Відразу ж хотів би попередити читачів цієї публікації. Автор не ставив собі за мету зробити рекламну статтю про Технічний коледж Національного університету «Львівська політехніка», подати всебічну картину досягнень і проблем цього навчального закладу. Це радше репортаж, добірка інтерв’ю із викладачами та студентами. Розповідаю про те, що впало мені в око, що зацікавило і що вважали за потрібне показати і розповісти мені керівники коледжу.
Директор коледжу Ганна Шемелюк: «Крокуємо в ногу із часом...»
Перед тим, як їхати у навчальний заклад, розташований на вулиці Пимоненка, набрав це прізвище у пошуковцю. Як засвідчує Вікіпедія, Микола Пимоненко – відомий український художник, академік Петербурзької академії мистецтв. Жив і творив з 1862 по 1912 рік.
Мушу сказати, що хороший художній смак притаманний колективу коледжу. Це відчув, крокуючи вестибюлем, коридорами, численними кабінетами навчального закладу. Костянтин Станіславський сказав колись, що театр починається з вішалки. А якщо йдеться про навчальний заклад, то, як на мене, перше враження – від кабінету директора. Ніякої розкоші тут не помітив – все скромно і зі смаком. Переважають світлі тони, що відразу додає позитиву.
Господарка кабінету директор коледжу Ганна Олексіївна Шемелюк розповідає, що дизайн кімнати вона запропонувала сама, а докорінне оновлення кабінету – справа рук заступника директора з адміністративно- господарської роботи Миколи Копача. Свою трудову біографію він починав столяром на Старосамбірському меблевому комбінаті і зараз любить працювати з деревом, а загалом він – на всі руки майстер.
Ганна Олексіївна очолює команду однодумців, яких об’єднує прагнення зробити свій коледж кращим серед кращих. Це, зокрема, заступники директора: з навчально-методичної роботи – Марія Василівна Копач, з навчальної роботи – Василь Тарасович Лозинський, з навчально-виховної роботи – Жанна В’ячеславівна Дембицька. А ще – завідувачі відділень: інформаційних технологій і комп’ютерної техніки – Ярослав Дмитрович Василиця, електроніки та комп’ютеризованих систем – Ігор Васильович Віхоть, інженерно-економічного – Едуард Владиславович Лянце (син відомого львівського математика Владислава Лянце). Є відділення й у місті Ходорові, яке очолює Василь Іванович Перець.
Стисла історія коледжу виглядає так. Чимало подібних навчальних закладів «виросли» з професійно-технічних училищ. Ветерани коледжу розповідають, що їх коледж походить від ВПУ № 21. Це була кузня робітничих кадрів для виробничих об’єднань «Кінескоп» і «Полярон», заводу алмазних інструментів. В оснащенні деяких нинішніх лабораторій і майстерень ще відчувається індустріальний стиль минулого.
Власне, народився коледж у 1991 році, в час проголошення Незалежності України. Перша його назва – Вище професійне училище – технічний коледж. Від 1995 року – це Львівський технічний коледж. 2004 рік – Технічний коледж Національного університету «Львівська політехніка». Від 2010 року – відокремлений структурний підрозділ у складі Університету.
Для початку інтерв’ю прошу директора Ганну Шемелюк розповісти коротко про себе. Гадаю людям цікаво знати, звідки «беруться» директори навчальних закладів, які кар’єрні сходинки пройшли перед тим:
– Родом я з Бродівського району, із селища міського типу Підкамінь, – розповідає вона. – Школу закінчила з медаллю і вступила на хімічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Після закінчення мене залишили працювати на кафедрі педагогіки і психології. Згодом захистила дисертацію, стала кандидатом педагогічних наук. У коледжі я маю кілька годин викладання хімії. А раніше викладала хімію у ПТУ № 17, у середній школі у групі радянських військ на території Німеччини, потім повернулася у своє рідне ПТУ, де працювала на посадах викладача, методиста та заступника директора з навчальної роботи.
– А коли Ви прийшли у коледж?
– Тут я працюю з 2000 року. Починала з посади методиста. З 2004 року – заступник директора з навчальної роботи. З лютого 2015 року – директор.
