У наш непростий час, коли все життя стало залежним від слова онлайн, особливу потребу відчуваємо у живому спілкуванні, тому ініціативу директора Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки Степана Шалати відзначити завершення традиційних зимових святкувань підтримали щиро. Концерт зі щемливою назвою «Прощання з колядою» відбувся 11 лютого у холі перед входом до Актової зали головного корпусу Політехніки, неофіційно названої Матейківською.
Хочеться наголосити, що зимові святкування в тій чи іншій формі стали у Львівській політехніці традиційними. Добиратися до політехніки через снігову заметіль і колапс транспорту було не так вже й просто, а пережиті відчуття нагадали гоголівську містерію перед Різдвом. Нагородою стала освітлена ялинка на другому поверсі, рідні, хоч у масках, обличчя політехніків, достойна постать капелана студентів отця Юрія Остапюка, передконцертне очікування і самі виступи колективів, які, безперечно, є гордістю Політехніки. Притримуючись безпечної відстані, уникаючи скупчення, перед нами виступали такі різні, і тим і цікаві, колективи: студентська хорова капела «Гаудеамус», ансамбль естрадної пісні, народний ансамбль бандуристок «Заспів», народний камерний вокальний ансамбль «Аколада» і насамкінець виступ нашого уславленого інтелектуального народного чоловічого хору «Орфей». Розповідні мініатюри, жартівливі віншування і побажання у виконанні студентів із театральної студії «Хочу» доповнювали цей особливий концерт. Різноманітний підбір творів для різдвяних виступів, вміле їх поєднання сприяли піднесеній урочистій атмосфері. Було радісно від того, що шляхетні і майстерні виступи наших артистів не дисонували з вишуканим мистецьким оздобленням другого поверху ренесансної будівлі головного корпусу Політехніки.
На подібних заходах завжди присутній ректор Юрій Бобало, який знає вагу української культури, завжди підтримує мистецькі колективи, а це сприяє гармонізації різних сфер діяльності Політехніки, зокрема і утвердженню культури як вагомого чинника життя держави. Подумалось, що якби в вишах Сходу чи Півдня України їх очільники так дбали про розвиток української мови і культури, ми б не мали проблем з «русским миром».
А що стосується зимових святкувань, то це такий масштабний оригінальний пласт культури, що навіть ті, хто знали його побіжно, відкриють для себе щораз нові її грані.
А оскільки народні зимові святкування були довгими, тут така фантазія, такий шквал безперервних емоцій, коли високі духовні зразки поєднуються з жартівливим інтермедіями, вертепним дійством, обрядовими звичаями, і все це створює неповторний настрій.
І. Франко називав Різдво Христове найпоетичнішим святом усіх народів християнських. «По підвіконню руських осель, всюди несучи хоч на момент радість, світло і тепло, ходили колядники, не минаючи найубогішої оселі, що йшло з правдивого піднесення духу та ідеальних бажань». Найкращою з усіх наших коляд церковних І. Франко вважав коляду «Бог предвічний», «се правдива перла між нашими піснями церковними, автор здужав піднятися до того настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о Різдві Христовім».
Ще з давнини у коляди, щедрівки вплетені історичні події. Візьмімо хоч би таке :походи дружини князя Володимира «на золотих човнах, срібних веслах» «краєм Дунаєм у Царегород». Або хрещення і вінчання князя Володимира з константинопольською царівною Анною: «і винесли йому полумисок срібла, а він на той бік ані подивився, винесли йому полумисок злота, а він на той бік ані подивився. А вивели йому панночку царівну, він шапочку ізняв, низенько вклонився. Добрий вечір, щедрий вечір!» Подаю цей зразок української щедрівки, бо ж наші північні сусіди такі прудкі, що знану коляду «Добрий вечір тобі, пане господарю «уже» поют: Добрый вечер тебе, дарагой хазяин…» ― всі куплети. Якщо можна поцупити історію,то що там якась колядка?
А ось іще дуже цікава доба розвитку культури України ― час гетьманування Івана Мазепи. Історик Дмитро Дорошенко називає цей час «золотою добою» України, у Ю. Іванченка це ― «періклів вік розвою України». Після страшної Руїни гетьман (а гетьманував він 20 літ) значно підніс рівень освіти, культури: будував храми, монастирі, дбав про їх оздоблення, збудував корпус Києво-Могилянської Академії. Це був час піднесення добробуту українців. Різдво у гетьманському дворі ― окрема сторінка, багато із цих традиції подано у творах Богдана Лепкого. Лепкий описує гетьманський палац, його декор: перські килими, книги в білому пергаменті, золотий і срібний посуд, а найголовніше, ― звичаї. На Різдво дім відчинений, ходять бурсаки, колядують, носять вертепні скриньки, ставлять інтермедії, декламують іронічні вірші. Вертеп, із якого власне розпочався український театр ― традиція західноєвропейська, але в Україні в часи гетьманські вона була дуже поширеною. В Торонто у 1988 році навіть видано книжку «Різдвяні свята у гетьмана Івана Мазепи».
А загалом у велетенській творчості Богдана Лепкого є поетичний різдвяний цикл ліричних мініатюр «У Різдвяні свята», «На Різдво додому», «Святий вечір», «Йордан у Бережанах», які передають неповторну атмосферу святкувань у батьківському домі і загалом на Поділлі ― батьківщині серця митця. Ось декілька рядків із поезії «Святий вечір»:
Далекий світ, великий час,
Пливуть літа рікою.
Гей! Що чувати там у вас?
Чи йдете з колядою?,
Чи ще живий Федір, Юрко
І мій сусід Зарічний?
Чи й нині, як колись, давно,
Співають: «Бог предвічний»?
Чи й нині мерехтять зірки
Над хатою старою?..
Гей, краю мій, не знаєш ти,
Як тужу за тобою!
А насамкінець, відірваний долею від рідної землі, яку палко любив і для добра і величі якої творив, Богдан Лепкий добре розумів складний, під’яремний шлях України через роз’єднаність її творчих національних сил. Тому і звернувся до своїх співвітчизників і до нас словами мудрої перестороги:
На Різдвяні Свята
Спішім брат до брата,
Позабудьмо, що нас ділить,
Що відводить нас від ціли,
І заколядуймо.
