібрану інформацію: завдання замовника, особливості ділянки проєктування, середовище, технологічні умови, попередній досвід тощо. Завжди тримаю поруч олівець і аркуш. А вже зранку моє мислення активізується — вимальовується образ, а інколи визріває готове рішення.
— У 2025 році на міжнародній виставці-конференції у Варшаві ви презентували проєкт «Першочергові кроки відродження України». Якою ви бачите роль архітектури у відновленні українських міст після війни?
— На мою думку, термін «відновлення» не зовсім відповідає концепції післявоєнного розвитку країни. Адже не все з минулого варто відновлювати. У суспільстві має відбутися широка дискусія та обговорення, що саме потребує відродження, а що має залишитися в історії. Архітектура в цьому процесі відіграє ключову роль. Вона є не лише інструментом фізичного відродження міст, а й важливим елементом формування нової ідентичності українців та України загалом. Саме через архітектуру ми можемо створити простори, які відображатимуть сучасні цінності, пам’ять про минуле та бачення майбутнього держави.
— Який відсоток із розроблених вами архітектурних проєктів реалізовано?
— Близько 45 відсотків проєктів, які пройшли всі стадії — від проєктування та погодження із замовником до експертизи й, у деяких випадках, початку будівництва, — реалізовано. Якщо ж говорити про всі напрацювання та концепції, то цей показник становить приблизно 10–15 відсотків.
— Чи маєте улюблений проєкт, який ви хотіли б реалізувати, але наразі не було можливості?
— Маю мрію, яка досі чекає на своє втілення. Це проєкт Skytoptor — хмарочос майбутнього, задум якого був захищений авторським свідоцтвом України ще у 2020 році. Уявіть собі висотну багатофункціональну споруду, що складається щонайменше з трьох будинків-опор. Один із них має офісно-готельне призначення, інший — житлове, а всі вони вирізняються особливою формою та змінним січенням по висоті. Ці будівлі не існують окремо: вони конструктивно й функціонально поєднані між собою тороїдальною спорудою овального січення — громадським центром, який утворює своєрідний тор. Уся ця грандіозна конструкція спирається на багатоповерховий підземний фундамент. Там передбачені торговельні площі, місця для паркування та інженерні системи, що забезпечують життєдіяльність комплексу. В самому серці хмарочоса височіє ліфтова шахта з панорамними швидкісними ліфтами. Вона з’єднує рівні споруди за спеціальним алгоритмом: містки-переходи ведуть у будинки-опори та до тороїдальної частини, водночас додаючи жорсткості й стійкості всій будівлі. Але Skytoptor — це не лише про комфорт, а й про безпеку. На рівні тора передбачені майданчики для гвинтокрилів і капсули аварійної евакуації, що дають змогу швидко покинути споруду в разі надзвичайної ситуації. Це не просто архітектурний проєкт, а мрія про місто майбутнього, де інновації поєднуються з естетикою, а функціональність — із безпекою. Skytoptor для мене є символом прагнення до нового рівня архітектури, який поки що існує лише на папері, але одного дня може стати реальністю.
— Якщо озирнутися на ваші попередні проєкти, чи виникало бажання їх удосконалювати або перепроєктовувати?
— Ні. Кожен завершений проєкт починає жити власним життям, а я відповідаю за створене. Буває інше: коли замовник або будівельник настільки відходить від задуму, спотворює ідею й навіть порушує закон, що я змушений відмовитися від авторства, бо не можу брати на себе відповідальність за чужі порушення.
— Які ідеї ви вкладали у створення комплексу «Європа-плаза»?
— ТРЦ «Європа-плаза» — один із тих об’єктів, який нам вдалося реалізувати справедливо та комплексно. На початку проєктування замовник, попри всі обґрунтовані заперечення, наполягав на створенні житлового комплексу. Згодом він погодився на офісні та торговельні приміщення, проте висотну частину залишив житловою. Коли була зведена «коробка» й частина квартир продана, замовник вирішив перепроєктувати житло під офіси. Щоб відповідати нормативам, довелося демонтувати окремі конструкції. Втім архітектурно-об’ємне рішення витримало всі ці зміни й, головне, зберегло ідею поєднання навколишньої історичної забудови із сучасною спорудою. Це проявилось у пластиці фасадів, відтворенні історичного завершення на розі у формі металевих конструкцій із нержавіючої сталі, мансардних поверхах із циркульними покрівлями з цинкової бляхи, опорядженні цоколю та кутової башти «диким» камінням, а також у зимовому саду під дивовижним «пташиним» крилом.