– Вас обирали на цю посаду чи призначали?
– Звичайно, обирали.
– Хтось із ваших працівників сказав, що при таємному голосуванні не було жодного голосу «проти»...
– Це не зовсім так. 13 голосів було «проти». Жодної трагедії з цього я не робила. У великому колективі не може бути повний штиль. Можливо, зараз результат був би дещо інший. Я намагаюся бути вимогливою і справедливою. Вимогливою, насамперед, до самої себе. Вважаю, що у колективі цілком нормальний мікроклімат, атмосфера творчого неспокою.
– Не будемо переобтяжувати нашу розмову цифрами. Але без кількісних показників не обійтися. Скільки студентів навчається у коледжі?
– На денній формі навчання – 872 студенти, а разом із заочниками майже 1000. Але заочна форма навчання скрізь йде на спад. Готуємо молодших спеціалістів за 11 спеціальностями. Усі вони, крім однієї, акредитовані, зараз йдуть повторні акредитації. У нас є одна група бакалаврів за напрямком «Маркетинг». Наступного навчального року маємо їх випускати. А як далі? Все залежить від положень нового Закону про освіту і відповідних рішень Міністерства освіти і науки України.
Ми завжди ставили собі за мету – створити класичний коледж, щоб готувати бакалаврів. Це була ідея колишнього директора, на жаль, вже покійного Степана Миколайовича Мамрича. Якщо нам дозволять, будемо ліцензувати програму з підготовки бакалаврів. Для цього у нас є необхідний потенціал. Маю на увазі матеріально-технічну базу і висококваліфікований викладацький колектив. Нас можна вважати науково-педагогічним колективом. Серед нас – 3 доктори наук, 29 кандидатів наук, 58 викладачів вищої категорії. Стало звичною практикою, що наші кращі випускники вступають у Львівську політехніку, закінчують магістратуру, аспірантуру і повертаються до нас викладачами з науковими ступенями.
– Очевидно, майбутнє має той навчальний заклад, на який попит серед абітурієнтів?
– Ми з року в рік виконуємо державне замовлення. У нас є конкурс, є студенти, які навчаються на платній основі.
– Усі міністри освіти говорять, що головне завдання, яке стоїть перед будь-яким навчальним закладом, – якість освіти...
– Якість освіти, тим більше вищої, неможливо визначити лише кількісними показниками. Критеріїв може бути декілька. Наші випускники вступають до Львівської політехніки та інших університетів на другий-третій курси за фаховими випробуваннями. А вимоги до знань у Львівській політехніці дуже навіть високі. Цей навчальний заклад не женеться за кількістю. Тих, хто не здатний засвоїти навчальну програму, відраховують, в тому числі і контрактників.
Наші студенти беруть участь і посідають призові місця на обласних олімпіадах з різних дисциплін. Так, випускник коледжу Роман Назуляк зайняв перше місце на Всеукраїнській олімпіаді з математики. Він же виборов почесне шосте місце на Міжнародній олімпіаді з інформатики у Польщі, а згодом посів вже третє місце. Щорічно наші вихованці беруть участь в українсько-польській олімпіаді з інформатики, електротехніки та електромеханіки. Цього року наприкінці лютого змагалися у Кракові, у Гірничо-металургійній академії, яка є організатором цих престижних інтелектуальних змагань. Призових місць, на жаль, не зайняли, але «золота серединка» серед 100 учасників – теж непогано.
Викладач Технічного коледжу професор Валерій Воронін: «Залучаємо до роботи фахівців найвищої кваліфікації...»
Коли я запитав директора коледжу Ганну Шемелюк, з ким би я мав поспілкуватися, щоб скласти ширше уявлення про навчальний заклад, про його викладачів, вона не вагаючись назвала першим одного з трьох докторів наук Валерія Олександровича Вороніна.
