Олександр Луцко – студент 1 курсу магістратури Інституту будівництва та інженерних систем Львівської політехніки. Повномасштабна війна застала хлопця у Львові й принесла зі собою для нього, як і для багатьох страх та неусвідомлення того, як діяти далі. Та все ж, у вирішальні для країни дні, Олександр не розгубився. Спершу він допомагав людям із перетином кордону, а згодом приєднався до волонтерської організації, яка займається евакуацією громадян.
«У перші дні всі ми перебували у стані шоку. Я вже усвідомлював, що відбувається, але як і більшість людей, не знав, що конкретно треба робити. Тому насамперед вирішив подбати про інформаційну гігієну: проаналізував ресурси, які читаю, відписався від деяких пабліків, тоді стало зрозуміло, яким джерелам можна довіряти, а яким ні. Далі мої друзі, колеги та знайомі почали об’єднуватися й пропонували різні варіанти, як спільно можна робити щось важливе. І ось ми почали допомагати людям, які хотіли перетнути кордон, щоб урятувати дітей… і виїхати в безпечну країну. Для цього створили спеціальний бот у телеграмі, який містив всю необхідну інформацію. На запитання, які не зміг дати відповідь бот, відповідав я. Це справді спрощувало людям виїзд, адже вони могли відразу дізнатися всю необхідну інформацію. Над цим я працював ще в перші дні війни», – розповідає Олександр Луцко.
Далі хлопець приєднався до волонтерської організації, яка допомагає в евакуації людей: шукає водіїв, розв’язує логістичні питання, організовує доставку гуманітарної допомоги. Спільними зусиллями багатьох волонтерів спершу навіть вивозили людей із Маріуполя. Загалом за час роботи організація змогла евакуювати звідти щонайменше 800 українців і передати туди кілька тонн гуманітарної допомоги.
«У мене є друг, який родом із Маріуполя й саме він запропонував мені приєднатися до цієї організації. Так я став одним із координаторів і дотепер намагаюся допомагати чим тільки можу. Спершу ми шукали водіїв, відповідні машини, які готові були формувати колону та їхати за людьми. Також шукали гуманітарну допомогу й передавали її цими машинами, водії завозили її, а назад могли забирати наших. Хочу сказати, що ті водії, які погоджувалися їхати, то також справжні герої й заслуговують великої поваги. Очевидно, що зараз ситуація в Маріуполі ще страшніша, а після всіх повідомлень про фільтрацію громадян, посилення обстрілів, успішних евакуацій було лише одиниці. Проте я щасливий, що сотні українців змогли виїхати на безпечну територію. Це була спільна робота багатьох організацій, не тільки нашої, адже всі ми працюємо заради єдиної мети», – акцентує студент Політехніки.
Також Олександр згадує історію про хлопця з Маріуполя, якому вдалося виїхати з міста ще в перші дні війни, але замість того, щоб залишатися в безпечному місці, він одним із перших розпочав евакуацію інших людей. І робив це тоді, коли ще ніхто не міг повірити, що ситуація стане настільки критична. Сьогодні його приклад надихає та мотивує Олександра. Проте, як зазначає хлопець, волонтерство – не примус чи обов’язок кожного. Коли людина працює за фахом і виконує якісно свою роботу – це теж дуже важливо.
«Я не скажу, що всі люди повинні волонтерити. Я вважаю, що кожен має робити те, що добре вміє. Якщо людина не волонтерить, не воює, але працює, платить податки і в такий спосіб підтримує економіку нашої країни, то хіба їй можна чимось дорікнути? Але для мене, волонтерство – це постійний рух, який дає надію на майбутнє – моє і моєї країни. Якби не було армії, волонтерів, небайдужих людей, допомоги від діаспори й загалом єднання, яке ми зараз бачимо, ми не змогли б так потужно боронити свою державу. Тому для мене волонтерство – це також можливість захищати рідну землю й працювати заради нашого спільного, щасливого майбутнього, в яке я вірю».