— Які архітектурні рішення ви вважаєте найвдалішими у своїх проєктах?
— Мені пощастило реалізувати проєкт відкритої Музичної естради в Маріїнському парку Києва у 1980 році. На цьому місці, як згадували старожили, колись діяла кіно-лекційна естрада, а у вихідні тут виступав духовий оркестр. У повоєнний час італійські полонені спорудили прямокутну сцену з глибоким подіумом із дерев’яних дощок. Коли будівельники розбирали цю конструкцію, представники музичної спільноти наголосили на її цінних акустичних властивостях. Я представив власний макет і щиро пообіцяв, що нова естрада звучатиме ще краще. Під час проєктування повністю підтримав головного садівника парку — літню жінку, яка працювала тут ще до війни й категорично відмовлялася зрізати вікову італійську липу. Таких дерев на Київщині залишалося тільки три. Я дотримав слова: липа органічно вписалася в архітектурний простір, а чудові акустичні властивості нової естради були високо оцінені журналом «Архітектурна акустика». У 1990 році я став лауреатом премії А. Бойченка за оригінальну архітектурну форму, побудовану на геометрії S-подібних конструктивних елементів і гармонійно вписану в середовище Маріїнського парку. Звання лауреата Державної премії України в галузі архітектури 2000 року здобув за архітектуру житлового комплексу «Покрова» в Бехтерівському провулку Києва, створеного на принципах традиційно київських секцій з внутрішніми сходами та вбудованого в середовище Покровського монастиря. Удруге став лауреатом Державної премії України в галузі архітектури 2006 року — за архітектуру фізкультурно-спортивного комплексу Одеського припортового заводу в м. Южне (нині Південне), який перетворив місто-спальню на перлину в намисті Одеського узбережжя Чорного моря. Важливим для мене є і концептуальний проєкт Skytoptor, про який уже згадував. А з початком російсько-української війни віддаю перевагу проєктуванню прихистків для переселенців та післяопераційних реабілітаційних центрів. Прагну будувати такі споруди.
— У межах концепції туристичного кампусу в умовах карпатських гірськолижних курортів ваше АБ «Ю. Серьогін» презентує прихисток для переселенців із зони бойових дій під назвою «Курінь». Що символізує ця назва? У чому переваги споруди у формі піраміди?
— Курінь — це не лише традиційне козацьке житло на Хортиці, подібне до північноамериканського вігвама, а й джерело натхнення для сучасних архітектурних рішень. Саме на основі цієї ідеї запропоновано новий тип як туристичних прихистків, створених із сучасних матеріалів та конструкцій, що забезпечують бюджетне й водночас комфортне проживання на гірськолижних курортах, так і прихистків для переселенців із зони бойових дій. Форма багатогранної піраміди стала ключем до енергоефективності: мінімальна площа тепловитрат, природна адаптація до кліматичних умов і можливість використання стандартних будівельних матеріалів роблять таке житло економічно вигідним.
Особливу роль відіграє профільована металева обшивка покрівлі. Вона акумулює тепло сонячних променів, нагріваючи повітря у вентильованому прошарку, яке потім спрямовується до теплообмінника. На вершині піраміди встановлено вертикальну вітрогенераторну установку. Її конструкція дає змогу ефективно вловлювати вітер з усіх напрямків, а також потоки, що рухаються вздовж схилу. Сюди ж відводиться й відпрацьоване вентиляційне повітря, яке проходить процес регенерації тепла. Ця розробка, що поєднує традиції та сучасні технології, захищена авторським свідоцтвом України. Вона є прикладом того, як давні архітектурні ідеї можуть одержати нове життя й стати основою для інноваційних рішень у сфері туризму та енергозбереження.
— У післявоєнний період прихистки для тимчасових переселенців втратять актуальність. Як їх можна буде використовувати надалі і що потрібно для цього враховувати вже на етапі проєктування?
— У межах проєкту «Першочергові кроки відродження України» ми запропонували новий підхід до розміщення прихистків. Його головна ідея полягає в економії матеріальних та людських ресурсів: споруди не доведеться демонтовувати після завершення війни, а території можна буде ревіталізувати без зайвих витрат. Цей напрям ми вважаємо раціональним і економічно виправданим, адже ще раніше розробили кілька схем генеральних планів розвитку гірськолижних курортів Закарпаття. У цих планах передбачені спеціальні території для розміщення прихистків і шале, призначених для аматорів гірськолижного спорту. Ми маємо домовленості з власниками земельних ділянок, які готові долучитися до будівництва прихистків для переселенців. Їхня умова проста: після війни споруджені «курені» та «хуторці» перейдуть у їхню власність і виконуватимуть функції, визначені генеральним планом. Так ми уникнемо процесу утилізації, який є затратним і непродуктивним, натомість створимо основу для майбутнього розвитку, де тимчасові прихистки перетворяться на постійні елементи туристичної інфраструктури.
