Під прицілом добра: волонтерський простір DoBro та його місії

Наталія Проць, Центр комунікацій Львівської політехніки
Волонтери простору DoBro

Волонтерська організація DoBro – це спільнота активних молодих людей, які хочуть змінювати себе та довколишній світ. Основною метою її є просвітницько-едукаційна праця з дітьми та молоддю на Сході й деокупованих територіях Півночі України.

– Сама наша присутність у тих точках змінює людей, які це бачать, – каже Мар’ян Мисяковський, студентський капелан ВП «DoBro» та ЛНУ ім. Івана Франка, який навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа УГКЦ. – Вони не можуть зрозуміти, як людина, яка спокійно може проводити свій час в інших областях, у час Різдва є з ними. І саме це пояснює те, чому наші волонтери знову і знову хочуть туди повертатися – щоб дати надію, що військові не просто так там, вони захищають мирне життя тих студентів, які розвивають свої таланти, дари тут, щоб потім ділитися з ними всіма там.

– Розкажіть, на яких напрямках побувала ваша організація?

За понад вісім років ми бували на різних напрямках. Ми дуже часто їх змінюємо. Основними є деокуповані території Київщини, Чернігівщини, Харківщини, акцент також на Донеччину та Запоріжжя. Найчастіше ми буваємо саме на Харківщині, Донеччині й Запоріжжі.

– Як саме ви вирішуєте, куди поїхати? Можливо, у вас є сталий маршрут?

Це пов’язано з тим, чим ми можемо добратися – чи ми їдемо поїздами, чи власним транспортом – автівками або автобусами. Кожного року це залежить від того, скільки учасників, яка є можливість, які небезпеки, який маршрут. До деяких точок ми не можемо потрапити звичайними автомобілями, а мусимо пересідати на інший транспорт, у деяких напрямках можна доїхати потягом і пересісти на маршрутки, тому все це вирішується ближче до настання самої події. І найголовніше, звичайно, те, куди нам надають дозволи. Начальники військових частин чи бригад мають дати дозвіл на нашу присутність, і вже від того, хто нам надає дозволи, вибудовуємо маршрути, куди ми їдемо, в якому напрямку і скільки нас їде.

– Яка найближча точка від передової, де ви зупинялись?

Під час повномасштабної війни найближчі точки – це міста Костянтинівка, Часів Яр, Бахмут, а також Куп’янський район – це 10 кілометрів від фронту. А до повномасштабної війни це Красногорівка – безпосередньо нуль, закінчується місто, наші в окопах, а за 400 метрів розташовані окопи росіян.

– А як до вас як до гостей на Різдво ставляться самі військові? Чи, може, для них це звично?

– Усе залежить від того, до якої бригади ми їдемо. Тобто, якщо ми приїжджаємо до військових частин, які є вихідцями із Західної України, то їм більше притаманні вертепи та схожі розваги, вони свідоміше до цього ставляться. Коли ж заїжджаємо до певних частин і бригад, які походять зі східного або центрального регіону, не завжди є сприйняття того, що ми робимо, мовляв, навіщо взагалі приїхали. Але після нашого знайомства, наших колядок і вертепу, а найважливіше – під час особистих розмов вони починають усвідомлювати, навіщо ми витрачаємо свій час, щоб приїхати на Різдво до них, а не сидіти вдома в теплих домівках зі сім’єю.

– Як саме надходять кошти до вашої організації: від ярмарків, благодійних розіграшів чи, може, від благодійників або меценатів?

– Насправді ми використовуємо різні способи наповнення нашого бюджету. Це залежить від події, яку організовуємо. Наприклад, різдвяна поїздка з вертепом чи поїздка в часі Пасхи з гаївками переважно фінансується з наших розіграшів і ярмарків. Якщо ми говоримо про більші проєкти, як-от організація таборів на сході країни чи поїздки на деокуповані території Київщини або Чернігівщини, то, зрозуміло, що лише ярмарків нам не досить. Тому ми шукаємо добродіїв, жертводавців або пишемо різноманітні проєкти, звертаючись до організацій, які підтримують нашу діяльність.

– Скільки загалом осіб у вашій організації?

