Робота інженером, заняття спортом, зацікавлення галуззю інформаційних технологій, майбутнє одруження та безліч щасливих хвилин із родиною та друзями – таким він був і про таке він мріяв. Але ворожі снаряди не вибирають, чиє життя знищити.
Микола Забавчук – 25-річний молодий чоловік, випускник Львівської політехніки, у перші дні війни добровольцем пішов захищати Україну. Залишивши у мирному житті амбітні мрії, родину та наречену, він став військовослужбовцем 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ та віддав найцінніше – власне життя – задля нашого майбутнього. 21 липня внаслідок ворожих артилерійських обстрілів Краматорська Донецької області Микола Забавчук загинув.
Його старша сестра Вероніка розповідає, що з дитинства вони були дуже близькі. Через велику різницю у віці спершу вона піклувалася про нього, натомість, підрісши, брат всю свою любов віддав двом її дітям – своїм похресникам. Вероніка згадує, що Микола завжди хотів бути самодостатнім, не залежати від інших, тому ще до вступу в університет почав підпрацьовувати. Спеціальність для навчання обрав не випадково, адже від малого цікавився технологіями, комп’ютерною інженерією.
«Пригадую, як Микола хотів навчатися у Львівській політехніці, готувався до вступу. Закінчив тут бакалаврат і магістратуру. Згодом працював інженером «Стрілецького стенду Львівської школи вищої спортивної майстерності». Його цікавила галузь інформаційних технологій, тому вивчав мову програмування JavaScrip, а після війни хотів працювати у сфері ІТ», – згадує сестра Миколи Вероніка Карачевська.
Спорт – окрема сторінка в житті військовослужбовця. Уже п’ятирічним він почав займатися гімнастикою, далі було айкідо, бокс і кікбоксинг. З усіх видів спорту показував хороші результати, здобував дипломи та медалі. Брав участь у змаганнях, був чемпіоном України з кікбоксингу серед юніорів і кандидатом у майстри спорту з жиму штанги. Упродовж багатьох років – спортсменом клубу єдиноборств Triumph martial arts Gym.
Сестра Миколи розповідає, що він одразу в перші дні війни вступив у добровольчий батальйон, далі – в лави територіальної оборони. Згодом склав військову присягу і до перемоги планував разом із побратимами захищати Україну.
«Під час навчання в Політехніці, на медогляді, помітили викривлення грудної клітки й визнали його непридатним для служби. Однак він не міг стояти осторонь та прагнув зробити свій внесок у перемогу», – каже Вероніка.
Особливо важко сестрі говорити про братові мрії. Вона зізнається, що родина й друзі завжди були для нього найважливіші. У щасті близьких він знаходив власне, намагався зробити для них все можливе: піклувався, огортав любов’ю, якої тепер так бракує.
«Ми з братом жили неподалік і спілкувалися практично кожного дня. Між нами панували дуже теплі й близькі взаємини. Також я маю чудові стосунки з його нареченою Олександрою, всі сімейні свята проводили спільно. Перед війною брат зробив їй пропозицію, і вони планували весілля. Хотіли влаштувати сюрприз батькам, втішити, розказати про все це урочисто, по-особливому. Ще пригадую, Микола довгий час хотів собаку, й уже, коли почалась війна, з нареченою вони взяли додому улюбленця, назвали його Ареєм, як давньогрецького бога війни.
Микола багато дбав про інших, та попри це не прагнув зайвої уваги, не любив «показухи» та нещирості. А ще був дуже добрий, обожнював своїх похресників (моїх дітей) і мріяв про власних. Друзі займали особливе місце в житті брата: з деякими товаришами познайомився ще в молодших класах, і сьогодні вони є найближчі для нашої родини. Також у Миколи залишилося чимало товаришів із Політехніки, спортивної спільноти, роботи й побратимів, з якими познайомився вже під час служби. Найближчі друзі брата зараз дуже підтримують нашу родину, переймаються нашим болем. Я навіть уявити не могла, наскільки відкриваються люди та як втрата показує, хто є хто насправді…
Знаю, що брат найбільше хотів, аби його рідні та близькі були щасливі: могли реалізовувати свій потенціал, здійснювати мрії, а не впадати у відчай, горювати й втрачати сенс життя, навіть попри його загибель».
На Сході Микола підтримував контакт із рідними, за найменшої нагоди намагався повідомити, що з ним усе гаразд. Але 21 липня його телефон мовчав… У вівторок, 26 липня, Львів прощався одразу з трьома героями – бійцями 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Чин похорону відбувся у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Поховали військовослужбовців на Личаківському кладовищі.
«У ньому був сильний внутрішній стержень, він завжди чітко розумів, що є правильним, а що ні. Був справжній, мужній чоловік, але з такою ніжністю ставився до родини. Микола мріяв показувати батькам світ, забезпечувати їх усім найкращим та багато подорожувати. Ми часто говорили, що коли він одружиться і в них із дружиною народяться діти, ми будемо зустрічатися родинами: сидітимемо на подвір’ї будинку, наші діти гратимуться разом, його собака бігатиме поруч – ось таким він бачив своє майбутнє, таким воно й мало бути».
Майбутнє Миколи Забавчука забрала російська ракета, але пам’ять про нього та всіх українських воїнів має жити. Тож хай їхні подвиги ніколи не будуть забуті! Щоразу, збираючись усією родиною, добре пам’ятаймо, хто ціною свого життя подарував нам цю можливість!
