Наблизилися Шевченківські дні. Люди, які відчувають свою спорідненість з українським небом, із нашою святою землею, з її культурою, духовно пов’язані з творчістю геніального поета і мислителя Тараса Шевченка. Не одне покоління українців, усвідомлюючи свою спорідненість з народом, живе Шевченковим словом, його правдою, безмежною любов’ю до України, до ланів безкраїх, могил високих, до звичаїв, традицій, пісень. Творчість Шевченка – це чітке усвідомлення колоніального минулого за часів панування на наших землях російської імперії й заклик до боротьби за відродження нації, за її честь і гідність. Ставимо не раз собі запитання, чи вистояли б ми в нерівній боротьбі, чи не розібрав би на крихти загребущий сусід наші добра, нашу історію, велику культуру, сміючись і видаючи за своє? Важко змоделювати, чи вистояли б ми без Шевченка і якою без його генія була б Україна. Задумуючись над історичними часами і появою Шевченка у світі, вбачаємо в цьому національному явищі символ Божий. Навіть час його народин теж символічний – рання весна, коли земля ще скована морозами, але вітер вже несе теплі струмені, з’являються в захищених видолинках перші квіти.
У Шевченковій творчості все прекрасне: ліричні відступи і мініатюри, романтичні балади і щемливі рядки про сирітську долю, вражаюче проникнення в сутність людського серця й буття.
Хто се, хто се… чеше довгі коси?
Але сьогодні, у цей гіркий час великої війни, яку рік тому розпочала в Україні загребуща, підступна московія, особливо актуальні його героїчні, націєтворчі поезії. Голос Шевченка – це голос душі народу, його гніву, честі й боротьби. Кожна епоха українського буття по-своєму прочитувала Шевченка і відкривала щораз нові грані його творчості. Чужинецька влада або забороняла Шевченкове слово, або намагалася пристосувати його до своїх потреб.
На короткий час відлиги після сталінського терору припало два ювілеї поета: 1961 року до 100-річчя від дня смерті і 1964 року до 150-річчя від дня народження. Активісти студентської молоді Політехніки вирішили відвідати могилу поета в Каневі і взяти участь у столичних заходах з відзначення пам’яті нашого національного генія. Запал цей закінчився для ентузіастів своєрідно. Тих, що поїхали святкувати 150-річний ювілей Шевченка, по черзі викликали в перший відділ для пояснення мети і деталей поїздки. А за рік у Львові розпочалися масові арешти «неблагодійних».
Що ж до Шевченківських святкувань, то десь у 1970-х – першій половині 1980-х років влада винайшла зручну форму відзначати день народження поета. Назву заходів «В сім’ї вольній, новій» взяли з безсмертного «Заповіту», і перед нами з тих «вечорів» поставав лагідний, добрий співець без могутнього, крицевого слова, з гопаками, радісно-збудженим настроєм артистів, ну, хіба десь «Тополя» вигулькне або щось веселе, ліричне на кшталт «Утоптала стежечку через яр…».
Ситуація змінилася, коли засвітало на Українську державу. У Львові Шевченківські вечори іншого типу відбувалися, десь почавши з 1988 року. Після проголошення Незалежності України ми у «Просвіті» вирішили в 1993 році на Шевченківське свято у Львівській політехніці підготувати інсценізацію поеми «Великий льох» (у школі про цей твір згадували поверхово, негусто було і літературознавчих матеріалів). Консультувались у викладачів української мови і завідувача кафедри Геннадія Вознюка.
У 1992–1994 роках відбувалася так звана кримська криза, пов’язана з розподілом Чорноморського флоту СРСР. Урешті флот розділили, але в Криму московія завбачливо залишила частину флоту і військову базу.
Складна форма твору відповідає структурі західноєвропейських середньовічних містерій. У цій геніальній поемі в символічній формі поет висвітлив історію перетворення України на колонію російської імперії. Через три містерії – діалоги пташок, ворон і лірників – перед нами постають трагічні події української історії. Перша містерія – це розповідь духів-пташок про три історичні події: Переяславську раду 1654 року, яка стала фатальною помилкою Богдана Хмельницького; друга катастрофа – поразка Івана Мазепи у Полтавській битві й розправа Меншикова над мешканцями Батурина; третя – руйнування основ Гетьманської держави Катериною, розгром Запорізької Січі й закріпачення колись вільного люду. Пташки, як світлі душі, чекають, коли ж розкопають Богданову церкву в Суботові, бо тоді «у рай їх повпускають». Перша душа карається, бо перейшла гетьману дорогу з відрами «вповні \ А того й не знала, \ Що він їхав в Переяслав \ Москві присягати!..» Друга – «цареві московському \ Коня напоїла \ В Батурині, як він їхав \ В Москву із Полтави. \ Я була ще недолітком, \ Як Батурин славний \ Москва вночі запалила, \ Чечеля убила, \ І малого і старого \ В Сейму потопила». А третя усміхнулась цариці «Та й духу не стало!..», бо «тая цариця – \ Лютий ворог України \ Голодна вовчиця!..» У Шевченка навіть неусвідомлена провина стає трагічною, бо сприяє москалеві. Усе московське стає для України смертю.