Основу нашої волонтерської групи становлять студенти, тому буває по-різному: одні приходять, інші йдуть. У середньому є 20 осіб на постійній основі. Те саме стосується і поїздок на Схід: інколи буває вісім-дев’ять осіб, а деколи – 26–27.

– Як ви залучаєте людей до волонтерства?

Ми стараємося використовувати різні методи. Це, звичайно, наші соціальні мережі, різного роду афіші, які ми розклеюємо по гуртожитках, університетах, з якими співпрацюємо. Також це особистий досвід, тобто коли людина вже знайома з нашим волонтерським центром і ділиться в колі своїх друзів, знайомих, одногрупників, що вона бере участь у такому волонтерському просторі. Переважно власний досвід і притягує нових людей. Звісно, ми не беремо звичайних людей з вулиці, щоб поїхати на схід України. Вони мусять мати багаж знань і певний досвід. Тому організовуємо щотижневі зустрічі відкритого формату, де вчимося, ділимося досвідом разом із волонтерськими організаціями Львова, запрошуємо різних лекторів, які нам розказують, що таке волонтерство, як це – працювати на Сході, яка специфіка діяльності чи суто з військовими, чи з місцевими людьми. Люди приходять на наші зустрічі, які відбуваються щопонеділка в межах навчального семестру. Після цього ми питаємо, чи хтось має бажання розвиватися як волонтер, брати участь спершу в ярмарках, потім у таборах тут, на місці, а далі готуємо їх до поїздки на Схід.

– Чи буває вам страшно з огляду на відповідальність за студентів, яких ви берете зі собою?

Звичайно, кожна людина має різні почуття – від радості до страху. Ми розуміємо всі ризики, що криються в наших поїздках на Схід, розповідаємо студентам, які їдуть з нами, що це не просто поїздка задля відпочинку, а насправді відповідальність, яку ми беремо на себе і покладаємо на студентів. Ми не намагаємося щось прикрасити, навпаки – подаємо реальну картину, що може бути по-різному. Зрозуміло, що там є відчуття трепету, переживання, але, як показує досвід, Бог оберігає та провадить.

Яка специфіка ваших поїздок і як ви готуєтеся до них?

Щодо кожної акції чи події ми добираємо стиль підготовки. Якщо взяти різдвяну поїздку на Схід, то зараз ми безпосередньо вибираємо суто тих людей, які погоджуються, розуміють, куди вони їдуть, для чого і який у цьому сенс. Тоді ми виділяємо їх окремо, і вони самі починають готуватися. Насамперед це створення сюжетної лінії – наші вертепи не завжди стандартні, як усі звикли, ми стараємось якомога більше пристосувати їх до реальних подій. Тобто це написання 80 відсотків авторських сценаріїв, підготування костюмів, співу, щедрівок і колядок – прагнемо поєднати старовинні й загальновідомі колядки із сучасними. Щодо табору, то ми визначаємо, хто хоче їхати, складаємо програму: добирання, майстер-класи, вікова категорія дітей. У нас є поділи на різні групи, праця із супроводжуючим персоналом. Якщо ми їдемо туди, то здебільшого працюємо з дітьми, а якщо привозимо їх сюди, то з ними їдуть старші відповідальні групи, сім’ї, батьки, викладачі. Намагаємося надати їм психологічну підтримку, тому що вони, на жаль, зазнали багато кривд. Табори полягають як у відпочинку, так і просто в розвагах, Крім того, ми стараємося забезпечити освітній процес і психологічно їх підтримати, тому долучаємо психологів різних категорій.

– Чи ви підтримуєте зв’язок з людьми, з якими познайомилися на Сході – не лише з військовими, а й з тими, хто там проживає?

Є певна категорія людей, які стали нам уже дуже близькими. Звичайно, ми тримаємо з ними контакт через соціальні мережі. Якщо є нагода побачитися наживо, то використовуємо цю можливість, проводимо разом час, спілкуємося, ділимося досвідом. Вони нам розказують про свої проблеми, труднощі в житті, і в міру можливостей ми стараємося їх якось вирішити.

Волонтери простору DoBro Волонтери простору DoBro Волонтери простору DoBro Волонтери простору DoBro Волонтери простору DoBro