Цю непересічну людину добре пам’ятають у Львівській політехніці. Він – відомий фахівець в галузі мікроелектроніки. У 1970–1971 роках проходив наукове стажування Північно-Західному університеті міста Чикаго (США). У 1986–1992 роках був завідувачем кафедри напівпровідникових приладів. Авторству Валерія Вороніна належать 280 наукових публікацій і винаходів. Під його керівництвом захищено 12 кандидатських та 2 докторські дисертації. Це людина широких наукових інтересів і світогляду. Його досвід засвідчує, що ніколи не пізно змінити наукову траєкторію. У книзі «Україна на межі тисячоліть – 500 впливових особистостей» Валерій Олександрович представлений як бізнесмен і науковець в тому числі і в галузі прикладного економічного аналізу.
– Як потрапили у Технічний коледж?
– 2006 року я вийшов на пенсію і вирішив спробувати себе на новому місці, в новому амплуа. Цей коледж закінчував мій син. Зараз він в аспірантурі Львівської політехніки. Окрім того, я підтримував дружні стосунки із колишнім директором коледжу Степаном Миколайовичем Мамрич. Він запропонував мені перейти працювати сюди. Хоча були інші привабливі пропозиції.
– Що саме, на вашу думку, вирізняє цей коледж серед інших?
– І минуле керівництво, і нинішнє завжди прагнули запросити у свій навчальний заклад фахівців вищої кваліфікації і створити для них належні умови. І фахівці сюди йдуть. За кількістю викладачів з науковими ступенями небагато знайдеться коледжів, які могли б зрівнятися з нашим. Я в міру своїх сил і можливостей намагаюся підтримати Ганну Олексіївну Шемелюк у всіх її починаннях. Її вирізняє надзвичайна енергія і працездатність. Знаю, як нелегко в умовах економічної та фінансової кризи утримувати в належному стані такий великий майновий комплекс і такий колектив. Вона і чудовий педагог, і успішний менеджер освіти.
Продовжимо мандрівку коледжем. Разом з директором ми завітали до лабораторії електротехнічних дисциплін. Господар її – кандидат технічних наук доцент Олег Нечай:
– Сучасне обладнання цієї лабораторії, – зауважив він, – знання і досвід викладачів дають змогу глибокого вивчення теоретичних основ електротехніки, електричних вимірювань, електроніки, схемотехніки.
– Знаємо, що далеко не всі випускники тієї ж Львівської політехніки знаходять роботу за фахом. А у вас як?
Ганна Шемелюк вважає, що на запитання краще відповість Ярослав Василиця, який тривалий час очолював відділення, яке готувало саме електромеханіків:
– З усього спектру спеціальностей, які готує коледж, наші найзатребуваніші на ринку праці. Електрики, електромеханіки потрібні не лише на підприємствах «Львівобленерго». Вони задіяні в енергоспоживанні, ліфтовому господарстві, різних фірмах автомобільного сервісу. Працедавці приходять до нас і просять скерувати фахівців на роботу.
– Ваші кращі випускники продовжують навчання у різних інститутах Львівської політехніки. Чи задоволені Ви співпрацею, зокрема, з Інститутом енергетики і систем керування?
– Вона у нас надзвичайно плідна. Ми активно співпрацювали з колишнім директором інституту Орестом Юліановичем Лозинським, а тепер маємо добрі контакти з новим директором, Андрієм Лозинським. До речі, саме у цьому інституті першими розпочали розробляти інтегровані плани для студентів коледжів. Ті з них, які продовжують навчання у вищому навчальному закладі, вигідно відрізняються від тих, хто приходить у ВНЗ із середньої школи. Після коледжу студенти мають базові знання та професійні навички, вони професійно-зорієнтовані. Для прикладу, наша вихованка Іванна Надич закінчила в цьому інституті магістратуру, захистила кандидатську дисертацію, а згодом працювала у нас викладачем.
– А де ваші студенти проходять практику?
– У нас передбачено декілька видів практик. На другому-третьому курсах студенти проходять практику у наших майстернях і лабораторіях. Є ще практика для отримання робітничої професії. На четвертому курсі студенти проходять виробничо-технологічну практику на підприємствах. Ми з директором коледжу розробили нову угоду з «Львівобленерго», яку нещодавно підписали. Особливо потрібні наші фахівці у селах, бо там мало молоді. «Львівобленерго» могло би взяти у нас 20–30 випускників, проте маємо лише невеличку групу електромеханіків – 20 студентів. Дехто проходить практику за місцем проживання і там залишається працювати.