— Центр ветеранів АТО в Білій Церкві теж справа ваших рук. Розкажіть більше про цей проєкт.
— Свого часу адміністрація Білої Церкви виділила ветеранам АТО земельну ділянку в яру на околиці міста. Ветерани вирішили створити там відпочинковий центр, який водночас став би осередком для обміну бойовим досвідом. Я допоміг їм безпечно й зручно розташувати лучні тири для спортивної, сучасної бойової та традиційної стрільби, а також універсальний спортивний корпус і житло у традиційному стилі. Для дозвілля ми передбачили зариблений ставок, родельбан, стайню та інші розваги.
— Серед ваших архітектурних шедеврів чимала частина має спортивне та курортно-відпочинкове спрямування. Про що це свідчить?
— Після закінчення Львівського політехнічного інституту я твердо вирішив присвятити себе проєктуванню спортивних споруд. У державних організаціях більшість моїх інноваційних напрацювань залишалися без уваги й припадали пилом в архівах. Саме тому я заснував архітектурне бюро «Ю. Серьогін» і доклав значних зусиль для розвитку цього напряму. У межах підготовки до проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року погодився взяти участь у реконструкції НСК «Олімпійський». Архітектурне бюро «Ю. Серьогін» разом із тринадцятьма субпідрядниками виступило українським партнером відомого німецького бюро GMP. Ми працювали над трьома стадіями проєкту: техніко-економічним обґрунтуванням, захистом проєкту в державній експертизі та розробленням робочих креслень, а також здійснювали авторський нагляд за будівництвом. За мою принципову позицію у протидії корупції мені навіть погрожували позбавленням волі.
Проте найцікавішою виявилась історія отримання замовлення в місті Південне Одеської області. У той час я був членом асоціації «Схід — Захід» торгово-промислових палат Києва та Лейпцига. Один із будівельників з Одеси звернувся від імені керівництва Акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» до голови київської асоціації з проханням знайти в Німеччині архітектора, який спеціалізується на спортивних спорудах, на що той відповів: «Навіщо шукати дорогого німецького архітектора, якщо в Києві є свій “спортивний” архітектор, майстер спорту».
— Які екологічні аспекти ви враховуєте у своїх проєктах?
— Я вже розповідав, як клявся дендрологу Маріїнського парку зберегти вікову італійську липу під час будівництва Музичної естради, і зберіг — вона дотепер тішить око й, певен, переживе багатьох учасників того будівництва. Чимало дерев за мого наполягання вдалося врятувати й під час реконструкції стадіону «Динамо» в Києві. Студентам постійно нагадую про свою екологічну декларацію: «Я виховую архітекторів, а не лісорубів!». Також вважаю блюзнірством спускати в унітаз воду, яку спеціально накопичують, очищають, фільтрують та знезаражують.
Нині в Європі бідкаються з приводу пропелерних вітряків, які масово знищують птахів і розлякують інфразвуком усе живе навколо. До того ж такі вітряки не виробляють енергії за слабкого вітру, а під час його сильних поривів — загоряються. В Україні ж цей непотріб встановлюють на карпатських вершинах, перешкоджаючи міграції птахів. Так само неприйнятним для мене є «садіння» на ланах і в степах сонячних колекторів замість рослин, як і нерегульоване буріння свердловин, що позбавляє майбутні покоління чистої питної води.
Відповідальність архітектора — зважено користуватися природними ресурсами і зберігати довкілля. Як приклад розповідаю про екопроєкт заводу керамічних будівельних виробів у с. Виноград Чернівецької області. Там викидами є очищена вода, що повертається в зариблений ставок, а перегріте повітря з парою та вуглекислим газом подається в оранжереї й парники для вирощування квітів і овочів. Мою доповідь про цей проєкт на міжнародному форумі «Moldova reper 2030» 2018 року в Румунії вітали бурхливими оплесками.
— Хто є вашими замовниками?