Тоді ці наші спроби були запереченням проти примітивізації Шевченка і показу його творчості тільки в лагідно-ліричних барвах. Очевидно, що масштабність твору, його складна структура, інтерпретація не дали нам змоги втілити задумане. Інсценізації з діалогом душ-пташок ми не подавали. Ця частина не може бути передана лише через діалоги і потребує для розкриття Шевченкового задуму сучасних зображальних засобів. Зосередилися на розмові трьох ворон – української, польської і московської – та поданні трьох лірників як виразників тодішньої інтелігенції: «Один сліпий, другий кривий, \ А третій горбатий…»
Ворони – це зловісні, темні сили історії своїх народів. Найбільша роль у цій тріаді належить за поемою саме «українській вороні» – цю роль виконувала артистка театру імені Марії Заньковецької Ірина Завадська, яка тоді допомагала політехнікам оволодівати тонкощами художнього читання. «Польською вороною» стала знана в Політехніці активістка «Просвіти» радіотехнічного факультету Неля Товстюк. «Московську ворону» зображала авторка цих рядків. Тоді всі артистичні студентські сили зосереджувались у Студентському братстві, там ми знайшли і відповідних типажів на роль «лірників».
З діалогу ворон дізнаємося ще одну апокаліптичну вість: «Сю ніч будуть в Україні \ Родиться близнята \ Один буде як той Гонта \ Катів катувати! \ Другий буде… оце вже наш \ Катам помагати… А навісна мати \ Регочеться, що Йванами \ Обох буде звати».
Чорною хмарою на Україну зайшла смертельна розбратаність. Як подає в праці «Тарас Шевченко» визначний літературознавець Іван Дзюба «Два Івани – це дві різноспрямовані енергії в одному народі, які протягом трьох із половиною століть української історії, руйнуючи Україну, діставали максимальне вираження в конкретних яскравих постатях. Героїзмові боротьби за Україну протистояло завзяття зради».
Видно, що ця тема смертельної відчуженості єдинокровних братів мучила Шевченка. До неї він повернеться й на засланні, коли з гіркотою в поезії «Іржавець» подасть страшні картини понищення України після програної Полтавської битви.
Наче й іронічно, в алегоричній формі пише поет про пшеницю, яку збирали на різних полях під Полтавою Іван Мазепа і фастовський полковник Семен Палій. Історія України покотилася б інакшим шляхом, «якби були \ Одностайно стали \ Та з фастовським полковником \ Гетьмана єднали». Можна лише подивляти відвагу автора твору, який після каземату й «высочайших» заборон «писати і малювати» написав виразно антимосковський, антиімперський твір. Погром Гетьманщини був таким страхітливим, що народ на століття забув про самостійницькі поривання.
Та все ж, повертаючись до поеми «Великий льох», відчуваємо не просто надію, а виразно життєствердну позицію автора стосовно національної перспективи: «Так малий льох в Суботові \ Москва розкопала! \ Великого ж того льоху \ Ще й не дошукались».
У Ліни Костенко знаходимо максиму: «Народ шукає в геніях себе». Шевченко для нас поза простором і часом, його любов до України така могутня, така сильна, що здатна була, здавалось, у мертвотному попелищі національного життя викресати іскру вогню. Силою слова, духу він врятував народ від зневіри, відчаю, духовного безсилля. Високі літературні й мистецькі твори дарують безсмертя, бо тривають у часі. Шевченко зробив нашу націю безсмертною, тому що плекав, загартовував, розвивав нашу національну будову. Це дало йому право сказати: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». З Шевченком ми йшли до національної гідності, до духовної волі, до істинного патріотизму.
Власне тому Шевченко став духовним батьком трьох наших революцій: Революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції гідності. Всі, хто вважає себе частиною української нації, носять у собі його пам’ять, його могутні гени і його віру в життєдайні сили нації. І сьогодні в лавах Збройних сил України воюють ті, що вірять в Україну і пам’ятають Шевченкове «Борітеся – поборете!», «В своїй хаті своя правда» – вислови, які стали нашим політичним дороговказом.
Страшні жертви приносить і сьогодні народ на вівтар нашої «святої волі» в боях російсько-української війни, яку кривавий московитський диктатор з божевільною ідеєю стерти з лиця землі Українську державу, знищити наш народ, розпочав в Україні рік тому. Сьогодні слово «Україна» ввійшло у свідомість людей на багатьох континентах як символ непохитної боротьби за свободу і демократію. Всі побачили, на що здатна «друга армія світу»: прекрасні міста Мелітополь, Харків, Ірпінь, Буча перетворені на руїни, тисячі знищених життів, біль і горе через втрату найближчих, тисячі біженців – путін будує «вєлікую рассєю». Серед наших воїнів є й політехніки, які пішли захищати Вітчизну. Дехто повернувся до рідної Політехніки і залишився жити з нами в пам’яті та на портретному зображенні. Молоді й насмішкуваті, вони враз стали серйозними і дорослішими. Вічна їм слава!
Сьогодні молодь створила новий образ Шевченка: поет у шоломі, у військовій формі. Він – воїн і символ, разом з усіма захищає рідну землю.
Шевченко з нами в цій великій, священній битві! Віримо в нашу правду й силу і в його безсмертне слово:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту.
За неї Господа моліть.