Цю розповідь доповнює Ганна Шемелюк:
– Проходячи переддипломну практику, студенти накопичують матеріал для дипломних робіт. Керівники практики від підприємства бачать, хто чого вартує і відповідно запрошують на роботу.
Скласти об’єктивне враження про Технічний коледж неможливо без участі «головних осіб» – самих студентів. Для участі у розмові ніхто їх спеціально не готував. Вирішив поспілкуватися з першими-ліпшими, хто впав мені в око.
Ростислав Кузик, четвертий курс, спеціальність – монтаж та обслуговування електричних машин та апаратів:
– Живу я у селі Нижня Білка, що неподалік Львова.
– Очевидно, тобі надали гуртожиток?
– Від гуртожитку я відмовився, доїжджаю до Львова щодня. Дві години з села і дві години на зворотну дорогу. Річ у тім, що перша маршрутка з нашого села йде до Львова о 9-й годині. Я не встигаю на першу пару. Тому йду пішки 45 хвилин до сусіднього села і там сідаю на маршрутку до Львова.
– Такі неймовірні зусилля заради здобуття освіти заслуговують на похвалу. А як ти вчишся?
– Вчуся добре, був учасником олімпіади з електротехніки і електромеханіки у Польщі. Маю намір продовжити навчання у Львівській політехніці, в Інституті енергетики і систем керування. Цей інститут має добру репутацію.
Інша наша співрозмовниця Христина Стадницька:
– Я вчуся на третьому курсі, опановую розробку програмного забезпечення. У коледж вступила після 9-го класу.
– Можу припустити, що ти боялася зовнішнього незалежного оцінювання, тому пішла у коледж?
– Не стільки я боялася, скільки моя мама...
– Після коледжу могла б працювати у команді, що створює програмне забезпечення?
– По закінченні я стану вийду техніком-програмістом. Головне, що ми отримуємо добрі знання і навички.
– А чим ти, Христино, займаєшся у вільний час?
– Навчанням поза обов’язковою програмою. Поглиблено вивчаю основи програмування і особливо – англійську мову, зорієнтовану на мою спеціальність.
Ще одна студентка коледжу Марія Сидор родом із села Бортятин Мостиського району:
– У нас у селі була лише дев’ятирічка, – розповідає вона, – Вирішила одразу вступати у коледж, щоб швидше отримати спеціальність. Цей навчальний заклад обрала сама, без батьків. Дивилася відгуки випускників в Інтернеті... Наша спеціальність є перспективною, можна знайти роботу в різних фірмах, де тісно пов’язані реклама і економіка.
– Чи є тебе якесь захоплення, те, що називають хобі?
– У мене багато захоплень. Люблю співати, мене запрошують вести різні вечори. А ще граю у ... футбол, у команді коледжу.
– Ти дівчина вродлива. Чи береш участь у конкурсах краси?
– Раніше такі конкурси проводилися, коли я ще тут не вчилася. Але зараз така ситуація в країні, що подібні конкурси були б недоречними.
Назар Кравчук навчається програмному забезпеченню:
– У нас чудові викладачі – і з самого коледжу, і з Львівської політехніки. Але щоб стати успішним програмістом, треба багато працювати самостійно, постійно вдосконалюватися. Я самостійно вивчаю додатково різні мови програмування. Наша спеціальність складна. Невипадково праця програміста високо оплачується.
– Ти живеш у гуртожитку?
– Ні, доїжджаю із села. Дорога в обидва кінці займає дві години. Є свої переваги проживання у гуртожитку і у себе вдома.
У розмову вступає директор коледжу Ганна Шемелюк:
– Як правило, ми надаємо гуртожиток тим, хто проживає на віддалі більше 30 кілометрів від Львова, але, зважаючи на соціальний стан родини, йдемо на зустріч і тим. хто проживає ближче. Орендуємо місця в інших навчальних закладах, зокрема, у Львівському автомобільно-дорожньому коледжі, гуртожитки якого розташовані неподалік від нас. Вартість проживання – 240 гривень на місяць. Не до порівняння з винаймом житла у приватному секторі.
Не технікою єдиною живуть «технарі»...