— За час діяльності АБ «Ю. Серьогін» серед клієнтів було кілька приватних, доволі порядних замовників. Державні контракти траплялися нечасто. Натомість нахабних «грошових мішків», які прагнули забудовувати сквери, парки чи спортивні майданчики, бюро відлякувало захмарними комерційними пропозиціями. Як наслідок, їхні плани розвіювалися, а самі вони зникали з горизонту назавжди.
— Яке місце у вашій творчості відведено житловому будівництву? Які архітектурні форми йому притаманні і які тенденції переважають у сучасному житловому будівництві?
— Проєктуванню житлового будівництва надаю особливу увагу. Розглядаю цей напрям архітектурної діяльності як одну з ключових сфер, бо саме житло формує середовище для життя людини та визначає якість міського простору. У моєму розумінні житло — це не просто квадратні метри. Це — комфорт, куточок, де можна усамітнитися, якщо є бажання, це своєрідний кокон, у якому панує затишок і випромінюється тепло, де відчувається сімейний захисток. Водночас житло не має відгороджувати нас від зовнішнього світу, навпаки — добре, коли крізь вікна, огорожу тераси чи балкона відкривається грандіозна панорама міста або ж зелений куточок природи, що додає гармонії й відчуття єдності з довкіллям. Саме тому я прагну підходити до створення житлових проєктів комплексно — поєднувати архітектурну естетику з функціональністю, екологічністю та суспільними потребами.
Житлове будівництво може мати різні форми, проте мене більше приваблює формат невеликих кондомініумів — будинків місткістю до ста квартир. У моїх роботах є такі приклади. Це житлові комплекси «Покрова» та «Альпійський» у Києві. Сучасна архітектурна тенденція столиці тяжіє до квадратних і прямокутних «хмарочосів» із максимальними площами будівлі на ділянці мінімальної площі. Та я переконаний, що справжня цінність житла полягає не лише в розмірах, а й у його здатності створювати атмосферу затишку, гармонії та відкритості до світу.
— Чи враховуєте у своїх проєктах соціальні аспекти — доступність, інклюзивність?
— Завжди намагався враховувати соціальні аспекти у своїх проєктах. Спершу це було радше інтуїтивно: хотілося, щоб продукт був зрозумілий і зручний для більшості людей. Але з часом я почав усвідомлювати, що «більшість» — це надто вузьке поняття. Є ті, хто бачить світ інакше, хто взаємодіє з технологіями по-іншому, і саме для них доступність та інклюзивність стають ключовими. Тепер я надаю цьому особливу увагу. Інклюзивність для мене — це не лише технічні стандарти чи перелік правил, а спосіб мислення, який формує довіру. Коли людина бачить, що її потреби враховані, вона почувається частиною спільноти. А доступність — це міст між технологіями і людьми, які інакше залишилися б осторонь.
— Які простори, на вашу думку, найбільше потрібні сучасним українським містам?
— У всьому має бути збережений баланс. У курортних і туристичних містах пріоритетними є громадські відпочинково-розважальні простори, тоді як в офіційно-ділових центрах переважають парадні площі та репрезентативні простори. У будь-якому разі житлові райони мають бути надійно ізольовані від шуму й метушні, але водночас залишатися зручно доступними для транспорту.
— Чи впливає архітектура на формування спільнот і міського життя?
— Безперечно. Відчув це на власному досвіді — спостерігав за розвитком міста Південне Одеської області до і після будівництва споруд комплексу «Одеський припортовий завод» та благоустрою центральної площі й приморського бульвару. Радію, що доклався до цього проєкту.
— Яку пораду дали б молодим архітекторам, які тільки починають свій шлях?
— Постійно вчитися, нагромаджувати знання, ретельно аналізувати, приймати сміливі рішення, не боятися відповідальності та зберігати гідність у будь-якій ситуації.
— Як змінюється підхід до архітектурної освіти в Україні нині?
— Нових підходів я не спостерігаю — відбувається радше занепад архітектурної освіти. Сьогодні вона тримається на викладачах, наймолодшим із яких уже за п’ятдесят.
— Як змінилася роль архітектора у XXI столітті проти минулого?
— В Україні піднесення ролі архітектора в суспільстві відчувалося до 2013 року, після 2022-го — вона впала до нуля.
— Якою ви бачите архітектуру України через 20 років?
— Я не пророк і не науковець. Я лише архітектор «від сохи», яку в мене відібрали у 2013 році. Та я певен: зоря справжньої української архітектури неодмінно зійде — і запалять її саме українські архітектори.
