«Під німецькою окупацією»: спогади випускника Львівської політехніки 1940-х років Григорія Кузьми

Григорій Кузьма
фото з архіву

Тижневик «Аудиторія» продовжує знайомити читачів із спогадами колишніх політехніків. Розповідь св. п. Григорія Кузьми стосується так званих Фахкурсів і дещо доповнює спогади Мирослава Лисобея. Ці мемуари надзвичайно важливі не тільки для розкриття маловідомих сторінок історії нашої альма-матер і України загалом, а й тому, що їхні автори були очевидцями й учасниками тих драматичних подій.

Григорій Кузьма

Народився 2 липня 1923 року в м. Золочів Львівської області, закінчив Львівський політехнічний університет. Ступінь маґістра механічної інженерії здобув в Університеті Карлсруе. 1950 року еміґрував до США. Григорій Кузьма дочинився до важливих досягнень у галузі аеронавтики, зокрема розробив дизайн пожежника SR-71 «Blackbird», аеродинамічні маневрові мотори «Аполло» і дизайн елементів управління гіперзвукового літака «Х-15» та мав багато інших інженерних здобутків. Був відомим громадським діячем, головою Товариства українських інженерів Америки від 1993 до 1997 року, головою відділу ТУІА в Ню-Джерсі (1974‒1977 рр., 1992 р.). Відійшов у вічність 6 січня 2018 р. на 94-му році життя.
 

Уже на самому початку німецької окупації академічні кола Львова вживали заходів для відновлення роботи шкіл міста та краю. Арешти українського політичного проводу й розстріли польських професорів на деякий час зупинили ці спроби, але після входження Галичини до Генерального Губернаторства почалось відновлення шкільництва. Вже восени 1941 р. почали працювати деякі середні школи. У квітні 1942 р. розпочалося навчання у таких високих школах: Львівська політехніка (Штатліхе Техніше Інстітуте Лемберг), Медичний інститут (Штатліхе Медіцініше Інстітуте Лемберг), Ветеринарний інститут (Штатліхе Ветерінаріше Інстітуте), Агрономічний інститут (Штатліхе Ляндвіршафтліхе Інстітуте в Дублянах), Лісовий інститут (Штатліхе Фортствітшафтліхе Інстітуте).

Друковані студентські виказки (аусвайс) та зарахувальні книжки-індекси (студієнбух) мали саме такі назви. Та невдовзі запроваджено назву Фахкурсе на круглих печатках і прямокутних штампах як результати клопотання нацистських «піклувальників», які не допускали існування високих шкіл у колоніях для «унтерменшів». Однак сам факт постання тих шкіл свідчить, що серед німецької адміністрації Галичини були і люди культурніші, європейського типу.

Львівська політехніка під німецькою окупацією почала працю 1 квітня 1942 р. Ректором (чи директором) був обербаврат професор Вінтерфельд із Мюнхена. Шефом його канцелярії була фрау Людвіґ. Керівником ділової канцелярії – професор Стецюк. Проректорами були професор Євген Перхорович (з української сторони) та професор Едвард Сухарда (з польської сторони).

Навчальна програма в основному базувалася на програмі передвоєнної Львівської політехніки польського періоду, але була змодифікована на зразок німецьких політехнічних шкіл. Працювали такі факультети: архітектурний, будівельний, електричний, машиновий, мірничий, хемічний.

Варто відзначити безконфліктні, цивілізовані академічні взаємини між професорами різних національностей, як і цивілізовану приятельську співпрацю з ректором-німцем.

Переважна більшість студентів були українці. Стосунки між студентами були доброзичливі. Всі розуміли «делікатність» окупаційної ситуації, що будь-які збурення закінчаться негайним закриттям школи.

Я не маю даних про загальну кількість студентів, приблизно в той час їх навчалося 1 200–2 000. Студентське товариство «Основа» мало понад 700 членів.

...

Піднімецька окупаційна ситуація була відмінною від недавно минулої псевдодемократичної польської та підрадянської, з її декларативністю свободи і рівності для всіх при жорстокому терорі. Гітлерівський націонал-соціалізм у такі тонкі штучки не бавився. Він відкрито декларував свою расистську доктрину і свої плани на перемогу. Трагедією було те, що населення галицького краю, як українці, так і поляки та євреї, не були обізнані з політичним ідеологічним багажем гітлерівської Німеччини, і що найгірше – не сприймали його серйозно, а терор до певної міри розуміли як наслідок воєнного стану. Потрібен був час і політична роз’яснювальна робота, щоб люди усвідомили всю потворність гітлеризму.

Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року – один день після захоплення Львова німецькими військами – поставив питання безкомпромісно як перед Берліном, так і перед українським народом. Реакцією Берліна був брутальний арешт і запроторення до концентраційних таборів С. Бандери, Я. Стецька, членів Крайового уряду, 300 членів ОУН, розстріл 15-ти провідних її членів. Плани гітлерівців щодо України стали зрозумілими.

У відповідь ОУН перейшла в підпілля й оголосила боротьбу проти нового окупанта. Микола Лебідь, виконувач обов’язки провідника ОУН до травня 1943 р., проявив надзвичайні здібності в переорганізації та підготовці до збройної боротьби з окупантами, яка завершилась створенням УПА та УГВР під проводом генерала Романа Шухевича-Чупринки.

У героїчній боротьбі проти окупанта брали участь не тільки члени ОУН, а й широкі маси народу, у тому числі студенти. Говорити конкретно про участь студентів і науковців у визвольному русі того часу важко. Умови конспіративної роботи вимагали обмеженого знання людей, зокрема їхніх прізвищ. ОУН була успішною підпільною формацією. Формально документацією ніхто не займався, хіба що поліційні органи. Залишається пам’ять самих учасників. Їх важко відшукати, як і важко відтворити на папері події 50-річної давності.

Із відкриттям високих шкіл у Львові і зосередженням великої кількості студентської молоді провід ОУН через обласного провідника Арпада доручив створити Студентський сектор як окрему підзвітну області одиницю. Найвизначнішим членом проводу Студентського сектору за весь час окупації був Роман Галібей – перший провідник ОУН у Політехніці. Він був організатором перших ланок ОУН Політехніки, відповідальним за розбудову мережі на терені Агрономічного та Лісового інститутів і за працю Студентського сектору як організаційної одиниці.

У 1943‒1944 рр. керівництво організаційної сітки Політехніки було доручено мені. Я безпосередньо звітував Роману Галібеєві. Визначними членами організації були: Б. Панчук, Василишин, Борис Захарків, Володимир Бакай, Дем’янчук, Модест і Мирон Осадці, Дмитро Демедюк, Василь Мойсяк, Зенон Салій, Мирослав Лисобей, Михайло Тарапацький, Роман Гавришко, Теофіль Шавала, Володимир Гнатковський, Багрій, Руденко, Слава Музика, Мирон Свідерський, Бахталовський, Микола Дзюма, Степан Романюк, Білик, Мирон Білас. Це тільки одиниці, які пригадуються мені сьогодні. Багато членів були активними поза мережею Політехніки, беручи участь у крайових, обласних, повітових і районних структурах ОУН та УПА.

Хочеться згадати кілька фрагментів діяльності, що мали особливе значення. Провід Політехніки і Студентського сектору рішуче виступив проти будь-яких відплатних заходів проти польських професорів – як реакції на провокаційні вбивства й акти тероризму польського підпілля проти української професури, як наприклад, вбивство професора А. Ластовецького та вирок смерті професору М. Панчишину.

Пригадую Студентське віче в лютому 1944 року в залі театру «Веселий Львів», на якому провідник Студентського сектору Роман Галібей публічно подав основні положення ОУН про політичне становище і напрями діяльності напередодні скорої окупації Галичини радянськими військами. Він, зокрема, говорив, що студенти, нескомпрометовані супроти радянської влади, повинні залишатися на місцях і по можливості продовжувати студії в умовах радянської влади, а ті, котрі розконспіровані і здатні до військової служби чи підпільної праці, повинні включитися в УПА чи підпільні структури.

Він підкреслював, що втеча на Захід є непевною і небезпечною. Масова втеча населення недоцільна з національних інтересів. Тільки одиниці і родини, які передбачали репресії радянської влади, можуть скористатись тією альтернативою. Цей виступ друга Романа Галібея треба розцінювати як доказ його особистого героїзму і відваги, продиктованої почуттям великої відповідальності.

Досі залишалось таємницею виготовлення двох радіовисилень тодішнім доцентом Політехніки, у радянські часи визначним науковцем, деканом й організатором наукової роботи професором Ю. Величком. Ті радіовисильні він передавав для УПА через друга Мирослава Лисобея.

Розформований Студентський сектор поповнив кадри підпільної організації, що залишалась у краї, старшинські кадри Української Повстанської Армії та персонал структур закордонної діяльності УГВР, зокрема, її дипломатично-інформативної служби під керівництвом Василя Охримовича.