Перебуваючи у Технічному коледжі Львівської політехніки, ми поспілкувалися і з кількома викладачами коледжу. Даремно хтось думає, що у технічних навчальних закладах нехтують гуманітарними предметами, скажімо, історією України, українською мовою та літературою. Вимогливо ставиться до своїх студентів викладач української мови і літератури, молодий педагог Юлія Білас. Цікавлюся, як вона потрапила сюди. Чи мала якісь рекомендації?
– Я подала своє резюме, і воно було позитивно оцінене дирекцією. У цьому коледжі навчався мій чоловік, у якого залишилися добрі спогади про цей навчальний заклад. Я закінчувала Львівський національний університет імені Івана Франка, вивчала слов’янську філологію. Згодом була аспірантура, зараз завершую роботу над кандидатською дисертацією, пов’язаною із словацькою літературою.
– Чи є якась специфіка вивчення української мови у технічному навчальному закладі?
– На четвертому курсі наші студенти вивчають українську мову за професійним спрямуванням.
– Зараз усі нарікають на якість шкільної освіти...
– Певний рівень знань студенти мають зі школи. До нас приходять вчитися за конкурсом. Не можна негативно оцінювати рівень викладання української мови у всіх без винятку школах. Дуже багато залежить від викладача. Ми проводимо різноманітні семінари, конкурси. Запрошуємо і колег зі школи. Вони теж мають змогу вдосконалювати культуру мовлення і відповідно передавати її учням.
– А у повсякденному житті коледжу, коли йдете, скажімо, коридорами і чуєте з уст викладачів русизми: чи робите їм зауваження?
На це запитання дала відповідь директор коледжу Ганна Шемелюк: «Юля Тарасівна ще молодий викладач, і їй незручно робити зауваження старшим за віком викладачам. А я це роблю постійно, адже вчитися ніколи не пізно».
Королевою усіх наук по праву вважають математику. Нещодавно перебуваючи у Львові, заступник Міністра освіти і науки України Павло Хобзей говорив про низький рівень викладання математики у середній школі. Це проблема характерна для багатьох країн. За його словами, учні, котрі добре знають математику, як правило, не йдуть у педагогічні ВНЗ, а у ті, де готують фахівців з ІТ-технологій. Спрацьовує матеріальний стимул. Технічному коледжу на математиків пощастило. Це я відчув, спілкуючись, зокрема, з кандидатом педагогічних наук, головою циклової комісії викладачів математики Людмилою Васіною, випускницею Тернопільського педагогічного інституту:
– Те , що рівень знань математики випускників школи неухильно падає, це можуть засвідчити викладачі ВНЗ. Але у нас немає вибору. Маємо те, що маємо. Нам доводиться підтягувати вчорашніх учнів до належного рівня. Бо це вже наша відповідальність: хто виходить від нас, це – наше обличчя.
– А Вас влаштовує кількість годин, відведених на математику?
– Математики забагато не буває. Звісно, хотілось би більше...
– Яка спеціальність вимагає найбільше годин математики?
– Без сумніву, це – програмування. Наші навчальні програми з математики завжди узгоджуються з відповідними кафедрами Львівської політехніки: вищої математики чи прикладної математики. Адже багато наших студентів продовжують тут своє навчання. Кращі з них не мають проблем з використанням математичного апарату.
Доповнює розповідь Ганна Шемелюк: «Я наголосити, що наша циклова комісія з математики є однією з кращих серед коледжів Львівщини. Це засвідчують успіхи наших студентів, призові місця на Всеукраїнських олімпіадах, перші місця гп змаганнях серед студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. Великий попит є на підготовчі курси з математики, які веде Людмила Васіна.
У здоровому тілі, кажуть, здоровий дух. Коледж має три корпуси, і в кожному – спортивний зал. На вулиці Пимоненка ми завітали у спортивний зал вже після навчань. З десяток юнаків займалися у тренажерах – «качалися «. Завідувач циклової комісії з фізкультури Віталій Береговенко – майстер спорту з фехтування. Старші курси мають чотири години занять фізкультурою на тиждень. Окрім того, чимало студентів займаються спортом у 12 секціях. Серед дівчат особливою популярністю користується секція танцювальної аеробіки. Успішно виступають студенти на змаганнях з баскетболу, бадмінтону, футболу, футзалу. Сильною є команда коледжу з плавання. Тричі на тиждень її члени мають змогу плавати у басейні Львівської політехніки. Кращі плавці поповнюють команду університету.
