Третій рік на офіційному рівні 14 жовтня святкуємо День захисника України. Однак особливість така, що це свято узаконено під час війни. І ця війна триває. Чи потребує тепер армія нашої підтримки? Якої саме? А чи можемо ми тут, на мирній території, жити так, ніби війни немає? Про це розповідають ті, хто обрав собі особливу місію – волонтерство: Уляна Дідич (ГО «Допоможи фронту»), Надія Любомудрова («Просвіта» Львівської політехніки), Андрій Салюк (волонтерська ініціатива «Львівський лицар»), Микола Савельєв (головний редактор газети «Ратуша», колектив якої щотижня відвідує поранених).
Усі волонтери запевняють, що за останній рік-другий їхня робота суттєво змінилася. На початку війни, коли армія не мала практично нічого, саме волонтерські спільноти стали для неї рятівним колом. Тоді вони постачали військовиків усім, від продуктів і шкарпеток до амуніції та техніки. І досить часто робили це хаотично. Тепер волонтерські спільноти отримують конкретні замовлення. Здебільшого вони стосуються затрат на інструменти, ремонт автомобілів, оптичні прилади, інструменти для хірургічних операцій у польових умовах.
– Попри те, що на сьогодні воїнів багато чим забезпечили, наша допомога для них важлива, адже від держави вони отримують не в тих кількостях, що потребують, і не завжди якісне. Чому так стається? По-перше, у нас офіційно нема воєнного стану, отож, армію забезпечують за процедурою мирного часу. По-друге, комісії очолюють або ж мають на них вплив люди без честі й совісті, які пропихають виробників, зважаючи не на якість виробу чи пристрою, а керуючись меркантильними інтересами, – каже Андрій Салюк.
Волонтери також змінили саму форму збирання потрібних речей. Якщо колись вони практикували пропонувати покупцям у супермаркетах список потрібного, яке ті можуть придбати й покласти до візка, то тепер такої потреби немає.
– Отож, – каже Уляна Дідич, – у супармаркетах є лише наші скриньки, до яких ті, хто нам довіряє, можуть вкинути свою пожертву на дороговартісні потреби воїнів.
Тепер волонтерські спільноти співпрацюють із конкретними підрозділами й закуповують саме те, що їм потрібно.
Натомість волонтери-просвітяни Львівської політехніки свою роботу зосереджують на придбанні ліків для поранених, а також періодично готують на передову різні смаколики. Як розповіла Надія Любомудрова, просвітяни відгукуються на щонайменші запити, особливо на найнагальніші, наприклад, лікарня отримає медикаменти через 2–3 дні, а пораненому вони потрібні вже.
Відвідування поранених у госпіталях – це окрема волонтерська праця. Микола Савельєв переконаний, що такого жесту дуже потребують воїни, які втратили кінцівки, залишаються паралізованими, мають психічні розлади:
– Повірте, що хлопцеві, який втратив ногу, значно важливіше, що ви прийдете, принесете йому фрукти, книжку і з ним поговорите, ніж коли дасте 100 грн. Він каже: «Я став інвалідом у молодому віці. А заради чого, якщо всім до мене байдуже, всі хочуть спокійно жити?».
