Учора, 18 квітня, у капличці на території Храму «Всіх Святих Українського Народу» політехніки, друзі і родичі прощалися із знаним вченим у галузі енергетики, багаторічним організатором освітнього та наукового життя Інституту енергетики і систем керування Львівської політехніки, професором, доктором технічних наук, Заслуженим діячем науки і техніки Орестом Лозинським. До всіх регалій, які він заслужив щоденною напруженою працею додаються, мабуть, найважливіші: патріот, людина великого серця і розуму.
Добре пам’ятаю, як на зорі нашої Незалежності, у час, коли Політехніку очолював Юрій Рудавський і йшла кардинальна перебудова освітнього процесу вищої школи, з метою наблизити її до системи європейської, передову позицію у цій непростій проблемі зайняв Орест Юліанович. Він добре розумів, що, не завдаючи собі клопоту перебудови освіти, ми не забезпечимо нашим випускникам змоги працювати за кордоном, а наш відрив від європейських і світових вищих навчальних закладів стане прірвою. Тут треба бути стратегом і передбачати на багато літ вперед процеси навчання у вищій школі.
У 1990 році у Політехніці на Вченій раді було прийнято «Програму утвердження української мови в усіх сферах життя політехніки». Найважче було виконати пункт із видання українських підручників та посібників, який передбачав залучення чималих коштів. У 1997 році перед звітно-виборною конференцією «Просвіти» я з працівниками бібліотеки відбирала книжки з різних відділів, видані українською мовою, для стенду, який ми демонстрували в аудиторії, де відбувалась конференція. Із технічних напрямків перше місце за кількістю видань українською мовою зайняв Інститут енергетики та систем керування, уже тоді в інституті було видано близько 10 підручників та посібників, у той час у деяких Інститутах – лише одна або дві книжки з навчально-методичної літератури.
Якщо уявою Ореста Юліановича Лозинського заволодівала якась ідея, він, не відкладаючи, її реалізовував. Так було і з відкриттям лабораторії електричних апаратів, яка згодом навіть стала візитівкою Політехніки. Під його керівництвом виросла ціла плеяда кандидатів та докторів технічних наук, яким він дійово допомагав консультаціями, порадами і непростими в наших умовах організаційними рішеннями. Знаю, як дехто з працівників, які довго тягнули із захистом кандидатських дисертацій, за допомогою його не тільки лагідної, а й твердої руки успішно стали кандидатами і доцентами.
Деколи я приходила на кафедру електричних машин, приміщення якої було поблизу кабінету Ореста Юліановича, і вже в коридорі чула його енергійний голос, деколи з вимогливими нотками керівника, який загляне у кожну шпарину, у кожну лабораторію. Одного разу запросив мене до свого кабінету і, розклавши низку наукових публікацій і навіть газетних матеріалів, натхненно і зрозуміло розповідав про проблему енергозбереження, якою тоді жив. Умів захопити інших, говорив і наче сам роздумував .
Десь в кінці 2003 року, в розпал Помаранчевої революції, коли ми з просвітянами повернулися з Києва, зустрічаю в Політехніці Ореста Юліановича.
– Ну що, ти вже подала на професора?
– Та ні, статей бракує. І революція…
– Чого ж так сумно шкандибаєш?
– А революція, вона ж також і для того, щоб статті писати вправніше. Ну бувай!
Не знаю, як кому, та мені справді ці його слова дуже допомогли.
Із прощального слова, виголошеного священником у капличці, ми довідалися, що його батько Юліан Лозинський був електриком, отже саме він захопив сина Ореста цією професією, а згодом і Орест Юліанович зумів прилучити свого сина Андрія до енергетики та електромеханіки. Зараз Інститут енергетики та систем керування очолює Андрій Орестович Лозинський, якого ми звичайно називали «Лозинський молодший».
На жаль, сумна ковідна доля світу відбилась на долі родини, якій висловлюємо щире співчуття. Через маски співали «Вічную пам’ять». Сумує і Львівська політехніка за знаним вченим, вихователем і вчителем молоді. Не стало між нами «старшого Лозинського», який мав дар зачаровувати своєю енергією, деколи навіть іронічним настроєм, умів бачити дальше, не вдавав аристократа і не хизувався своїми здобутками, що не раз трапляється з людьми, які позбавлені духовного гарту.
Він не зазнав руйнівного подиху старості з її дошкульним, тягучим сумом і втратою сенсу життя. Але, як же нам всім, як Львівській політехніці буде бракувати його енергійної молодечої ходи, його підтримки і досвіду. Вічная йому пам’ять!