Дружать з фізкультурою та спортом і викладачі коледжу. Третій рік поспіль шахісти навчльного закладу стають чемпіонами на змаганнях викладачів коледжів Львівщини з шахів. Навіть професор Валерій Воронін попри свої 76 років щозими стає на гірські лижі в Австрійських Альпах.
Далі ми продовжив знайомство з Технічним коледжем, завітавши у другий корпус, що на вулиці Івана Пулюя. Її назва знакова для коледжу технічного спрямування. Адже, як відомо, Іван Пулюй був фізиком світового рівня, саме йому належить пріоритет у відкритті Х-променів (рентгенівських). У цьому корпусі розташувалося відділення електроніки та комп’ютеризованих систем. Колись ця будова належала ПТУ №56. Дещо старомодно виглядають прохідні і першого, і другого корпусів. При вході – так звані «вертушки». У людей старшого покоління вони викликають ностальгічні спогади про індустріальне минуле Львова. Чимало викладачів коледжу свого часу працювали у виробничих об’єднаннях «Електрон» і «Лорта».
Ганна Шемелюк, яка того дня мала у цьому корпусі пари, проводячи мене аудиторіями, лабораторіями і майстернями, говорила, що наявність трьох корпусів це, з одного боку,надає ширші можливості, а, з другого – це додатковий господарський тягар і гризота при недостатньому бюджетному фінансуванні. Попри це у корпусах ведуться ремонтні роботи.
Перша наша зупинка – у лабораторії аналогової, цифрової техніки та електро-радіовимірювань. Викладач Богдан Левандівський має 29 років виробничого стажу. На «Електроні» був провідним інженером, заступником начальника відділу. Володимир Дмитрів – випускник електрофізичного факультету Львівської політехніки. Теж пройшов практичну школу на «Електроні». Нині завідує лабораторією. Роман Мазяр вчився на радіотехнічному факультеті. На «Лорта» працював регулювальником радіоапаратури, потім викладав у ПТУ №56. Майстер виробничого навчання Зеновій Бабик у цьому навчальному закладі 28 років. Свого часу працював у науково-дослідному інституті системотехніки. На стендах, які я побачив у лабораторії, студенти, починаючи з третього курсу, проводять лабораторні роботи: складають прості електричні кола, вимірюють опір, напругу. Натомість старшокурсники проходять практику у ремонтних майстернях.
Був приємно вражений, побачивши студентів з паяльниками у руках, які виконували монтаж на контакти роз’єму. Чому звернув на це увагу? В Інституті телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки Львівської політехніки трапляються студенти, які за п’ять років навчання жодного разу (!) не тримали в руках паяльника. На думку Зеновія Бабика, то не інженер, який сам не вміє щось запаяти. Далеко не завжди можна і доцільно використовувати сучасні технології, ті ж паяльні станції. Це відділення готує радіотехніків і фахівців з телекомунікаційної інженерії.
Незвичним було побачити у світі радіотехніки і електроніки свердлильні та заточні верстати. У коледжі вважають за доцільне прищепити студентам навички роботи з металом, вчать слюсарній справі. Вони виробляють шуфлі, совки для прибирання сміття. Принаймні, потреби коледжу у цих нехитрих інструментах задовольняють повністю.
Надалі знайомство з відділенням електроніки та комп’ютеризованих систем продовжили у кабінеті його очільника Ігоря Віхотя. Знову ж поцікавилися його життєвою і службовою «траєкторією».
– Моє траєкторія, – розпочав він, – дещо незвична. Після школи закінчив з відзнакою ПТУ№21. Але мріяв стати лікарем. Вступив у Вінницький медінститут на лікувальний факультет. Але за обміном до України приїхали кубинці. Треба було звільнити для них місця. Нам запропонували перейти на фармацію. Я відмовився, і вступив до Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту, на енергетичний факультет. Після закінчення отримав диплом інженера-електрика, паралельно отримав педагогічну освіту. Повернувся на роботу у рідне ПТУ. Працював викладачем, потім старшим майстром. У коледжі обіймав посаду декана (була колись така посада), зараз вона відповідає посаді завідувача відділення.
