До 150-річчя «Просвіти», 30-річчя її відродження в Україні та 30-річчя діяльності у Львівській політехніці тижневик «Аудиторія» продовжує знайомити читачів з історією організації. Сьогодні пропонуємо спогади Ростислава Білосевича про впровадження української мови в навчальний процес.
Від самого початку створення в Політехніці Товариства української мови я мав честь очолювати мовну комісію, членами якої були доценти Я. Буджак, Л. Зорій та старший викладач Б. Щербатюк.
Ще до проголошення незалежності України під тиском громадськості та швидше від побоювання, щоб Україна часом не обрала приклад балтійських республік – відокремлення від СРСР, Верховна Рада України під головуванням Валентини Шевченко ухвалила «Закон про мови в Українській РСР» (28 жовтня 1989 р.). Це було першим етапом боротьби за право української мови звучати в усіх державних органах та навчальних закладах України і зокрема в стінах Львівської політехніки. Почалася кропітка та наполеглива праця з упровадження цього Закону в практичне життя.
У квітні 1990-го Вчена рада Політехніки ухвалила «Програму організаційно-методичних заходів Львівського політехнічного інституту по впровадженню закону УРСР «Про мови в Українській РСР», у складанні якої брали участь як представники адміністрації, так і громадськість інституту. Там було вказано чіткі терміни, конкретні завдання й особи, відповідальні за виконання. На відміну від державного Закону про мови, розрахованого на 10 років, наш інститут мав перейти на державну мову до 1992 року. Для цього було створено термінологічно-видавничу держбюджетну лабораторію, багаторічним керівником якої був професор Володимир Перхач. Обсяг фінансування лабораторії становив 40 тис. крб на рік.
За моєї пам’яті у 1990-му і 1991-му роках ми тричі здійснювали перевірки виконання «Програми…», за результатами яких підготували докладний аналіз виявлених недоліків із конкретними фактами, за якими рада Товариства, а відтак і Вчена рада прийняли відповідні ухвали.
У листопаді 1991 р. в інститутській газеті «Львівський політехнік» (нині «Аудиторія») у співавторстві з головою інформаційної комісії Ярославою Величко вийшла моя стаття «Підстав для заспокоєння немає», в якій було вказано конкретні кафедри, факультети, імена завідувачів кафедр і деканів, де процес українізації йшов дуже повільними темпами або стояв на місці.
Нас найбільше дивувало те, що досить багато викладачів уперто не виконували ухвали Вченої ради про впровадження української мови в навчальний процес і не переходили на викладання своїх дисциплін українською. Під час розмови з ними ми часто наводили такий аргумент: «За два роки ви давно вивчили б французьку чи іспанську мови, коли треба було б їхати працювати за кордон. Чому так важко вам вивчити мову народу, серед якого живете?». Здебільшого, вони погоджувалися з нами, скаржилися на брак здібностей до мов, але не поспішали вивчати українську, хоча для цього були створені всі умови. При кафедрі української мови, літератури і культури, очолюваної доцентом Геннадієм Вознюком, уже два роки працювали курси української мови. Трохи пізніше там почав діяти семінар із питань культури української мови. Але ті викладачі, зазвичай, їх не відвідували.
Про результати чергової перевірки я доповідав на Вченій раді Політехніки у квітні 1992 р., і знову було ухвалено конкретні заходи щодо завершення переходу до функціювання української мови в усіх сферах життя інституту до 1 вересня 1992 року. Ці результати лягли в основу моєї досить великої за обсягом статті «Державна мова – обов’язкова для всіх», яку надруковано у «Львівському політехніку», де я поіменно назвав прізвища викладачів (51 особу), які й далі викладали російською. Після виходу статті деякі з них не віталися зі мною, а один навіть переходив на інший бік вулиці, здалеку побачивши мене. Але я не дуже засмучувався, бо такий метод переконання добре спрацював – у новому навчальному році таких, що не вивчили української мови, залишилося лише десятеро.
Процес упровадження «Програми…» став незворотнім. За нашим досвідом до Політехніки почали приїжджати викладачі та науковці з багатьох закладів високої освіти, переважно технічних, зі сходу України. Вони свідчили про справжній термінологічний голод в українських вишах. Тому Львівська політехніка взяла на себе відповідальне і важке завдання –готувати та видавати термінологічні словники з різноманітних технічних дисциплін.
Як тут не згадати шановних колег, які були піонерами у складанні таких словників і зробили неоціненний внесок у розвиток української технічної термінології. Це професори Володимир Перхач, Марія Ганіткевич, тодішні доценти Олександра Захарків, Володимир Літинський, Іван Фецович, Богдан Рицар та інші (на жаль, нині не пам’ятаю всіх).
Про успіхи Львівської політехніки і її «Просвіти» стало відомо в місті Лева. Львівська міська рада та міська адміністрація ухвалили розпорядження за №213 від 25.02.1994 р. «Про проведення аналізу впровадження української мови у навчально-виховних закладах відповідно до Закону про мови в Україні». Мене (посвідчення №4) разом із доцентом (тепер професоркою ЛНУ) Олександрою Сербенською залучили до складу комісії з перевірки навчальних закладів, зокрема університету ім. І. Франка.
Минуло багато років, тепер я на пенсії і мешкаю в Тернополі. З відстані часу ще раз осмислив пройдений шлях, згадав колег і соратників. З нагоди ювілею вітаю дорогих просвітян і висловлюю подяку всім викладачам та працівникам Львівської політехніки, які зробили вагомий уклад у справу українізації нашого навчального закладу.