– У багатьох ваших колег я запитував: яка перспектива у випускників отримати місце праці за спеціальністю після закінчення коледжу?
– Точну статистику у ринковій економіці, коли немає державного розподілу, навести неможливо. Я б так сказав, що знаходить роботу, насамперед, той, хто може щось зробити власними руками.
– А що вміють ваші студенти робити власними руками?
– Нещодавно наші вихованці брали участь у Всеукраїнській олімпіаді, де презентували генератор сигналів – від 1 герца до 10 мегагерц. За цю роботу тримали перше місце. Керівниками проекту були Роман Мазяр і Зеновій Бабик. Виготовили також міні-осцилограф (зараз хороший осцилограф коштує майже 30 тисяч гривень), а також частотний вимірювач. На захисті дипломних робіт студенти демонструють свої розробки. Один із студентів зробив робота, який піднімає предмети через команди з мобільного телефона. Спільно із фахівцями Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного наші студенти виготовили безпілотники, зокрема, квадрокоптери, які призначені для виявлення ворожих батарей, снайперів, безпілотників противника на великих висотах. Студентам довелося розв’язати чимало непростих радіотехнічних завдань. Вже кілька разів проводили у Сокільниках випробування зроблених власноруч квадрокоптерів. Наші студенти живуть повнокровним життям. Вчаться, займаються технічною творчістю, беруть участь у художній самодіяльності, залюбки займаються фізкультурою і спортом.
Ще одне відділення Технічного коледжу перебуває на периферії у місті Ходорові. Відтак з його керівником Василем Перцем, який, до речі, закінчив Гірничо-металургійний інститут у донецькому Алчевську, зустрілися у Львові, коли він разом зі студентами брав участь у цьогорічних Наукових фестинах у Львівській політехніці:
– Наше відділення, – розпочав свою розповідь ходорівчанин, – найменше у коледжі: у нас навчаються 182 студенти. Це переважно жителі двох областей: Львівської та Івано-Франківської. Навчальні заклади у глибинці конче необхідні, оскільки дають змогу юнакам і дівчатам, особливо з немаможних родин, здобувати вищу освіту за місцем проживання чи неподалік від свого дому.
– Які спеціальності здобувають ваші студенти?
– У нас «харчовий» напрям: харчові технології та інженерія. Спеціальності – виробництво хліба, кондитерських та макаронних виробів, харчових концентратів, а також збереження, консервування та переробка м’яса. З електротехнічного напрямку готуємо фахівців за спеціальністю «Монтаж і обслуговування електроустаткування, електричних станцій та енергомереж». Наші випускники можуть займати посади технолога, майстра, хіміка й мікробіолога техніка-лаборанта, лаборанта-радіометриста, начальника виробництва малого підприємства, майстра виробничого навчання. Широке поле для застосування наших випускників для обслуговування інфраструктури електроенергетики. Наших випускників охоче беруть на роботу концерн «Львівпром», практично всі львівські хлібзаводи, міні-пекарні за місцем проживання випускників, численні енергетичні підприємства і служби.
– Чи не відірвана програма підготовки фахівців від реальних потреб виробництва?
– Чимало наших викладачів та майстрів працювали на підприємствах м’ясопереробки та хлібозаводах. Серед них – і наші колишні студенти. Безробітних ми не готуємо: хто хоче працювати, той роботу знаходить.
Заключне слово
Це були мої перші відвідини Технічного коледжу Національного університету «Львівська політехніка» і, сподіваюся, не останні. Журналістові має бути цікаво, як з плином часом змінюються люди, підприємства, установи, навчальні заклади, а на загал – міста і країни. Мені справді було цікаво, чи продовжать навчання у Львівській політехніці і працюватимуть за фахом вихованці коледжу, які давали інтерв’ю? Чи будуть надійними безпілотники, виготовлені здібними до техніки студентами? Чи дозволять коледжам готувати бакалаврів? Поживемо – побачимо і обов’язково – напишемо про це...
